Тетяна Саварин: «Методика викладання латинської мови та лемківські розвідки – дві царини, в яких я працюю як науковець»

Торік вийшла у світ двотомна «Українська фольклористична енциклопедія» – унікальна фундаментальна праця, яку під керівництвом доктора філологічних наук, професора М.К. Дмитренка підготували науковці відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України й провідні науковці – мовознавці з усієї України. У виданні – майже дві тисячі статей. Це справжня скарбниця систематизованої інформації та знань, що розкриває феномен українського фольклору, його зв’язки з мовою, релігією, історією, етнографією, літературою, висвітлює походження та жанрове розмаїття народної творчості, простежує зародження й розвиток української фольклористики як науки, описує її історію та сучасний стан досліджень. Надзвичайно приємно, що в когорті дослідників, збирачів і носіїв-виконавців фольклору, про яких розповідає «Українська фольклористична енциклопедія», є представниця нашого університету. Адже окрема стаття енциклопедії присвячена науковому доробку доцентки кафедри іноземних мов ТНМУ імені І.Я. Горбачевського, кандидата філологічних наук Тетяни Саварин. В інтерв’ю «Медичній академії» Тетяна Володимирівна розповіла про власні краєзнавчо-наукові наукові розвідки, присвячені самобутній лемківській культурі як частині національних традицій українського народу, а також про наукові інтереси, пов’язані з методикою викладання латинської мови, яку справедливо вважають мовою всіх наук.

Доцентка Тетяна САВАРИН

– Як давно зацікавилися лемківським фольклором?

– Любов до лемківської культури та традицій мені прищепили в дитинстві. Мої бабуся й дідусь родом з лемківського краю. 1946 року їх насильно змусили покинути рідні домівки у селі Криниця Горлицького повіту Краківського воєводства та переїхати в Харківську область. Сім’ї втратили все, що мали: оселю, землю, худобу… Моїй бабусі Теклі Іванівні Криницькій на час примусового переселення було 11 років, а в родині, крім неї, підростало ще шестеро дітей. На Харківщині на вигнанців чекала важка праця в колгоспі, а за житло багатодітній родині правила маленька кімната в хаті-розвалюсі, яку опалювали соломою. Не було навіть ліжок – спали на підлозі. За залишене майно та землю радянська влада обіцяла заплатити матеріальну компенсацію, але довелося чекати сім місяців, щоб отримати сякі-такі кошти та переїхати до родичів в село Клювинці Гусятинського району. В дитинстві літні канікули я проводила в бабусі й дідуся та добре пам’ятаю їхні розмови за сімейним столом про минуле життя нашої родини, про те, «як було вдома». Трагедію депортації пережили й сусіди – в Клювинцях мешкало чимало родин переселенців. Тож зростала я в оточенні людей, що спілкувалися лемківською говіркою, дотримувалися лемківських традицій, співали лемківських пісень. Моя бабуся замолоду не мала можливості здобути освіту, але зберегла в пам’яті безліч різних приповідок, легенд, співанок. Якими ж колоритними вони були! Я дуже любила слухати й розповіді про лемківські традиції та звичаї. Тож моя зацікавленість збереженням лемківської спадщини – заслуга насамперед моєї мудрої та доброї бабусі. З 9 класу відвідувала заняття філологічної секції Тернопільського товариства творчої молоді «Відродження» й написала наукову розвідку «Різдвяні звичаї та обряди Лемківщини» – про те, як у селі Клювинці святкують Різдво переселенці з лемківського краю. Різдвяні звичаї описала на прикладі своєї родини. На Святвечір вдома завжди готували традиційні страви та дотримувалися інших обрядових традицій, що чарували своєю неповторністю й викликали подивування в багатьох моїх однокласників. Адже через радянську атеїзацію багато самобутніх українських звичаїв призабулися й навіть люди старшого віку відкривали їх для себе заново. Робота зацікавила мого наукового керівника – викладача філологічного факультету Тернопільського національного педагогічного університету Тетяну Василівну Лагошняк (нині – Т.В. Решетуху) й вона рекомендувала мене для участі у Всеукраїнському конкурсі з українознавства, що відбувся у Львівському національному (на той час – державному) університеті. На засіданні секції фольклористики я представила свою науково-дослідницьку роботу та неочікувано для себе посіла друге місце. Отримала запрошення здобути вищу освіту на філологічному або історичному факультеті ЛНУ ім. І. Франка й обрала спеціальність «філологія». Після 11 класу вступила за результатами співбесіди.

Навчаючись в університеті, я полюбила латинську мову. Вивчала її з радістю та задоволенням. Але й лемківська тематика не відпускала. Приїжджаючи до бабусі в Клювинці, записувала на диктофон спогади бабусі та її колежанок-ровесниць, їхню говірку, фольклор, пісні. Матеріал про лемківські різдвяні звичаї та весільні традиції зібрала багатющий, на його основі написала дипломну роботу. Отримала диплом з відзнакою й вступила до заочної аспірантури ЛНУ ім. І. Франка. Для кандидатської дисертації обрала тему «Лемківське весілля в міжетнічному контексті». Моїм науковим керівником був Михайло Чорнописький – знаний вчений-фольклорист, літературознавець, педагог, людина високих моральних засад. Михайлові Гнатовичу завдячую знайомству зі словацьким фольклористом, українознавцем, доктором філологічних наук, іноземним членом НАН України, професором Миколою Мушинкою. Обоє належать до когорти корифеїв на ниві україністики, чиї настанови та дружня підтримка надихнула на подальшу наукову роботу. Об’єктом моїх порівняльних досліджень були українські, словацькі та польські лемківські весільні обряди, а відтак, працюючи над кандидатською, опанувала і польську мову, і словацьку. Професор Микола Мушинка був офіційним опонентом моєї дисертації, яку я успішно захистила на засіданні спеціалізованої вченої ради на кафедрі фольклористики Львівського національного університету 2003 року.

Доцентка Тетяна САВАРИН з академіком Миколою МУШИНКОЮ

– З 2000 року ваша доля пов’язана з ТНМУ. 2006-го обрані на посаду доцентки кафедри інформатики, іноземних мов і суспільних дисциплін, через рік опісля рішенням Атестаційної комісії Міністерства освіти та науки отримали вчене звання доцентки кафедри іноземних мов і суспільних дисциплін.

– Любов до латинської мови мені прищепили висококваліфіковані фахівці М.М. Закалюжний, В.В. Чолач, Г.Б. Паласюк, яких я завжди з вдячністю згадую й тішуся тим, що мала змогу працювати з ними та формуватися як викладач саме під їхнім керівництвом. Їхні мудрі настанови мали на мене великий вплив, допомагали опанувати мистецтво викладання латини. Особливу роль відіграла у моєму професійному розвитку доцентка Г.Б. Паласюк, яку вважаю своїм вчителем і наставником.

– Ви співавторка п’яти підручників, дев’яти навчальних посібників для студентів медичного, стоматологічного та фармацевтичного факультетів; авторка трьох віртуальних програм з латинської мови, численних наукових публікацій з методики викладання цієї навчальної дисципліни. У вашому творчому доробку є також наукові публікації з фольклористики в наукових і літературно-мистецьких журналах. Скільки їх загалом?

– Понад сімдесят. Лемківська тематика, як і раніше, близька моєму серцю. Впродовж століть лемки творили яскраву, самобутню культуру, що вписалася своїми надбаннями й особливостями у стихію української культури. Її потрібно зберегти, як унікальну духовну спадщину. На жаль, уродженців Лемківщини, носіїв цієї культури, залишилося небагато. Моїй бабусі вже 86 років і вона досі співає чудові лемківські пісні. Але майже всі її коліжанки вже покинули цей світ. Методика викладання латинської мови та лемківські розвідки – дві царини, в яких я працюю як науковець. 2003 року проходила стажування на кафедрі латинської мови Львівського національного медуніверситету імені Данила Галицького, 2015-го навчалася на факультеті підвищення кваліфікації викладачів «Сучасні інноваційні технології вищої медичної освіти. Актуальні проблеми латинської мови» Київського національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Важливими сторінками мого життя залишається участь у наукових конференціях, присвячених лемківській культурі, які завжди збирають велике коло зацікавлених. На одній з них я познайомилася з головою Світової федерації українських лемківських об’єднань, членкинею Національної спілки краєзнавців України Ярославою Галик, авторкою книги «Лемківщина – край наших предків» та тритомної «Книги пам’яті Лемківщини 1944-1946», де зафіксований нині вже неіснуючий лемківський світ поіменно та породинно, яким він був до 9 вересня 1944 року, тобто до депортації. Моє захоплення цією тендітною жінкою, яка так багато зробила для збереження лемківської культури, вилилося у статтю «Подвиг Ярослави Галик», що була надрукована в газеті «Слово Просвіти». Ярослава Галик відвідала Тернопіль і була гостею літературно-мистецького заходу, присвяченого лемківській культурі й традиціям, що відбувся в читальній залі бібліотеки ТНМУ. У ньому взяли участь студенти–члени науково-краєзнавчої студії «Терполяни», викладачі нашого університету та інших вишів Тернополя, представники управління культури облдержадміністрації. Отриману в подарунок «Книгу пам’яті Лемківщини 1944-1946» я за згодою авторки передала до фонду бібліотеки університету, щоб якомога ширше коло читачів познайомилося з цією фундаментальною працею – документальним свідченням лемківської трагедії середини XX століття. На жаль, нинішнього березня пані Ярослава відійшла у вічність.

– Всеукраїнський фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини» – знакова подія для Тернопільщини, що збирає гостей з усіх куточків України і з-за кордону. Ви теж його учасниця?

– Так, приїжджаю на фестиваль разом з дітьми, бо хочу, щоб мої син і донька пам’ятали, звідки походить їхнє родинне коріння, знали про побут, звичаї своїх предків. Місцем проведення фестивалю є лісове урочище Бичова, що недалеко містечка Монастириська. Вкриті лісами зелені пагорби від Бережан до Монастириськ дуже нагадують Лемковину. Не випадково, мабуть, у цій окрузі проживає так багато мешканців з лемківським корінням. Завжди радію велелюдності фестивалю. Сюди приїжджають, щоб зустрітися,  обійнятися, поспілкуватися, наспіватися своїх пісень, скуштувати страви лемківської кухні. Любі серцю традиції живуть.

Тетяна САВАРИН з бабусею Теклею КРИНИЦЬКОЮ

– Чи відвідували ви край, де народилися ваші бабуся та дідусь?

– Так, я бувала там разом з батьками й бабусею, яка дуже хотіла побачити рідне село. Але хати, яку вона пам’ятає з дитинства, давно немає, залишилася лише криниця. На долю моєї бабусі випало багато випробувань. З дідусем Миколою Івановичем Криницьким обоє тяжко працювали в колгоспі, щоб прогодувати сім’ю. Не маючи можливості купувати дітям одяг, шила його сама. І досі рукоділля не полишає – вишиває рушник, бо не звикла сидіти склавши руки. Чудово в’яже. Бабуся – оберіг нашої родини. Вона багато розповідала мені про українську давнину, вчила шанувати народні, християнські, родинні традиції, не боятися труднощів і торувати шлях, незважаючи на перешкоди. Великою мірою завдячую їй усім, чого досягла.

– Над чим працюєте зараз?

– Працюю над удосконаленням рівня англійської мови, готуюся до складання іспиту на рівні В2. Разом з колегами, фахівцями з класичної філології, готуємо до друку нові підручники з латинської мови для студентів-медиків. Планую взяти участь у міжнародній конференції у Львівському національному університеті, що відбудеться влітку, де представлю свою наукову розвідку про роль Володимира Гнатюка та Філарета Колесси в дослідженні лемківського фольклору. Працюю також над статтею з лемківської тематики для журналу «Бескиди». Я член редколегії журналу, а його головний редактор – голова Спілки письменників Лемківщини Володимир Барна, батьки якого уродженці лемківського краю, теж пережили депортацію.

– Натхнення вам у вашій діяльності та нових наукових досягнень!

Лідія ХМІЛЯР