Ірина Гуменна: «Всю свою енергію зараз спрямовую на навчання та здобуття навичок»

«Я знала, що хтось це мусить робити, тож була морально готова», – каже палатна медсестра пульмонологічного відділення Ірина Гуменна. Під час епідемії відділення, де працює Ірина, перепрофілювали, як і ще три відділення університетської лікарні, а саме: ендокринологічне, гастроентерологічне та ревмокардіологічне. Тепер там приймають хворих на COVID-19.

Коронавірус – не міф

Дівчина на свою роботу не нарікає. Каже, що найважче працювати в індивідуальних захисних костюмах. Після чергувань сліди від респіратора та захисних окулярів залишаються на обличчі. Та й у самому костюмі працювати незручно, але без нього ніяк. Ти тоді обеззброєний перед підступною недугою.

– Переконана, що кожен з нас, обираючи медичний фах, розумів, на що йде. Тому зараз, у такий складний час, маємо змобілізувати власні сили для порятунку інших, – переконана Ірина.

За словами медсестри, пацієнти, які хворі на COVID-19, потребують постійного нагляду, щоб вчасно зреагувати на всі погіршення. Стан таких недужих може дуже швидко змінюватися, тому треба бути пильними.

– Робочий графік не завжди нормований. Щоразу до нашого відділення доправляють дедалі більше хворих. Якщо торік усі були налякані вірусом і намагалися захистити себе, то тепер уже звикли до пандемії. Жахливо звучить, правда ж? Люди розслабилися, не розуміють, з чим зіштовхнулися. Гадаю, залишилося мало таких, які досі вважають, що коронавірус – це міф. Якщо ж ні, то нехай завітають до лікарні та подивляться, до яких ускладнень може призвести ця недуга. Коронавірус – аж ніяк не вигадка!

Ви подивіться, навіть не всі маски одягають. Пандемія зараз у самому розпалі. Можемо лише припускати, з огляду на ситуацію у сусідніх областях, що чекає на нас далі. Тому кожен з нас повинен щодня ставити собі запитання: «Що я зробив для того, щоб не інфікуватися COVID-19?», – каже Ірина.

Батьки просили залишити роботу

Батьки намагалися відмовити Ірину ходити на роботу, хвилювалися, просили покинути її. Проте дівчина знає, що потрібна тут.

– Я сама обрала таку професію. Ніхто не знав, що нам доведеться зіштовхнутися з такою хворобою. Пояснювала батькам, що не можу зараз піти, тож залишилася й надалі працювати. Щоразу, коли я йшла на зміну, вони непокоїлися, телефонували. Але завжди мовила, що не можна боятися й опускати руки, хто тоді лікуватиме людей? Звичайно, тата з мамою можна зрозуміти. Кожні батьки на їхньому місці переживали б. Тим більше, що на початку карантину не було достатньо інформації про коронавірус. Уся увага була прикута до новин із-за кордону. Тоді Китай та Італія перебували в епіцентрі пандемії. Спочатку це виглядало, як щось подібне на фільм жахів. Серед моїх знайомих була паніка. Дехто навіть почав пити заспокійливі. Їм здавалося, що це – кінець світу. Але в Тернополі тоді порівняно була стабільна ситуація. Перший удар на себе взяло інфекційне відділення першої міської лікарні. Адміністрація нашого закладу підготувала все для приймання хворих на коронавірус, але до нас їх почали доправляти пізніше.

«Коли перехворів сам, тоді вже нічого не страшно…»

Ірина розповідає, що перші сім днів перебігу COVID-19 найважчі, тому за хворими потрібно пильно стежити. Медперсонал працює подобово. Медики змушені в спекотних захисних костюмах і спітнілих окулярах ставити крапельниці, брати аналізи та проводити ретельний огляд хворих.

– Найважче в роботі – це морально підтримати пацієнтів. Сам факт того, що вони вже захворіли на коронавірус для них травмувальний. Тут треба бути не лише професійною медсестрою, а й психологом, уміти підтримати, заспокоїти людину. Пацієнти просять про допомогу, намагаєшся це зробити, але не завжди виходить, на жаль, летальні випадки є. Це – найважче сприймати. Бо всі докладаємо титанічних зусиль, щоб вилікувати пацієнта.

Під час відпустки Ірина Гуменна й сама захворіла на COVID-19. Спершу в неї підвищилася температура до 38 градусів. Вона відчула слабкість і ломоту в тілі. Вирішила не зволікати та зробила тест на коронавірус, він був негативний, але Ірині не кращало. Тоді зробила комп’ютерну томографію й результат її здивував: двобічна вірусна пневмонія. «Це стовідсотково підтверджувало те, що в мене коронавірус, – каже медсестра. – Я почала інтенсивно лікуватися. Коли людина перехворіла сама, тоді вже нічого не страшно».

Поєднує роботу з навчанням

Ірина поєднує працю в лікарні з навчанням в університеті. Роботу, за її словами, обрала за покликом серця. В її сім’ї всі – бухгалтери. Батьки хотіли, щоб вона продовжила династію, мовляв, робота цікава та перспективна. Спочатку навіть з ними погоджувалася. Але згодом збагнула: хоч ця професія хороша, але не для неї. Бажання працювати в лікарні взяло гору. Аби зрозуміти, чи її мрія їй до снаги та чи справді медицина – її покликання, вступила до Тернопільського медичного коледжу. Вже першого місяця навчання дівчину захопило. Тішилася, що інтуїція не підвела. Кульмінаційний момент настав, коли Ірина побувала в операційній. «Тоді я закохалася в цю роботу», – твердить медпрацівниця.

З предметів Ірині дуже сподобалася хірургія та анестезіологія. Дівчина вчила їх із задоволенням, їй не потрібно було зазубрювати напам’ять.

– Знала, що хочу більше. Робота медсестри – це добре, але я мрію бути лікаркою, – ділиться думками. – Відтак вступила до медуніверситету. Оскільки вже мала за плечима навчання у коледжі, мене відразу перевели на другий курс.

Ввечері на чергування, а вдень – на заняття

Просто ходити на заняття – це не для Ірини. Дівчину цікавила практична сторона навчання. Тому вона не вагаючись, попросилася на роботу до університетської лікарні.

– З першого разу мене не взяли, бо не було вакансії. Але рік тому з’явилося місце медсестри в пульмонологічному відділенні. Так я почала працювати в лікарні. Дуже вдячна старшій медсестрі, що пішла мені відразу назустріч. Чергування ставила переважно на вихідних, щоб я могла поєднувати роботу з навчанням. Не без того було, що після нічного чергування, бігла відразу до університету. Але знала, для чого мені це. В лікарні теорію бачиш на практиці, легше зорієнтуватися та набути необхідних навичок. Тут не буває однаково. Трапляються рідкісні випадки, тоді лікарі кличуть до себе, розповідають, показують процес лікування. Це неймовірне відчуття. Такого не навчать в університеті, все приходить з досвідом та роками праці в лікарні. Радію, що мене знайомлять з цим та всіляко допомагають. Найбільше мене вразив випадок, коли у хворого виявили декстрапозицію серця. Анатомічно в людей серце розташоване ліворуч, а у нього – праворуч, – із захопленням розповідає Ірина Гуменна.

Зараз дівчина навчається на шостому курсі медуніверситету. Зі спеціалізацією давно визначилася. Мріє стати торакальним хірургом. Раніше існував стереотип, що хірургічна спеціальність не для жінок. Але таке твердження вона вважає помилковим. Переконана, що може працювати на рівні з чоловіками. Її не приваблює терапія. Хоче відразу бачити результат своєї праці. Сімейні ж лікарі переважно ведуть одних і тих самих пацієнтів роками, знають про них усе. «Ні, це не для мене. Звичайно, знаю, на що йду і що це буде непросто. Проте труднощів не боюся й до викликів, які готує моя майбутня професія, давно готова. Всю свою енергію зараз спрямовую на навчання та здобуття навичок, які мені згодяться в майбутньому, – підсумовує Ірина Гуменна.

Мар’яна СУСІДКО