Відкрили меморіальну табличку з нагоди 65-річчя ТНМУ та в пам’ять першого ректора Петра Огія
Першого лютого відбулося відкриття меморіальної дошки з нагоди 65-річчя ТНМУ та пошанування пам’яті його першого ректора Петра Огія. Ініціював та організував цю подію завідувач кафедри фізіології з основами біоетики та біобезпеки, професор Степан Вадзюк. Розмістили дошку на фасаді біологічного корпусу, що на вулиці Юліуша Словацького, 2. Саме тут 1957 року був розміщений адміністративний корпус нашого університету та безпосередньо кабінет його першого ректора.
Як відомо, торік Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського відзначив 65-річчя. До цієї славної дати було заплановано проведення багатьох різноманітних заходів. На жаль, через повномасштабну війну довелося майже все відмінити чи перенести. Власне, відкриття цієї пам’ятної таблички, як зауважує ректор ТНМУ, професор Михайло Корда, відбулося саме у рамках відзначення 65-річчя нашого університету.
«Уявіть собі наше післявоєнне місто, майже зруйноване, де не було ще жодного вищого навчального закладу. У квітні 1957 року вийшла постанова тодішнього уряду, згідно з якою був створений Тернопільський державний медичний інститут, – розповів Михайло Михайлович. – Тоді тут було 19 кафедр і працював один доктор наук. Нині ж маємо 59 кафедр і 120 докторів наук. Тепер це один з провідних закладів вищої медичної освіти в Україні, якому 65 років тому надав потужний поштовх для розвитку саме його перший ректор – Петро Омелянович Огій. Завдяки непересічним організаторським здібностям Петра Огія інститут почав бурхливо розвиватися – суттєво зміцнилася його матеріальна база, зростали наукові здобутки».
Спогадами про навчання та тогочасне життя університету поділився один з перших його випускників – вчений-патофізіолог, доктор медичних наук, професор Василь Файфура. Він наголосив на тому, що меморіальна табличка уособлює в собі дві важливі історичні віхи в діяльності ТНМУ.
«Петро Омелянович очолював наш інститут протягом 15 років – з 1957-го до 1972-го. Десять з них він пропрацював саме в цьому приміщенні, де на першому поверсі розмістили кабінет директора, як тоді називали керівника вишу, та невеличку приймальню, – пригадав Василь Васильович. – На четвертому поверсі розпочала роботу в червні перша приймальна комісія. Там у липні 1957 року здавав документи й я, абітурієнт першого набору. Зараз для тих небагатьох, хто розпочинав або продовжував тут свій шлях у медичній професії, хто спілкувався безпосередньо з Петром Омеляновичем, відкриття цієї меморіальної таблички звучить, як хвилююче відлуння тих давніх часів, як зворушливий спомин про них. Для сучасних же поколінь це вже далека історія. Вдячний нинішньому керівництву університету за те, що береже пам’ять минулого, підтримує та примножує добрі справи та традиції своїх попередників».
Академік НАМН України, завідувач кафедри інфекційних хвороб та епідеміології ТНМУ Михайло Андрейчин – також перший випускник нашого університету. У його пам’яті Петро Омелянович Огій залишається світлою незабутньою постаттю. Перший ректор, за його словами, був дуже людяний, завжди переймався проблемами студентів і працівників інституту, незалежно від їхнього статусу. Це все тому, що він сам пройшов багато щаблів, шлях від слюсаря аж до ректора, і добре знав, що таке бідність і голод. Студенти його надзвичайно любили. Фактично відповідали цим на його любов до них. «У моїй долі Петро Омелянович зіграв велику роль, – зауважив Михайло Антонович. – Побачивши, що я не виходжу з кафедри мікробіології, ставлю досліди, звернув на мене увагу, а далі, коли в мене вийшло кілька друкованих робіт, що на той час для студента була дуже велика рідкість, сказав: «Ми тебе зорієнтуємо на наукову роботу. Не підведи! Ти повинен вирости до професора». Тож я старався виконати його побажання. Востаннє я бачив Петра Омеляновича на десяту річницю нашого випуску, 1973 року. Він виступав у нас на тій зустрічі, заспівав, до речі, мав дуже гарний голос. На жаль, далі почалася його дуже терниста дорога, що призвела до передчасної смерті. Та пам’ять про нього ми зберігаємо».
Професор кафедри хірургії №1 з урологією та малоінвазивною хірургією імені Л. Ковальчука Віктор Шідловський – останній аспірант Петра Огія. Він пригадав, що під час Другої світової війни Петро Омелянович був військовим лікарем, тож багато розповідав студентам про події на фронті, як і чим тоді лікували. «Його слова були крицею. Як сказав – так і зробив. Не знаю, звідки в нього було стільки добра і до пацієнтів, і до своїх учнів, – із захопленням мовив Віктор Олександрович. – Він завжди повторював: «Робіть людям добро». А оперував, видавалося, повільно, анатомічно, красиво, але насправді це було швидко. Не пригадую такого випадку, щоб після операції Петро Омелянович не відвідав пацієнта. Це була велична особистість у Тернополі. Його було видно здалеку – йде Петро Омелянович через Театральний майдан, підтягнутий, галантно одягнений, красивим кроком».
Додав свої теплі спогади про першого ректора та університет ще один з перших випускників ТНМУ Анатолій Паламарчук: «Звичайно, Петро Омелянович викликав симпатію у викладачів і студентів. Молодий симпатичний чоловік, йому на той час було під 40 років. Узагалі атмосфера тоді відчувалася особлива, адже створювався новий виш, усі хотіли себе якнайкраще зарекомендувати. Тож це була атмосфера ентузіазму, емоційного піднесення, в нас панував справжній культ навчання. Для Тернополя та тернополян це була надзвичайно вагома подія. Дуже приємно, що у пам’ять про цей час встановили меморіальну дошку».
Як зізнається завідувач кафедри фізіології з основами біоетики та біобезпеки, професор Степан Вадзюк, задум встановити пам’ятну дошку на фасаді цього корпусу в нього визрів уже давно. «Ще в ті часи, коли я був першим директором інституту медико-біологічних проблем. Почав тоді, звичайно, більше займатися організаційними питаннями й водночас глибше цікавитися історією цього корпусу. У студентські роки я тут багато бігав, – з усмішкою пригадав Степан Несторович. – Уже пів століття я пов’язаний з нашим університетом, 1973 року вступив сюди. Та в молодості переймаєшся іншим. А через десятки років після закінчення замислився над нашою історією. Тоді ж і Василь Васильович Файфура збирав матеріали про роки становлення нашого університету та діяльність його першого ректора Петра Огія. Це мене й остаточно підштовхнуло до того, щоб зробити такий історичний штрих, закарбувати його в пам’яті. І ось нарешті втішений, що спільними зусиллями нам це вдалося втілити в життя».
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлини Миколи ВАСИЛЕЧКА