Наприкінці січня відбулося нагородження переможців конкурсу «Студент 2022 року ТНМУ». У номінації «За відмінні успіхи в навчанні» відзнаку отримала студентка п’ятого курсу медичного факультету Тетяна Опер. Її середній бал за попередній семестр становить 187,5. Вітаємо Тетяну, яка, варто зауважити, в рейтингу відмінників уже впродовж п’яти років – з першого курсу й завжди отримує заслужену власною працею підвищену стипендію!
– Тетяно, навіть важко повірити, що в медичному можна так добре вчитися. Як вам це вдається?
– Напевно, це є результат мого бажання й наполегливості. І, безумовно, викладацького рівня в ТНМУ. Оскільки вважаю, що коли у студента є бажання дізнаватися нове та вчитися, а у викладача є бажання ділитися досвідом і пояснювати – це дуже гарний тандем, у результаті якого можна і гарно засвоїти матеріал, і глибше зрозуміти тему, і почерпнути для себе знання з практичної точки зору.
– Чим вас при виборі професії привабила саме медицина?
– Мій тато – зубний технік, і я з малих літ обожнювала все, що пов’язано з його професією. Батьки розповідають, що я любила натхненно виривати собі молочні зуби (усміхається). Тільки бачила, що зубчик мінімально починає рухатися, розхитувала його більше та витягала. Бігла до тата та хвалилася, що вирвала зуб. Тож у дитячі роки дуже хотіла стати стоматологом. Але після закінчення дев’ятого класу вирішила все ж спочатку вступити у Чортківський медичний фаховий коледж, що в моєму рідному місті, та здобути базові медичні навички. Планувала, що в університет вступатиму таки справді на стоматолога. Та впродовж навчання в коледжі стоматологія відійшла на другий план, стала мені менш цікава. Більше подобалася терапія, тож я обрала для вступу медичний факультет.
– Які ваші професійні уподобання? Вже визначилися зі спеціальністю?
– Серед моїх уподобань – кардіологія, ультразвукова діагностика, невідкладні стани. У будь-якому разі це однозначно буде терапевтичний профіль. Найбільше схиляюся до кардіології, яка понад усе подобалася мені ще в коледжі. В університеті теми серця давалися мені теж найлегше – що на анатомії, що на фізіології. Тож гадаю, якщо це мені і до вподоби, і легко для розуміння, чому б не рухатися у тому напрямку далі?
– Пригадуєте, що для вас було найважчим, особливо, коли щойно прийшли на перший курс?
– Надто важко не було ніколи, адже я в коледжі, який, до слова, закінчила з відзнакою, звикла до того, що треба вчитися. Порівняно зі студентами, які вступили в університет після 11-ого класу, мені, можливо, було легше, бо все ж володіла медичною термінологією. З предметів найважче давалася анатомія. Пригадую, сиділа до другої ночі та вчила її. Дуже багато термінів, понять, які треба постійно повторювати, інакше все забувається. Важкою для мене також була біохімія.
Щодо безпосередньо самої системи навчання, то жодних проблем не виникало. Група в нас дуже гарна та дружня. Адаптація відбулася для мене неболісно й непомітно. Мабуть, знову ж таки, тому, що я до того навчалася в коледжі й більш була готова до самостійного життя.
– На ваші студентські роки випала і коронавірусна пандемія, і тепер – війна. Як можете охарактеризувати ці періоди саме в контексті навчання? Яких висновків дійшли?
– Зрозуміла, що дистанційне навчання для мене не зовсім підходить. Пандемія застала нас на третьому курсі, коли була пропедевтика, що передбачає дуже багато практичних навичок, обстеження. Оскільки я закінчувала коледж, то вже мала розуміння й певне вміння, як їх виконувати, але як би вчилася після школи, зізнаюся, не впевнена, чи зуміла б їх набути. Без очного навчання, без практики лікарю ніяк. Тоді ж зрозуміла, що треба йти десь в лікарню отримувати практичні навички, бо інакше добра не буде. Практика без теорії не сильна, а теорія без практики неможлива.
Коли ж розпочалася війна, було важко вчитися передусім психологічно. Постійно повітряні тривоги, до кінця не усвідомлюєш, що коїться, моніториш безперервно новини, міркуєш, що робити, як бути корисним, в якому напрямку волонтерити. Спочатку нам усім було не до навчання. Згодом прийшло усвідомлення, що наш фронт – це вчитися, адже державі й суспільству будуть потрібні вмілі та мудрі лікарі, особливо – після війни. Тож опанували собою та взялися вчитися.
