Зустріч з тернопільським поетом Олегом Германом у бібліотеці ТНМУ присвятили вшануванню Великого Кобзаря
Геніальний творець. У безсмертних рядках
«Заповіту»
Ти навіки живий полиновими травами мрій,
Твоє слово повік буде в пам’яті нації жити
Невгасимим вогнем,
джерелом для майбутніх надій.
У читальній залі бібліотеки Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського відбулася творча зустріч з відомим письменником Олегом Германом, присвячена 209-ій річниці з дня народження Тараса Шевченка.
Кожне покоління читає та інтерпретує Шевченка по-різному. Творчий вечір розпочала пісня «Тополя» на слова Тараса Шевченка, сучасна обробка якої прозвучала у виконанні студентів нашого університету Олександра Хименця, Тетяни Степанюк, Тетяни Шевчук та Вікторії Лисецької.
«209 років тому українська земля подарувала світу Людину, якій судилося стати совістю нашої нації, – звернулася до товариства, яке зібралося вшанувати Тараса Шевченка, бібліотекарка читальної зали Лариса Даценко. – Поета, який, попри всі випробування, шляхетно ніс місію Будителя народної свідомості. Художника, з чиїх малюнків і живописних полотен постала широка панорама сучасного йому життя, а крізь барви й штрихи проступають картини прозріння в майбутнє. Тоді, 9 березня 1814 року, народився Патріот, якому люто боліла душа за Україну, який глибоко вірив у те, що настане година, коли українці стануть вільними. І не просто вірив, не просто мріяв – знав: у поетичних візіях він бачив «сем’ю велику, сем’ю вольну, нову», бачив оновлену землю, де
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
Ці слова доповнила лірична народна пісня «Летіла зозуля», яку виконали студентки Марта Струк, Катерина Біяк, Тетяна Шевчук та Вікторія Лисецька.
Тарас Шевченко для України і в Україні житиме вічно. І у теперішні дні – дні потрясінь та війни – Кобзар, як ніколи, актуальний, в його рядках знаходимо силу, віру та наснагу для боротьби з ворогом.
«Читаю Шевченка і лячно мені – у кожному слові теперішні дні». Автор цих рядків – Олег Герман, кандидат історичних наук, професор кафедри українознавства і філософії Тернопільського національного технічного університету ім. Івана Пулюя, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки письменників та Національної ліги українських композиторів, тричі «Людина року» в номінації «Літератор», почесний громадянин Тернополя, лавреат премії імені братів Лепких, володар іменної зірки на Алеї слави м. Тернополя, український науковець, письменник, громадський діяч.
«Усі очікують весни доброї. А б’ють громи, а в серці – болі, а тривога – тричі вдень чи вночі. І кожен з нас живе думами. У кожного вона своя, – розпочав свою зустріч Олег Герман у бібліотеці ТНМУ. – Про що думаю я? Мій син Тарас зараз у Бахмуті. Ви знаєте, що таке Бахмут? Це – пекло. Пекло, в якому, попри все, живе надія, в якому живе сподівання, в якому живе весна. Та весна, в якій народився Шевченко. І Тарас Шевченко, і мій Тарас, який зараз в Бахмуті, – це ті Тараси, заради яких я живу».
Пан Олег пригадав кілька історій, пов’язаних із вшануванням Шевченка, що його особливо вразили. Разом із Галицьким камерним оркестром під керівництвом на той час народного артиста України Василя Феленчака, який, на жаль, рік тому відійшов у засвіти, вони організовували розмаїті програми у різних містах. 2014-ого року, в рік Тарасового ювілею, вирішили зробити таку творчу подорож Шевченковими місцями: були в Каневі, Києві, в Моринцях і Кирилівці. Приїжджали, співали, говорили. Приїхали також до Почаєва.
«У наш Почаїв, в якому Шевченко творив, малював. Ми приїхали туди, зайшли в будинок культури – порожньо, нікого немає. Зайшли в Почаївську лавру й кажемо: «Ми прийшли до вас, аби сьогодні торкнутися постаті, пам’яті, спогадів, слова Шевченкового». «Ета чєлавек нє наш», – почули у відповідь. Лавра, Почаїв, Тернопілля! – емоційно ділиться враженнями Олег Герман. – Ми перебували в шоковому стані, пішли в якесь кафе, сіли, гадаємо – що ж робити далі? Врешті, вийшли на площу, розклали інструменти та розпочали дійство!».
Друга ситуація трапилася в Києві. Олег Герман представляв у Шевченківські дні Тернопілля від обласної організації Національної спілки письменників. Представники красного слова з усієї України, 50-60 осіб, зібралися біля пам’ятника поету у столиці, щоб вшанувати його, покласти квіти. Попередили про захід усі інституції, столичні виші.
«Чекаємо на представників влади. 10 хвилин, 15 хвилин… Телевізійники вже поскладали свої камери та пішли. Раптом з Київського університету йде гурт студентства. Ох, гадаю, нарешті! Вони прийдуть і пошанують Кобзаря! Та вони проходять повз нас і один з гурту каже: «Ти пасматрі, сколька хахлов панаєзжало». 2014-ий рік… – із смутком у голосі мовить Олег Михайлович. – За кілька днів почалася війна, яка йде донині. Ґрунт цього був закладений давно. Шевченко кричав, гласив до кожного та до всіх: «Люди! Будіться! Спогляньте, хто з нами, хто нас хоче знищити, що таке Україна, що таке мова. Послухайте!» Хто чув, а хто ні».
Як переконаний Олег Герман, поети бачать по-іншому, все проходить через їхнє серце, яке потім краплинками болю, переживання простелюється в рядки. Шевченко як поет бачив кожного проникливо. Його Господь послав як Пророка.
Цікавою видалася для студентів розповідь про жінок у житті Шевченка. Втративши рано батьків, усе життя він прагнув любові. Шевченкова доля була дуже вразлива. Він шукав любові. Знайшов всенародну любов, але водночас перебував у самотині, без роду, без дітей, без того, що й складає сутність людського життя.
Олег Герман також приніс на зустріч кілька видань Шевченка з домашньої бібліотеки, які є для нього особливо цінними. Розказав про кожну цікаві подробиці. Скажімо, з однієї тато його вчив читати.
«Маленька книжечка в моїх руках. Та ця книжечка має велику історію! – наголошує письменник. – Мій тато Михайло вчив мене читати з неї. Що це за книжечка? 1943 рік. Батько в німецькому полоні. Розенберг – місто в Австрії, де є український табір. У тому таборі є різні місця праці. В одному з місць – друкарська праця, тато теж там працює, вирізає з гуми букви. У тому ж таборі перебував професор Григоренко з Київського університету. Він звернувся до німецької комендатури табору з проханням, щоб надали дозвіл надрукувати Шевченка – маленький «Кобзар» для тих українців, які там перебувають. Німці згодилися. Професор Григоренко написав передмову, підібрав вісім віршів. Підготували до друку. Тато мій розкладав літери для того, щоб друкувати цю книжечку. Коли німецький комендант прочитав перед- мову, сказав її забрати, але вірші все ж видрукували. І ось двісті таких примірників роздали українцям, які були в таборі. Коли прийшов момент, що табір звільнили, всіх українців завантажили у вагони та повезли за Урал. Почали повну чистку. Тато обмотав той маленький «Кобзар» і закопав його під кедром. Німці дозволили, а для радянської влади «Кобзар» – це була зброя. Після того, як тато відбув ще й там табір, він викопав ту книжку та привіз її додому. Тато з цієї книжки вчив мене читати, вчив мене мови. А коли тато вже помирав, був у такому стані, коли чув мене, але не міг відповісти, то я йому читав Шевченка з цієї книжечки… Це святиня, яка передається вже моїм дітям, онукам. Вона легенька, але вона вагома!».
На думку Олега Германа, читати Шевченка не так уже й просто. Він багато писав про свій час, але, коли перечитуєш рядки сьогодні, видається, що був понад часом.
Мій Боже милий, знову лихо!..
Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк!.. Ізнову потекла
Мужицька кров! Кати вінчані,
Мов пси голодні за маслак,
Гризуться знову.
«Хіба це не ми? Пророцтво Шевченка в тому, що він бачив через час, – підсумовує Олег Герман. – Він бачив те, що невидиме, тому що він дивився серцем. У чому біль Шевченків? У несправедливості. Коли ми говоримо про Тараса Шевченка – ми говоримо про власну долю, коли дивимося або читаємо його твори – перегортаємо свої сторінки історії».
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлини Миколи ВАСИЛЕЧКА