Українська порцеляна… Хтось сумовито посміхнеться, а хтось, можливо, навіть обуриться: такий час, а вони знову про своє. Так, знову. Але це не просто «своє» (чи «моє-твоє»), а зроду-віку питомо наше – українське, породжене загальнонаціональною невгасимою потребою прикрашати світ, в якому живемо, кольорами-барвами, малюнками-візерунками, словами-піснями…
Нині цей світ намагаються знищити фізично й морально, заперечуючи тим самим наше право не лише творити, але й жити. У кривавому двобої зійшлися не просто дві армії, а два світи, дві системи цінностей, одна з яких вражає своєю людиноненависницькою суттю, що отруює, здається, навіть саме повітря.
Тому невелика серія статуеток під назвою «Щасливе дитинство» Світлани Голембовської (Болзан) нині сприймається не лише як значущий факт вітчизняного порцелянового мистецтва, але й як знак протесту проти несправедливості та жорстокості, як символ віри в нашу перемогу, в утвердження правди й добра на зболеній українській землі.
Біографія скульпторки, не багата на зовнішні події, є типовою для тих часів: народилася, вчилася, працювала, вийшла на пенсію… А за цією скупою інформацією – понад 50 років напруженої, самовідданої праці в царині порцеляни та гутного скла, невтомні пошуки, експерименти, здобутки, успіхи, участь у багатьох вітчизняних (чотири з яких персональні – 1989, 1996, 1998, 2007 рр.) і зарубіжних (Австрія, Бірма, Болгарія, Франція, Португалія, Індонезія, Ірак, Польща, Китай, Канада, Японія) виставках. Всенародна любов (чи не в кожній оселі тоді можна було побачити її роботи – невеличкі порцелянові статуетки, скляні набори) й офіційне визнання – присвоєння звання заслуженого художника України (1983 р.) визначили її особисті та мистецькі орієнтири. «Моє творче та життєве кредо – бути потрібною людям. Тому впродовж десятиліть працювала на «два фронти», тобто створювала зразки для серійного виробництва як художник заводу й водночас – виставкові та подарункові твори – як індивідуальний майстер», – зазначала мисткиня, чия невтомна та самовіддана праця була гідно поцінована Найвищим Суддею. Світлана Голембовська прожила 90 років і відійшла у засвіти 18 листопада 2016 року. Осінь однієї з патріархинь вітчизняного порцелянового мистецтва співпала з її правдивим «ренесансом». Нині на тлі зростання фахового й аматорського інтересу до історії українського декоративного мистецтва з великою приємністю констатуємо появу низки вагомих і цікавих досліджень не лише широкого плану, а конкретних, персональних, серед яких дуже цікавим і багатим на фактичний матеріал є есей Л. Карпінської-Романюк «С. Болзан-Голембовська – краща вихованка одного із засновників Академії мистецтв Михайла Жука». Авторка використала унікальні архівні документи, рідкісні світлини, що розкривають маловідомі сторінки особистої та творчої біографії мисткині.
Світлана Владиславівна Болзан народилася 28 червня 1927 р. в Одесі. Любов до мистецтва, якому присвятила все своє життя, успадкувала від батька-живописця та діда Георгія Широкова, власника ткацько-прядильної мануфактури, який був автором візерунків для власної продукції, а після жовтневого перевороту та громадянської війни працював на килимовій фабриці. Батько після розлучення донькою цікавився мало, тому вихованням Світлани займалися мамині брати – художники-професіонали Георгій та Анатолій Широкови.
Вплив сімейного мистецького середовища виявився таким потужним, що після закінчення школи 1945 р. Світлана вступила до Київського училища прикладного мистецтва. Складні матеріально-побутові реалії повоєнного часу змусили її 1947 р. повернутися в рідну Одесу, де вона продовжила навчання в Одеському художньому училищі. Студентами-другокурсниками керамічного відділення в ті часи опікувався Михайло Жук, у минулому – знаний митець-авангардист, а тоді поважний професор, який навчав талановиту молодь кераміці, графіці та малюнку. Він та його асистентка Сузанна Сарапова остаточно сформували мистецькі уподобання Світлани, визначивши напрямки її творчих пошуків. Як зазначила Л. Карпінська-Романюк, Михайло Жук часто організовував виставки робіт своїх студентів, особисто розробляв і затверджував дипломні проєкти, які складалися з двох частин: посудні форми та скульптурна робота (статуетка).
Дипломну роботу – порцелянову статуетку «Звіздар» («Зіркогляд») – Світлана Болзан виконала на Коростенському фарфоровому заводі й захистила з оцінкою «відмінно». Члени екзаменаційної комісії були в захопленні від задуму, його пластичної реалізації та оригінального розпису, тому авторка отримала скерування на Київський експериментальний кераміко-художній завод (КеКХЗ). Прийнята до штату на початку травня 1951 р., вона за кілька років здобула визнання як цікава та оригінальна авторка малої порцелянової пластики: у першій половині 1950-х років саме її роботи були чи не єдиними, що затверджувалися для тиражування.
Мистецький доробок Світлани Болзан (від 1952 р. – Голембовської) в царині фарфористики, зокрема малої пластики, – невеликий: лише майже два десятки скульптурних робіт. Але всі вони увійшли до золотої скарбниці української порцеляни, здобули всенародне визнання й забезпечили славу авторитетної майстрині.
У чому таємниця популярності Світлани Голембовської? Вважаємо, що не лише у високому естетичному рівні її робіт, а насамперед – в яскраво вираженому гуманістично-оптимістичному спрямуванні її творчості, яка, розвиваючись в руслі традицій епохи, ці традиції й руйнувала. Ні, вона не була дисиденткою. Сотворивши «ідеологічно правильний» диптих «Перша літера» (хлопчик і дівчинка викладають з кубиків імена вождів держави) і, таким чином, засвідчивши свою політичну благонадійність, Світлана Голембовська активно працювала, сповнюючи новим змістом тему «щасливого дитинства». В часи культу численних «піонерів-героїв» майстриня пропагувала цілком іншу систему цінностей – добра, творчості, працьовитості, світлої радості. Персонажі її робіт – звичайнісінькі дітлахи, які не замислюються над світовими проблемами, а живуть у своєму простому, звичному та зрозумілому світі, насолоджуються найбуденнішими речами й отримують від цього неабияке задоволення.
Першою статуеткою, яку почали тиражувати, була «Снігова баба»/«Сніговик» (1951). Вона є своєрідним ключиком до розуміння творчої лабораторії Світлани Голембовської. Усміхена рожевощока дівчинка маленькою лопаткою підправляє сніговичку боки, отримуючи неабияку втіху від самого процесу. Тільки сніговичок якийсь кривобокий та доволі незграбний. Що це? Авторська невикінченість чи заводський ґандж? Мирна зима 2021 року дала відповідь на це запитання. Одного ранку ми відчинили двері під’їзду – і завмерли від подиву. Блимаючи чорними очками-ґудзиками, нам посміхався сніговичок – маленький та кривобокий! І лише тоді ми зрозуміли всю глибину творчого задуму авторки: зовсім неідеальну форму створили маленькі дитячі долоньки.
Глибоке розуміння дитячої психології та індивідуальна спостережливість люблячої жінки-матері (прообразами багатьох персонажів були рідні доньки скульпторки) зумовили цілісне розкриття ідейного задуму, який не завжди приймався офіційними колами. Так, скульпторка розповідала про одне засідання художньої ради, на яке вона подала роботу «Вершник» (1951). Хтось з чиновників звернув увагу, що хлопчик, який осідлав іграшкового коника, був босим! Авторку змусили «взути» дитя, бо угледіли в цьому справжню крамолу: натяк на фінансові проблеми його батьків – радянських трудівників. Проте інші моделі мисткині затверджували без суттєвих зауважень і тиражували не лише на КеКХЗ, Баранівському й Полонському заводах, але й на Ризькому фарфоро-фаянсовому заводі, продукція якого вирізнялася особливою вишуканістю та аристократичністю.
Статуетка «Дівчинка із собачкою» (1952) була однією з тих, що привернули увагу латвійських майстрів. Маленька кругловида веселоока красуня навчає свого чотирилапого друга виконувати команди, але не дражниться, а тримає в лівій руці за спиною винагороду. Така собі простенька сюжетна замальовка, яка сповнена тихої радості й світлої ностальгії за дитинством. Закцентувавши увагу на динаміці фігур, авторка забезпечила подальше розгортання мистецького сюжету в часовому та тематичному аспектах, індивідуальне прочитання й трактування кумедної ситуації.
Переосмислюючи біографічні факти в мистецькому плані, скульпторка подає їх як загальнолюдські, що надає роботам особливого трепетного звучання. Так, статуетка «Маленька мама»/«У ведмедика болять зубки» (1957 р.) є мистецькою проєкцією цілком конкретної події. Владислав Щербина та Оксана Жникруп подарували Ліді Голембовській, доньці скульпторки, ведмедика, який став однією з її найулюбленіших іграшок. Сама ж художньо переосмислена ситуація згодом пластично зреалізувалася в одній з найбільш відомих статуеток.
Не менш відомі й популярні роботи мисткині – «Дівчинка з м’ячем»/«Новий м’яч» (1952), «Школярка» (1953), «Діти з голубами» (1956), «Лижник» (1952), «Маленька господиня» (1957), «Нове платтячко» (1957) та інші – сюжетно доповнили й розширили тематичний цикл «Щасливе дитинства», забезпечивши Світлані Голембовській гідне місце в історії української порцеляни ХХ століття.
Олена ПРОЦІВ,
директорка бібліотеки ТНМУ,
Ігор ГАВРИЩАК,
доцент кафедри української мови