У час війни проєкт ТНМУ «Ментори» знову демонструє свою цінність і необхідність. Наставники допомагають першокурсникам у онлайн-навчанні, підказують, як уникнути типових помилок у підготовці до екзаменів, а також як знайти та реалізувати себе. Розповімо, як Юлія Шкорбецька, менторка, студентка медичного факультету, надихає та мотивує своїх підопічних, морально підтримує їх у цей важкий час.
– Юліє, що найбільше подобається в обраній професії?
– Найбільше подобається те, що професія лікаря – це безперервний розвиток. Конференції, можливість спілкування, навчання з авторитетними спеціалістами, інтелектуальний розвиток.
– Що спонукало вас стати ментором?
– Бажання допомагати першокурсникам. Звучить досить банально, але щойно я вступила до лав університету, поставила собі за мету стати ментором, бо це дуже цінна робота, можливо, не дуже помітна, на перший погляд, але яка допомагає ще цілком юним студентам впоратися з переживаннями та освоїтися в новому навчальному закладі.
– Чим ділитеся зі студентами? Що розповідаєте та чого навчаєте першокурсників?
– Усі першокурсники дуже допитливі, відповідно, й моя менторська група не є винятком. Звичайно, спочатку я відповідала на їхні запитання щодо навчання, занять, підручників, гуртків. Після ближчого знайомства мені було важливо створити дружню атмосферу в групі. Ми разом гуляли, зустрічалися в кав’ярні, я неодноразово пояснювала їм, що потрібно бути одним цілим, триматися разом, надавати один одному підтримку та допомогу у складні моменти. І мені дуже приємно зараз бачити успішну, вмотивовану, дружню групу.
– З якими здебільшого проблемами до вас звертаються студенти та чи завжди вдається їм допомогти?
– Досить часто звертаються з буденними запитаннями щодо навчання, організаційних моментів чи моральної, психологічної підтримки. На щастя, завжди вдавалося допомогти.
– Які очікування у вас від проєкту? Чи були страхи й переживання?
– Обираючи групу, я очікувала, що познайомлюсь з цікавими, розумними людьми, зможу допомогти студентам зробити перші впевненні кроки до мрії. Найбільше боялася, що моя група не прийме менторської допомоги. Переживала також, чи підуть студенти на контакт, але всі страхи розвіялися вже під час знайомства. Тоді я зрозуміла, що очікування справдилися й я – ментор найкращої групи.
– Аналізуючи досвід менторства, що черпаєте для себе від участі?
– Насправді менторство – криниця можливостей для мене. Це – шанс знайти нові знайомства, розвинути лідерський потенціал, допомагати.
– Чи берете участь у волонтерській діяльності?
– Я беру участь у волонтерській діяльності ще з початку війни. У перші два тижні в мене була дуже різноманітна робота, я намагалася бути всюди, де не вистачало волонтерів: допомагала внутрішньо переміщеним особам, плела маскувальні сітки. У перервах між роботою проводила з командою різні вебінари із залученням спеціалістів, які розповідали про актуальні на той момент теми: надання психологічної допомоги, зупинку кровотеч і донорство крові. Коли відновився навчальний процес, вирішила поєднувати волонтерство з навчанням. Тепер допомагаю зорганізовувати доправлення гуманітарної допомоги з інших країн, скеровую людей до волонтерів, які займаються чи то безпосередньо ліками, чи то перевезенням вантажу, чи пошуком амуніції.
– Що порадите студентам, залученим до проєкту?
– У нинішній важкий час не забувайте про саморозвиток. Підтримуйте українське, допомагайте тим, хто цього потребує, вірте у силу кожного українця та продовжуйте жити далі.
Соломія ГНАТИШИН