Але все одно до початку літа було важко психологічно. Коли ж розпочалася сесія й треба було якнайбільше зосередитися на навчанні, довелося відкласти все інше, не читати новини, приділяти час лише підготовці. Це трохи відволікало від загальної обстановки. Втім, і зараз не беруся сказати, що можу нормально жити та вчитися. Постійним фоном – пригнічений настрій. Навіть не читаючи новин, просто вже знаєш, що війна. Йдемо в лікарню, а там військові без ніг, без рук – і це насправді так страшно й дуже важко психологічно. Ми ще не швидко всі оговтаємося та зцілимося від усіх цих ран навіть після завершення війни.
– Ви згадували волонтерство. Докладаєтеся до нього?
– У перші два тижні війни я перебувала вдома в Чорткові. У нас при монастирі діє волонтерський рух «Добро іде далі», де ми готували страви для військових, передавали їх на фронт. Потім долучилася до волонтерського руху в університеті, де ми збирали гуманітарну допомогу, сортували медикаменти. І нині допомагаємо, де можемо.
Загалом волонтерством у ТНМУ займаюся від першого курсу, належу до нашого студентського волонтерського руху «Misericordia», в рамках якого проводимо безліч різноманітних доброчинних і просвітницьких заходів. Чому мене захопило волонтерство? Все почалося з того, що ми відвідували з гуманітарними місіями дітей-сиріт. Після їхніх відвідин мені так добре на душі ставало! Тож вирішила займатися цим постійно. Коли твориш для когось добро – сам від того збагачуєшся.
– Окрім того, ви ще належите до молодіжного осередку Всеукраїнської ради реанімації та екстреної медичної допомоги.
– Так, разом з волонтерською командою студентів ТНМУ ми дбали про здоров’я учасників музичного фестивалю «Файне місто-2019», проводили курси домедичної допомоги, різні акції на Театральному майдані. Я також брала участь у Всеукраїнській олімпіаді зі симуляційної медицини з міжнародною участю «Ternopil SimOlymp-2019», де команда ТНМУ посіла друге місце, та входила до складу оргкомітету «Кременецького медичного ралі-2020», де змагалися команди бригад екстреної медицини з різних областей України, а також представники Польщі та Білорусі.
– Як на все це вам вистачає часу?
– На мій погляд, коли маєш багато справ, то краще себе організовуєш. Знаєш, що потрібно ще багато зробити, тож швиденько все робиш, заздалегідь плануєш. Коли ж є забагато вільного часу, все мимоволі відкладається на потім, а так доводиться себе організовувати.
– У майбутньому ким себе бачите, скажімо, років через десять?
– Передусім людиною – доброзичливою, щирою. Сподіваюся, буду доброю кваліфікованою фахівчинею, однією з кращих у своїй справі. Не знаю, чи мені вдасться на той час відкрити власну справу, але хотілося б. Свою професійну діяльність та особисте життя пов’язую з Тернопільщиною. Хочу залишитися однозначно в Україні та десь на заході.
– Якою буде найголовніша порада від відмінниці навчання Тетяни Опер для студентів молодших курсів?
– Не розчаровуватися та не падати духом, адже не завжди все так казково, як здається та як собі напланували. Часто щось з першого разу може не вдатися, але головне, повторюся, не падати духом, поставити собі мету та йти до неї, щоб жодні перешкоди не були на заваді. Порекомендувала б також якомога раніше визначитися щодо спеціальності й усі інші дисципліни вивчати через призму своєї основної спеціалізації. Ще одна рекомендація: чим раніше потрапити на практику в лікарню та саме в те відділення, де хотіли б побувати, щоб подивитися, як це все працює зсередини, які взаємозв’язки у колективі, які особливості роботи з пацієнтами. Скажімо, колись гадала, що хочу бути невропатологинею. Але коли побувала в інсультному відділенні, побачила, як там важко морально: людина лежить паралізована, не розмовляє, не розуміє тебе. Я зрозуміла, що це не для мене. Тож кожному рекомендувала б піти подивитися зсередини, як все це працює, й чи вони змогли б витримати передусім морально, адже знання можна здобути, а от психологічна витримка – це вже важче, вона в кожного своя.
– Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського для вас – це …
– Насамперед це – люди. В нашому університеті зустріла дуже багато добрих людей – і студентів, і викладачів, які впродовж років уже стали моїми друзями. Також це місце можливостей: тут кожен студент може себе проявити в будь-якому напрямку. А ще в мене ТНМУ асоціюється з центром симуляційного навчання. Я його просто обожнюю! Від першого курсу. Дуже хотілося б, аби в нас там було якомога більше занять. Я б звідти не виходила! Та розумію, що наразі немає такої можливості, адже він один, а студентів багато. З роками, сподіваюся, центр симуляційного навчання збільшать, тож уже наступні покоління студентів більше часу проводитимуть там і здобуватимуть більше практичних навичків.
– Яка тепер найбільша ваша мрія? І чи вона змінилася впродовж періоду навчання?
– Мрія всіх змінилася торік у лютому та стала одна на всіх – щоб ми перемогли. Впевнена, що найближчим часом це станеться.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА