«Війна навчила мене ще більше цінувати рідних і близьких, знаходити радість у кожному дні життя та ще більше пишатися тим, що я українка й що мій дім саме тут – в країні вільних людей», – ділиться своїми внутрішніми хвилюваннями студентка другого курсу медичного факультету Тетяна Шевчук. З перших днів навчання дівчина активно долучається до громадської роботи університету, зокрема, вона відразу поповнила наші волонтерські лави, а участь у хорі ТНМУ для неї, як зізнається сама, – величезна насолода для душі.
– Тетяно, ви активно долучаєтеся до волонтерського руху університету. Що вас спонукає до цього?
– Мені здається, що в цей непростий час кожен з нас потрібен своїй країні. Хтось на передовій в окопах спиняє ворожі кулі, хтось в операційній рятує життя, хтось тримає інформаційну броню, а я зараз – у тилу й також хочу внести хоч якусь свою частиночку в наближення нашої Перемоги. Тому стараюся займатися волонтерством, щойно з’являється вільна хвилинка. Зокрема, долучаюся до виготовлення окопних свічок. Торік, наприкінці жовтня, ми зі студенткою шостого курсу Лілією Бережницькою також організували благодійний майстер-клас з виготовлення коників-оберегів, які були відправлені за кордон на доброчинний ярмарок для підтримки ЗСУ.
Свій перший волонтерський досвід я здобула ще під час навчання в Чемеровецькому медичному коледжі на Хмельниччині, де разом з друзями-однодумцями зорганізувала благодійний збір коштів для лікування хлопчика. Ще до початку війни мій друг, який також є волонтером у нашому університеті, долучив мене до волонтерської групи ТНМУ в Телеграмі, де я стежила за новинами, старалася приєднуватися до проєктів. Одним з таких проєктів, наразі найбільшим для мене, стала саме акція «Зігрій теплом наших захисників», у рамках якої виготовляємо окопні свічки. До нього я долучилася з найпершого ж дня. Приїжджала й на канікулах, хоча живу не в Тернополі, та коли є вільний час – завжди стараюся їхати. Приїжджає зі мною й моя молодша сестра Наталя. Вона не є студенткою нашого університету, втім, разом з нами захотіла внести свою часточку в цю надзвичайно потрібну корисну справу.
– Як вплинула особисто на вас війна?
– Війна навчила мене ще більше цінувати рідних і близьких, знаходити радість у кожному дні життя та ще більше пишатися тим, що я українка й що мій дім саме тут – в країні вільних людей. І також вона мені дала відразу до усього, що пов’язано з агресором: до їхньої музики, їхньої продукції, їхніх людей з промитими мізками.
– Як захищаєте свою психіку від негативу?
– Намагаюся більше часу проводити з рідними та друзями – цього мені достатньо.
– Якщо б вам довелося відрекомендувати себе людині, яка бачить вас уперше, що розповіли б насамперед?
– Напевне, насамперед я відрекомендувалася б. Відтак усе залежить від того, що саме цікавило б мого співрозмовника. Я – людина відкрита.
– Які власні риси вам найбільше до вподоби?
– Гадаю, що це краще запитати не мене, а людей з мого найближчого оточення. Не можу нічого виділити. Може, просто не хочу (усміхається) чи не вмію про це сказати.
– Тоді зайдемо з іншого боку: чого у собі хотіли б позбутися?
– Я така «запальничка», іноді роблю поспішні висновки та дії, про які потім дуже шкодую. А ще дуже багато говорю, що теж не завжди мені в «плюс». Мама іноді каже, що я аж надто багато говорю, що треба стримуватися. Але це важко (сміється).
– Де ви народилися? Що з дитинства передусім згадується?
– Народилася я неподалік Тернополя, у селі Новосілка на Скалатщині. Мама Ольга – вчителька. Живу ще з бабусею, дідусем і молодшою сестрою, яка також є студенткою-медиком, лише в коледжі. Що насамперед можу згадати з дитячих років? Найперше – знайомство з моєю сестричкою. У нас з Наталею рівно два роки різниці, ми народилися в один місяць. Коли її привезли з пологового будинку додому, хоча я й була сама малесенькою, та пригадую, як хотіла її розцілувати. З колисочки виглядала ручка сестрички, я нахилилася її поцілувати й… покусала. Мабуть, від надміру почуттів, що мене переповнювали. А другий спогад: коли почала відвідувати музичну школу та одного чудового дня нам додому привезли велике фортепіано для мене. Я тоді весь вечір сиділа біля нього, грала й давала концерт усій сім’ї (усміхається).
– Це захоплення з дитинства нині й досі з вами?
– Так, музика завжди зі мною. Мені було десять років, коли мама віддала мене в музичну школу – вона в нас недалеко від оселі. Я навчалася в музичній школі грі на фортепіано та вокалу впродовж шести років. Та сталося так, що не встигла її закінчити, адже вступила до медичного коледжу. Втім, і там не полишала музику. У коледжі впродовж усіх чотирьох років навчання співала у вокальній студії «Гармонія», а зараз є учасницею нашого університетського хору та творчого колективу.
– Як приєдналися до творчого колективу?
– Щороку творчий колектив оголошує відбір. Вступивши до ТНМУ, я взяла участь у відборі й пройшла його. Втім, дуже активно долучатися впродовж минулого навчального року до творчого життя університету не вдавалося, адже спочатку діяли ще карантинні обмеження, потім розпочалося повномасштабне вторгнення – не до концертних програм. А ось упродовж останніх пів року разом з творчим колективом мала й онлайн-заходи, й очні дійства. Зокрема, долучилися до заходу, що організували інтерни кафедри психіатрії до Дня захисників та захисниць України для наших військових, які перебували на реабілітації, також до творчого дійства з нагоди Дня Збройних сил України, а нещодавно – до святкової різдвяної програми.
До університетського хору я приєдналася вже цього року. Як це сталося? На один із заходів, який організовував творчий колектив, треба було колективом заспівати пісню. Ми попросили керівника хору Тараса Бідованця, щоб він допоміг нам її підготувати. В результаті цієї співпраці я й залишилася співати в хорі.
– Любов до співу та музики, судячи з ваших розповідей, у вас виплекала мама. Мабуть, саме вона найбільше вплинула на ваше формування в дитинстві?
– Так. Гадаю, для кожної маленької дівчинки прикладом є її мама. Особливо мене вражала витримка моєї мами. Вона ніколи не показувала, що їй важко, хоча таких моментів було достатньо. Я все дитинство хотіла бути схожою на свою маму.
– Та все ж учителькою не стали.
– Ні, вчителькою не стала (усміхається).
– Чому ж вирішили пов’язати своє життя з медициною?
– У мене в родині нікого немає з медиків. У дитинстві мріяла, стати, як мама, вчителькою хімії та біології. Але у старших класах зрозуміла, що вчителькою точно не буду, але й розлучатися зі своїми улюбленими предметами також не хочу, тому й обрала медицину. Потім ще більшу любов до медицини мені прищепили викладачі впродовж навчання в Чемеровецькому медичному коледжі, за що їм щиро вдячна. Тож я без вагань вирішила продовжити навчання в Тернопільському медичному університеті. Чому саме Тернопіль? Тому що не хотіла зраджувати своїй малій батьківщині.
– Чи вже визначилися з напрямком? Що вам найбільше подобається в цій справі?
– Остаточно ще не визначилася, бо ж навчаюся лише на другому курсі, але ще з коледжу мені дуже подобається акушерство та гінекологія. Поява на світ нового життя – надзвичайно важлива місія людства. Якщо плани мої не зміняться та я, можливо, стану в майбутньому акушеркою-гінекологинею, то зможу допомагати її виконувати.
– Що вас найбільше вразило в ТНМУ, коли щойно вступили?
– Нові знайомства, нові друзі, нові захоплення та харизматичні викладачі – це завжди хвилююче та вражаюче. Незвично було те, що один предмет ведуть багато викладачів. Йдеш не заняття – й не знаєш, хто на тебе там чекає (усміхається). Втім, важко не було. Адже першокурсницею я вже була не вперше. Вчитися треба багато, звичайно, але не можу сказати, що це надзвичайно складно. Хіба моментами, коли було багато різних предметів і з кожного великий обсяг інформації потрібно вивчити, але ж так не завжди та не щодня.
– Як усе встигаєте?
– Правду кажучи, не завжди встигаю зробити все, що запланую, але намагаюся зробити те, що є найважливішим. Тому безсонні ночі – це мої друзі (сміється).
– Як відпочиваєте, відновлюєте сили, якщо виснажуєтеся?
– Усі ми люди та маємо здатність втомлюватися, втрачати віру у себе. Тому намагаюся знаходити натхнення в простих речах – літературі, кіно, музиці, подорожах. Іноді просто слухаю музику, іноді граю на фортепіано й співаю, іноді читаю, з літературних жанрів, до слова, понад усе подобається фантастика. Відпочивати найбільше люблю на природі, там почуваю себе вільною людиною. Люблю прогулятися біля озера, річки.
– Які основоположні цінності у вашому житті?
– Для мене найголовніше – це сім’я та дружба. З якостей – чесність, витримка та наполегливість.
– Ким бачите себе в майбутньому?
– Бачу себе щасливою людиною, громадянкою вільної європейської країни. Як кожен українець, мрію зараз про мир і перемогу для нашої держави. Саме тут хочу себе реалізовувати та стати в майбутньому хорошим лікарем.
– Якщо б не медицина, то…
– … то медицина! У жодній іншій сфері себе не бачу.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА