Студентка шостого курсу медичного факультету Ілона Новаківська переконана, що справжній лікар повинен обов’язково любити людей та постійно розвиватися. Сама ж вона завжди готова допомогти іншим. Власне, тому й упродовж усього навчання активно долучається до численних волонтерських проєктів у нашому університеті.
– Ілоно, як змінила вас війна?
– Насамперед, що я навчилася під час війни – це жити тут і тепер. По-справжньому тішитися всьому, що маю на цей момент, на що, можливо, колись і не звертала особливої уваги або ж сприймала, як належне. Крім того, навчилася не боятися. Не хвилюватися про те, що буде потім, що буде завтра, адже ніколи не знаєш, коли твій день останній. Звісно, нам тут простіше, ніж на сході, але все-таки цілком безпечного місця в Україні нині немає ніде. Війна також навчила мене пишатися тим, що я є українка. Так, я любила Україну завжди, але зараз це почуття значно глибше.
– Нині, у воєнний період, коли в усіх трапляються депресивні моменти, особисто ви як оберігаєте свою психіку та де черпаєте сили?
– Найбільше черпаю сили у волонтерстві. Для військових потреб почала волонтерити чи не з перших днів війни, з березня. І напевне, все те, що робила власноруч, – мене й рятувало. Рятувало від постійних думок про те, що буде потім, що буде завтра. Власне, так я й позбулася цього страху, так рятувалася та оберігала свою психіку. Знаю чимало людей, які їхали за кордон, їм було так легше. Але то не мій шлях, він би мене не врятував, тілом я б перебувала далеко звідси, але душею все одно залишалася б в Україні. Мабуть, мені від цього було б ще гірше. У моєму випадку саме відчуття, що я потрібна тут, й зберегло мою психіку.
– Ви активно долучаєтеся до волонтерської діяльності університету чи не з перших днів навчання. Що спонукає вас до цього?
– Що спонукає? Напевне, любов до людей та бажання їм допомогти. Активно волонтерити розпочала, мабуть, з другого курсу. Спочатку була просто волонтеркою, а згодом приєдналася до проєкту «Скринька хоробрості», який вела моя одногрупниця Дарина Шандрук (координаторка проєкту – доцентка кафедри мікробіології, вірусології та імунології Олена Володимирівна Покришко). Разом з нею та за підтримки інших студентів ми вже третій рік поспіль даруємо хвилини радості діткам з онкогематологічного відділення Тернопільської міської дитячої комунальної лікарні. Власне, це був перший проєкт, за який я взялася серйозно.
Цього року в нас, зрозуміло, надзвичайно багато волонтерських проєктів, пов’язаних з війною, адже допомога потрібна постійно. Один з них – «Подаруй тепло захиснику», в рамках якого виготовляємо окопні свічки для наших військових. Інші проєкти – це збори коштів водночас як для діток онкогематологічного відділення, так і для потреб Збройних сил України. Скажімо, збираємо кошти за допомогою різних волонтерських творчих заходів. Люди із задоволенням беруть у них участь, бо ж таким чином мають можливість і долучитися до чогось корисного, і провести гарно час. Нещодавно, наприклад, розмальовували футболки та шопери (сумки), частину з яких віддали для доброчинного аукціону на потреби ЗСУ. До слова, до цих заходів долучаються не лише студенти нашого університету, а й просто тернополяни, навіть приходили дітки чотирьох рочків. Приємно, що активну участь у цих творчих проєктах беруть наші студенти-іноземці.
– Якийсь, можливо, волонтерський проєкт став для вас найбільш особливим? Чому?
– Найбільш особливий для мене проєкт – це «Скринька хоробрості». Пригадую, коли щойно почалася війна, ми з Дариною разом бігали, шукали, запитували, можливо, є якісь потреби в дітей, які борються з онкозахворюванням, закуповували необхідне дня них за кошти, які назбирали раніше. Мабуть, саме це стало для нас тоді сильним поштовхом, щоб волонтерити та допомагати далі. Ми побачили, що маємо сили робити це й під час війни. Власне, це також допомагало нам рухатися вперед.
– Як вдається поєднувати навчання та таку активну громадську роботу? Часу на все вистачає?
– Вдається, бо ми вже на шостому курсі, нам уже трохи простіше. Часу вистачає, можливо, не на все, на що б хотілося. Однак навіть під час екзаменів було видно, що студенти старалися долучатися до проєктів, бо ж вчитися постійно неможливо, та й світло не завжди є. А коли світла немає – можна й поволонтерити (усміхається).
– Охарактеризуйте себе за допомогою трьох означень.
– Я трохи нетерпляча, дуже швидко вчуся та завжди готова допомогти. Як борюся зі своєю нетерпеливістю? Ось зараз чекаю на нашу Перемогу. І вірю, що вона буде скоро.
– Чим для вас став Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського?
– Тернопільський медичний університет став для мене місцем, де я знайшла надзвичайно цікавих людей, однодумців і наставників. Місце, де я постійно розвиваюся та вчуся. Це також місце, в якому знайшла власний шлях у житті та переконалася, що це правильно.
– Що змінив у вашому звичному житті вступ до ТНМУ? Що найбільше вразило? Що було найскладніше?
– Насамперед, я стала значно організованішою. Навчилася вчитися самостійно, адже у школі нам матеріал, як мовиться, «розжовували», а тут величезний обсяг інформації доводилося опрацьовувати самій.
Найбільше вразило, що в університеті на такому високому рівні організована громадська робота, що студенти мають можливість комунікувати не лише між собою, а й з викладачами. Є багато різноманітних проєктів. Особисто для мене це було відкриттям.
А найскладніше було… Перших три курси (сміється). Так, найскладніше було влитися у сам процес навчання, а потім вже значно легше.
– Яка подія з дитинства особливо вплинула на вас?
– Я народилася у селі Чернихівці неподалік Тернополя. Найбільш пам’ятні для мене моменти дитинства – як ходила до бабусі Емілії на роботу в амбулаторію. Тривалий час вона брала мене із собою, а я дивилася, спостерігала – й вимріяла стати лікаркою. Це було моєю мрією з дитинства – навчатися в медичному університеті. Інші дитячі мрії з часом змінювалися, але саме ця мрія йшла зі мною до 11 класу.
– Хто з дорослих був для вас найбільшим авторитетом?
– Найбільшим авторитетом для мене були та є мої батьки, вони завжди мене підтримували в будь-яких моїх починаннях. Хочеш на якийсь гурток – будь ласка, йди. Хочеш навчатися в медичному університеті – ми тебе підтримуємо. Якщо я сама впевнена у своєму прагненні, батьки завжди на моєму боці.
– Коли зрозуміли, що медицина – саме та сфера, з якою хочете пов’язати власне життя?
– Остаточно переконалася в цьому на п’ятому курсі, коли ми повернулися до нормального життя після коронавірусу та почали на заняття ходити до пацієнтів у лікарні. Коли бачиш, як твої викладачі чи інші лікарі працюють, допомагають людям, коли спілкуєшся з пацієнтами, ще раз переконуєшся, що обираєш правильний шлях, що тобі хочеться допомагати людям. І понад усе хочеться відчути мить, коли вони після одужання прибігають і кажуть тобі: «Дякую!».
– Мабуть, це вам найбільше й подобається у лікарській справі?
– Так, можливість допомогти. Адже нас дуже багато, всі ми дуже різні. До кожної людини потрібен індивідуальний підхід. Це мені й подобається: ми різні, але ми можемо допомогти одне одному.
– Чи вже визначилися зі спеціальністю?
– Стовідсотково ще не визначилася. Але впевнена, що це буде терапевтичний профіль.
– Яка людина, на ваш погляд, ніколи не зможе бути лікарем?
– Людина, яка не любить інших людей. Щоб бути лікарем, щоб дарувати людям життя та здоров’я, потрібно їх любити.
– У вас уже чималий студентський досвід. Що передусім порадили б колегам з молодших курсів?
– Передусім вчити англійську мову. Дуже багато медичних джерел інформації є саме англійською мовою. Знання мови дуже допомагають вчитися та розвиватися, а Україні потрібні молоді прогресивні лікарі, які володіють сучасною інформацією, адже роботи в нас попереду дуже-дуже багато.
– Які прагнення є орієнтиром у вашому житті?
– Це, напевне, допомога іншим, налагодження взаємозв’язку між людьми. Принаймні зараз я перебуваю в такому періоді свого життя, коли відчуваю, що ми, українці, налагоджуємо зв’язок між собою. Ми вчимося одне одному допомагати й мені це подобається.
– Ви суттєво вкладаєте свою енергію в нашу Перемогу. Що зробите найпершим, коли нарешті настане та довгождана мить і ми її здобудемо?
– Хочу об’їхати всю нашу Україну, всі куточки від заходу до сходу, з півночі до півдня. Завжди чомусь обмежуєшся своєю областю або кількома сусідніми. Нині розумію, що хочу побачити Харків, Луганськ, Донецьк. Все-все-все! Відкрити для себе нових людей, якнайбільше дізнатися про традиції інших регіонів. Хочу відкрити для себе Україну заново.
– У переддень різдвяно-новорічних свят уявіть, що ви володієте надприродніми можливостями й можете здійснити (відійдемо від стереотипів про число три) аж п’ять бажань. Що побажаєте?
– Перше бажання, гадаю, спільне для всіх: аби замість сусідньої країни постали гори або з’явився новий океан. Було б непогано.
Друге: я б не хотіла бачити хворих дітей ніколи та ніде.
Третє бажання. Мабуть, попрошу щось для себе: щоб усі близькі для мене люди були щасливі та здорові.
Що далі? П’ять бажань – то трохи забагато (сміється).
– На Різдво – можна!
– Тоді четверте й п’яте спільне: щоб у наших серцях завжди було тепло, щоб ніколи не було зла, отакого, як ми зараз маємо, щоб ніколи не було воєн. Щоб ми навчилися жити у мирі та злагоді між собою. Такі різні, як ми є, але як одне ціле.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА