Тетяна Степурко: «В центрі всіх програм, які розвиває проєкт, ми ставимо не викладача, а студента»

У грудні 2018 року в Україні стартував українсько-швейцарський проєкт «Розвиток медичної освіти», для участі в якому серед чисельних претендентів пілотним закладом обрали наш університет. За три роки існування цієї ініціативи відбулося чимало якісних змін. Проєкт відкрив нові можливості для професійного розвитку як викладачів, так і студентів, допоміг удосконалити навички викладання, налагодити освітні процеси, розширити обрії професійної компетентності та здобути новий досвід.

З керівницею проєктного офісу українсько-швейцарского проєкту «Розвиток медичної освіти» Тетяною СТЕПУРКО розмовляла про особливості впровадження проєкту в Україні та зокрема в ТНМУ.

– За кожним проєктом, навіть таким масштабним, як «Розвиток медичної освіти», певна річ, стоять люди. Хто його творці? Розкажіть, будь ласка, про те, та як він зароджувався?

– Українсько-швейцарський проєкт «Розвиток медичної освіти» (нагадаю, що його перший етап складає чотири роки) розпочався в грудні 2018 року, але цьому передувала так звана «підготовча фаза» – з березня до листопада 2018-го. Мені ж пригадався кінець серпня 2017 року, коли я перебувала в Швейцарії, де в Лугано відбувалася Літня школа. Одного дня до мене підійшов Мартін Рааб, керівник попереднього успішного українсько-швейцарського проєкту «Здоров’я матері і дитини»,(він тривав з кінця 1990-х до 2015 року), й відкрив переді мною ноутбук, на екрані якого «засвітилася» нова можливість – оголошення про новий проєкт і відкриття конкурсної процедури отримання заявок. Мартін дуже хотів повернутися до проєктів з Україною, бо йому цінні люди й наш спосіб роботи. Щодо мого особистого знайомства з Мартіном, то ми працювали разом у програмі «Здоров’я матері і дитини», офісом якої керувала Наталка Рябцева (яка згодом стала радницею міністра охорони здоров’я та заступницею голови НСЗУ). На запрошення Наталки 2013-го ми ще з Павлом Ковтонюком у рамках українсько-швейцарської програми створили Літню школу. Тож мене Мартін знав «у роботі», а оскільки на старті проєкту про медичну освіту я володіла розумінням освітніх процесів в Україні та мала певний управлінський досвід у втіленні міжнародних проєктів, то мене запросили готувати проєктну заявку, а згодом й керувати офісом проєкту в Україні.

– Пані Тетяно, познайомте нас із собою. Якими навичками, характером повинна володіти людина, що несе таку відповідальну місію?

– Знаєте, я не з тих, хто може «відбути» робочий день чи просто, виконавши план і «відзвітувавшись», залишити всі думки та піти додому. Мені важливо бути у середовищі мислячих людей, яких ціную, поважаю, разом з якими можемо справді поліпшувати певні частинки цього неідеального світу. Здається, що в тому числі й завдяки цьому ставленню, українсько-швейцарський проєкт приваблює професіоналів, завзятих освітян, медиків, які також є небайдужими людьми. Неймовірно приємно отримувати підтримку від сторонніх людей, яких «чіпляє» наш командний спосіб роботи в проєкті.

Якщо «відмотати» назад роки моєї особистої історії, то так трапилося, що я отримала освіту соціологині, хоча поглядала в бік економіки. Медицини чи охорони здоров’я в ті роки на моєму обрії не було взагалі. 2000 року, коли завершувала навчання у вінницькому ліцеї, мене не полишала думка вступити до Могилянки. Бо це було про відсутність корупції, можливість самостійно, без усілякої протекції, зв’язків продовжувати отримувати освіту. Згодом я зустріла там викладачів, які не приходять, аби просто «відчитати» заняття – це справжні науковці, практики, яким цікаво саме викладати, які є рольовими моделями, вони розбудовують країну через інтелектуальний внесок і через освіту. Це про справжність і прозорість, а не так, як у тому анекдоті: – два пишемо – три в умі, та про чесність і професіоналізм. Це й також про більш сильні горизонтальні зв’язки, ніж про ієрархію та, звісно, можливість поза заняттями поспілкуватися з викладачем, який «зачепив».

Відчула цей викладацький запал, коли сама почала викладати в Школі охорони здоров’я Могилянки 2007 року, де раніше здебільшого займалася адміністративними справами. Мені було дуже натхненно спостерігати за випускниками, до освіти яких доклалася я та мої старші колеги. Випускники після магістерської програми продовжували навчання чи на магістерці за кордоном, чи на PhD-програмах, чи мали натхненні місця роботи й з радістю ділилися з нами власними успіхами. Мені взагалі важливо спостерігати, як освіта змінює людей. І ця зміна стає дуже помітною, коли на вступних іспитах (тоді ще співбесіді) на магістерську програму ми бачили ґрунтовну теоретичну підготовку випускника, але водночас – деяку розгубленість щодо професійного шляху. Вже через рік, під час другого року навчання, студенти знаходили місця роботи, яку могли поєднувати з навчанням, і в них палали очі: їм було цікаво робити щось нове в цій країні. Випускники здебільшого працювали в дотичних до медицини сферах, що насправді є системою охорони здоров’я – економіка здоров’я, політика охорони здоров’я. Більшість з них вдячні за той освітній досвід, який набували разом з нами, і мають позитивні спогади про студентські часи.

Ніколи не гадала, що охорона здоров’я стане частиною мого професійного життя. Під час навчання мене більше цікавили управління, маркетинг, дослідження еліт. Цілком випадково мене покликали працювати в Школу охорони здоров’я, адже, як потім розповідали, побачили в мені відповідальну та завзяту людину.

Закритість медичної спільноти для фахівців з немедичною освітою справді іноді змушує добряче замислитися над тим, чи спроможна й компетентна я робити хоч щось у цій галузі. Але розумію, що маю в своєму багажі трошки цінних медичній освіті України речей, щоправда, не всі можуть за відсутністю в мене медичного диплома їх розгледіти. Наприклад, як випускниця спільної PhD-програми Маастрихтського університету та Києво-Могилянської академії, я продовжую займатися науковими дослідженнями – це те, що мені по-справжньому цікаво. Наразі я є співкерівницею п’ятьох PhD студентів Маастрихтського університету. Щоразу дивуюся, коли мене впізнають на міжнародних конференціях і роблять компліменти дослідженням, що ініційовані, проведені й опубліковані за моєї участі. Зараз продовжую підтримувати своєю експертизою важливі для галузі дослідження – незабаром благодійний фонд «Крапля крові» та «Афіни» (онкопацієнтські організації) презентуватимуть результати нашої спільної розвідки щодо витрат на лікування онкопацієнтів в Україні.

– «Розвиток медичної освіти» – доволі потужний та масштабний проєкт, до якого, крім закладів вищої медичної освіти, залучені й медичні працівники. Які стратегічні завдання він покликаний вирішувати?

– Загалом проєкт має кілька основних напрямів. Це – магістерська програма з управління в охороні здоров’я (доки обирали інституційного партнера, то встигли розробити кілька курсів, які зараз доступні на Прометеусі), тренінги для надавачів первинної медичної допомоги, як-от Азовська школа сімейної медицини Академії сімейної медицини та інший БПР (безперервний професійний розвиток). Проєкт запропонував Групи рівних і ми бачимо, як за півтора року ці групи активно розвиваються й ширяться. Створення платформи, де надавачі первинної медичної допомоги можуть знайти максимальну кількість корисної та важливої для їхнього професійного розвитку інформації: клінічні кейси, нормативні документи, посилання на освітні продукти (онлайн і не лише), інші джерела інформації, важливої як для лікарів, так й інших фахівців. Особливу увагу в проєкті відводимо питанням медсестринства, скажімо, позицінування посади медсестри з розширеною роллю в наданні медичної допомоги. Розвиваємо також питання медичної додипломної освіти, де присутні й посилення викладацьких навичок (курси зі зворотного зв’язку, компетентнісного підходу в освіті), й електронне навчання, й студентські простори, й розвиток симуляційних підходів у медичній освіті. Разом з Анастасією Леухіною та медичними освітянами ми створили курс про людяність й емпатію в охороні здоров’я.

– За якими критеріями та чи не важко було обирати учасників, власне, освітньої програми українсько-швейцарського проєкту? Претендетів, чула, було чимало.

– Щодо співпраці в напрямку «медичної додипломної освіти», то ще на початку проєкту ми відбирали пілотні заклади вищої медичної освіти. Для цього розробили процедуру відбору, яку погодили зі Швейцарським посольством (донором проєкту) та Міністерством охорони здоров’я (бенефіціаром). Під час першого туру потрібно було заповнити аплікаційну форму всім охочим до участі медичним університетам та інститутам медсестринства. Виставлення балів комісією за письмові заявки дали нам тоді, здається, дев’ять ЗВО, які перейшли до «другого туру». Лише за півтора тижня я зі своїми колегами відвідала кожен з дев’яти закладів, бо терміни «підтискали». Траплялося, що ми за один день відвідували два медичних університети, які розташувалися в різних містах, спілкувалися зі студентами, викладачами, адміністрацією. Намагалися зрозуміти, чи заклад і справді прагне розвитку та зацікавлений в тісній співпраці з проєктом. Уже тоді ми усвідомлювали, що можуть виникати певні «нюанси» через надмірні очікування від проєкту. Цікаво, що під час такого турне деякі ректори й проректори, а також викладачі кафедр досить відверто давали зрозуміти, що проєкт їм важливий радше для статусу, а фінанси вони мають і свої, щоб забезпечувати власні потреби. Звісно, такі заклади не пройшли відбір. За результатами візитів ми підготували звіт, і Посольство Швейцарії в Україні схвалило шість пілотних закладів: три медичних університети та три академії медсестринства. Хоча на початку йшлося про один пілотний заклад, як це відбувалося в деяких інших країнах, де працював Швейцарський інститут тропічного та громадського здоров’я. Згодом посольство запропонувало розширити проєкт до 2-3 закладів, а в результаті ми опинилися із шістьма закладами, адже тоді нам здалося, що Україні потрібно більше таких осередків. І здається, мали рацію.

У цьому вимірі Україна для Швейцарського інституту створює доволі унікальну можливість співпраці найперше через масштаб, враховуючи територію, населення та кількість медичних університетів та академій медсестринства. Швейцарія, а також Таджикистан, Киргизстан, Молдова, Албанія та інші країни є значно меншими й змінювати системи медичної освіти там трохи простіше. Наприклад, у Таджикистані, з його одним медичним університетом, можна за кілька тижнів чи місяць впоратися з тренінгом з компетентнісної освіти для всіх медичних освітян, у наших же українських умовах це менш досяжний показник.

– Які враження отримали під час співпраці з Тернопільським національним медичним університетом імені Івана Горбачевського?

– Насамперед хочу зауважити, що у вашому університеті відбуваються надзвичайно важливі для розвитку медичної освіти заходи. Тут ініціюють і розвивають багато напрямків, які засвідчують, що керівництво дбає про розвиток студентства, викладачів. У ТНМУ створено надзвичайно потужний симуляційний центр, який задає певний вектор розвитку для всього симуляційного навчання в Україні. До слова, в центрі працює надзвичайно потужна команда мотивованих фахівців, до якої щороку вливаються нові сили випускників. І це гарна платформа для розвитку медичної освіти не лише в університеті, але й в Україні. Ваш виш іде в ногу з найкращими європейськими практиками, доводячи, що медицина це не тільки теорія, але й ретельно відпрацьовані клінічні навички, які фактично й здобуваються у симуляційному центрі. Пригадую, як наприкінці 2018 року ми завітали у симуляційний центр ТНМУ, тоді саме відбирали для участі в проєкті університети, і там саме тренувалися групи медсестер і навіть пожежників. Це викликало відчуття того, що центр живе, а не просто існує, як це відбувається у деяких інших ЗВО та слухачам там і справді подобається, але найважливіше те, що налагоджено гарний контакт «студент-викладач». Приязна атмосфера просто витає в повітрі й ці справжні стосунки ми відчули вже з перших хвилин перебування.

– Як проєкт сприяє розвиткові професійної компетентності студентства?

– Це одне з найсуттєвіших завдань. У центрі всіх подій, які розвиває проєкт, ставимо не викладача, який, здавалося б, є головною дійовою особою освітнього процесу, а студента. Взагалі ж будь-яка освітня програма, на мій погляд, повинна бути заточена на студента, майбутнього фахівця. Це означає, що випускник повинен володіти такими навичками, знаннями «на виході», які б дозволили йому, прийшовши на роботу до лікувального закладу, одразу ж стати до праці. Тобто випускник повинен володіти визначеним і стандартним базовим набором професійних компетентностей. Коли ж йдеться про вітчизняних випускників, то теоретична підготовка в наших ЗВО на доволі високому рівні, а от клінічних і м’яких навичок (софт скілів) не достає. В проєкті ми разом з освітянами й також викладачами ТНМУ якраз працюємо над цим. З Анастасією Леухіною та освітянками ми створили курс «Людяності та емпатії в охороні здоров’я». Цей курс дає студентам знання чи зразки того, як можна повідомляти невтішні новини, долучати пацієнта до спільного прийняття рішень щодо його здоров’я та інше. Клінічні ж навички добре відпрацьовувати у симуляційному центрі чи з пацієнтами в клініках. Чула, що у вашому університеті закупили окуляри віртуальної реальності (VR glasses). Напевне, студентам цікаво освоювати знання з допомогою такої новітньої техніки, особливо – в умовах карантину, коли навчання відбувається в онлайн-режимі.

Для нас як для проєкту важливо не нав’язувати свою програму медуніверситетам, а лише допомагати розвиватися, вдосконалюватися. Це означає, що ми озвучуємо свої очікування й плани та при цьому розуміємо проблеми, які називає університет і намагаємося допомогти їх розв’язати. Скажімо, ТНМУ подав нам запит на покращення «візитівки» вишу (вебсторінки) й зараз розробники над цим працюють. Це дуже для нас важливо, бо в нас є відкрита співпраця й ми щиро хотіли б, аби кожен університет мав певну траєкторію розвитку. Це тоді забезпечить сталість. І коли проєкт буде завершений, ЗВО, отримавши інструменти розвитку, зможе надалі самостійно та не в меншому темпі розвиватися. Щоправда, це не означає, що траєкторія розвитку має бути ідентична в кожному університеті, навпаки, цікаво, коли в кожного буде власний унікальний варіант, як кажуть, родзинка, що вирізняє один від іншого.

– Яким вбачаєте майбутнє цього проєкту?

– Наразі пішов третій рік з часу його існування, попереду ще один і, звісно, ми прогнозуємо, щось плануємо на майбутнє. Як мені відомо, наш донор – Посольство Швейцарії в Україні та Швейцарська Конфедерація, загалом задоволені тим, як ми вибудовуємо стосунки з пілотними закладами з іншими стейкхолдерами, бо вже відчутні певні позитивні зрушення в медичній освітянській спільноті. Наразі у січні-лютому 2022 року проводитиметься зовнішнє оцінювання проєкту й лише після оголошення його результатів зможемо побачити ті напрямки, за якими нам рекомендуватимуть й надалі провадити роботу. Йдеться, певніше, про те, що робота у форматі з пілотними університетами продовжиться. Можливо, навіть буде збільшена кількість пілотних закладів. Можливе переформатування, скажімо, наші «піонерські» партнери, тобто ті, які починали першу фазу проєкту, перетворяться на центри вдосконалення чи хаби, які зможуть ділитися власними напрацюваннями з іншими. Наразі ж важко щось передбачити, особливо – в часи пандемії, коли значна частина проєкту минула під знаком коронавірусу та зрушила всі наші плани. Сподіваюся, що загальна канва проєкту все-таки залишиться.

Лариса ЛУКАЩУК