«…Я вистою. Перемогу здобуду.
Я сильна – сильніших немає ніде.
Майбутнє Я маю. Я тут – і Я буду.
Я – Україна. І мій час прийде»,
– висловлюючись власними поетичними рядками, переконана у Перемозі та щасливому майбутньому України студентка четвертого курсу медичного факультету ТНМУ Софія Балюк.
Смак натхнення та творчості Софія відчула ще в дитинстві, коли була восьмирічною дівчинкою. Відтоді поезія стала для неї… Власне, вона розкаже вам про це сама.
– Софіє, продовжіть речення: «Поезія для мене – це…».
– Поезія для мене – це діалог. Це може бути діалог із собою, діалог з близькими. Це інструмент для передачі почуттів та емоцій, які не можна передати звичайним діалогом, розмовою. Це щось на кшталт віддзеркалення, відображення мене.
– Як поезія увійшла у ваше життя?
– Непомітно, але дуже рішучим кроком. Як строчка нитки. Вона може бути біла, різнокольорова, чорна – залежно від ситуації. З поезією в мене переплетене все життя ще з дитинства.
– Пригадуєте свій перший вірш?
– Це було щось дуже дитяче та наївне. Маленьке, простеньке. Віршик про місяць, який дослівно вже й не пригадую. По-дитячому гралася зі словами, десь вдалося потрапити в риму – й уже неймовірно тішилася. Мені років вісім чи дев’ять тоді було. Надихнув же сам місяць. Ми з татом поверталися пізно ввечері додому, я побачила на небі повний місяць – такий великий, гарний! Була дуже захоплена! У результаті з’явився симпатичний віршик, який батьки схвально оцінили та підтримали. З тієї миті поезія зі мною вже понад десять років.
– Що для вас є джерелом натхнення?
– Напевне, це дещо сумно чи депресивно прозвучить, але найбільше надихає внутрішній біль. Смуток на душі або серці залишає шрам на папері у вигляді рядків. Ділюся власною творчістю в телеграм-каналі. Підписників там у мене небагато, найближчі люди. Та не один з них мені зізнавався, що відшукує відповіді на власні бентежні запитання в моїх віршах, адже ми проходимо у житті через схожі події, крім того, зараз війна, в багатьох спільні переживання. А ось позитив не викликає в мене такий шквал емоцій, щоб народжувалися римовані рядки.
– На які теми пишете?
– Про кохання, про біль, про конкретні події у житті. Про почуття та відчуття – смуток, радість, любов тощо. Пишу про те, що мене надихає. Маю кілька поезій про рідне місто – Київ. Пишу про щось, що викликало в мене дуже-дуже сильну емоцію, тоді рядки просто самі пишуться. Насправді це дуже важко пояснити, треба самому відчути.
– Як вплинула війна на вашу творчість?
– Я дуже болюче проходжу цей період, адже в нас були особисті сімейні трагедії впродовж повномасштабного вторгнення, тому для мене справді надзвичайно болючий досвід. Утім, якщо мовити саме про творчість, то вплив позитивний, бо до початку війни я перебувала в дуже сильній творчій кризі. Буквально фізично не могла писати, майже рік у мене не було віршів, але травматичні події дали поштовх.
– Чого ніколи не буде у вашій творчості?
– Награності. Це мій принцип: я не здатна писати на замовлення. Щось дуже фальшиве та неживе. Ні, звичайно, слова в рими поставити можу, але тієї справжності тоді просто не буде. Щиро сподіваюся також, що в моїй поезії більше ніколи не буде російської літери «ы», адже до повномасштабного вторгнення я розмовляла російською та здебільшого російськомовною була й моя творчість. Але зараз переходжу на українську та, сподіваюся, мені це вдається.
– Як відбувається ця трансформація?
– Зважаючи на те, що я вже четвертий рік у Тернополі, в цілковито україномовному середовищі, це не важко. Але, буду відвертою, в особистому спілкуванні, з рідними та друзями, досить часто використовую російську. Адже родина в мене винятково російськомовна – в нас немає української мови в родинному колі. Друзі з Києва теж російськомовні. Я принципово у соцмережах перейшла на українську мову, видалила російську клавіатуру з усіх ґаджетів. На жаль, в житті цілковито не можу її викорінити. Та нічого, переконана, що це питання часу.
– Після Києва вам у Тернополі не було тісно?
– Можливо, це трошки дивно прозвучить, але Тернопіль – справжній. Бо Київ – це мегаполіс, величезне місто. Я кажу цю фразу абсолютно всім, хто хоче сюди переїжджати: або ти його, або воно тебе. Особливо це стосується немісцевих, тому що Київ – це справді така величезна м’ясорубка, в якій просто постійно мільйони-мільйони людей крутяться, когось перемелює, когось ні. Попри всю мою любов до цього міста… Так, воно – надзвичайне, прекрасне, я його обожнюю, люблю всім серцем, але воно душить, буквально фізично душить. Тернопіль же – справжній, затишний, душевний. Справжній – це найкраще слово, що його описує. Це місто для людей та люди тут для міста. Мені тут насправді дуже затишно й комфортно. Не буду лукавити, провести тут усе життя я, мабуть, не готова, але для періоду навчання, особистого становлення та розвитку – це ідеальна локація.
– Чому все ж Тернопіль і, власне, медицина?
– Мені віддавна дуже імпонує Тернопіль, хоча до самого початку навчання в університеті я ніколи тут не була. Проте мала дуже багато знайомих, які або приїхали до Києва звідси, або неодноразово відвідували Тернопіль. І всі із захопленням розповідали, яке це затишне містечко, невелике та чудове. Тепер я й сама переконалася в цьому.
Щодо вибору професії, то в мене з родини з медициною пов’язана лише двоюрідна тітка, яка працює операційною медсестрою. Більше ніхто, навіть якось, не дотичний до цієї сфери. У моєї мами дві освіти: за першою вона – авіамеханік наземної техніки, за другою – юрист. Тато, на жаль, уже покійний, був інженером військової авіації. Що вплинуло на вибір медицини? З дитинства мене дуже цікавила біологія, перечитала надзвичайно багато захопливих книжок на цю тему, нехай і дитячих. Тобто цікавилася цим завжди. В 11-ому класі, коли вже реально постало питання майбутньої професії, вагалася між ветеринарною медициною та класичною. Дуже сильно сумнівалася, але, врешті-решт, обрала. Вплинула на вибір мама та зобов’язання перед покійним батьком, який завжди хотів, щоб я стала лікарем. Це й стало вирішальним. Чому ТНМУ? Дуже багато гарних відгуків чула про нього, до того ж зараз тут мій родич навчається на п’ятому курсі.
– В яких творчих заходах університету брали участь?
– У дуже жорсткий ковідний 2020-ий рік ми всі намагалися розвивати соціальні мережі – як особисті, так і університетські. Впродовж цього періоду були дуже цікаві творчі ініціативи, як, скажімо, відеопривітання до Дня закоханих. Згодом, після обмежень, пов’язаних з пандемією, повернувшись до «живого» навчання, ми почали розважатися, як могли (усміхається). Були і концерти, і квартирники, і в бібліотеці нашого університету виступала не раз, нещодавно брала участь у концерті з нагоди свята Покрови та Дня захисників і захисниць України. Впевнена, що організуємо та проведемо ще багато цікавого.
– Ваші улюблені поети?
– Це запитання із зірочкою. Оскільки я з російськомовної родини, то, зрозуміло, що зростала на творчості російських класиків, багато з яких вважала геніями. Проте це вже перегорнута сторінка, вороття до якої не буде ніколи. З європейських митців – французькі автори Поль Верлен та Артюр Рембо, яких більше подобається читати в оригіналі, адже переклад завжди трошки «з’їдає» сенс. Тепло ставлюся також до старої доброї британської класики: Шекспір під настрій дуже тішить око.
Щодо українських митців, то можу виокремити період Розстріляного відродження. Особливо резонує мені творчість Миколи Хвильового, Миколи Вороного, надихалася нею неодноразово ще навчаючись у школі.
Із сучасників – Ліна Костенко. Захоплююся нею і як жінкою, і як особистістю, і як авторкою. Надзвичайно подобається Уляна Галич – це тернопільська поетеса, яка просто дивовижно пише. Її збірка лежить у мене біля ліжка, періодично читаю та надихаюся. І най-най з-поміж усіх – Сергій Жадан. Кажуть, не сотвори собі кумира, та щодо Жадана ця фраза для мене неактуальна (сміється).
– Чи маєте улюблений вислів, який є дороговказом у житті?
– Є такий вислів. Він навіть став вирішальним якоїсь миті мого життя. «Все буде так, як має бути». Як я його інтерпретую для себе? Як би не було погано, маєш право дати собі час, щоб переболіло, поплакати, пошкодувати себе – це нормально, бо всім буває боляче. Але потім збираєш себе докупи й далі крокуєш життям. І ця стежка твого життя, ця доріжка виведе тебе саме туди, куди треба, в потрібне місце. Просто прислухайся до себе, роби те, що вважаєш, за потрібне, і будь щасливою. А головне – живи!
Мої рани кровлять матері сльозами,
Серце судомить, болить і пече.
Шрами ці страшні
не змиються грозами,
Хоч і солдат підставив плече.
Небо моє розірване навпіл,
Гострим крилом ворожого Су.
Біль, як рікою, не те, щоби краплями –
Світові мир на Землі принесу.
Землі родючі просякнуті болем,
Страхом і криком сиріт-дітей.
Небо поповнилось свяченим морем
Душ солов’їних наших людей.
Вибухи-постріли лунають у місті,
Притрушені попелом страшних боїв.
Он там, із краєчку, будівля – мов листя,
Що спалене було на осінь, упрів.
А он і білизна дівчаток зґвалтованих,
Там само і коник, що весь у крові.
Нащо вам, кати, ті душі знедолених,
Що будуть назавжди віднині малі?
Нічого, Я вистою. Перемогу здобуду.
Я сильна – сильніших немає ніде.
Майбутнє Я маю. Я тут – і Я буду.
Я – Україна. І мій час прийде.
***
Запах гарі забив мізки,
В жилах вирує війна.
«Градів» спалахи, мов різки,
А бліндаж – русні труна.
В горлі б’ється люта злоба,
Очі повні забуття.
В цьому є огидна врода,
В це покладене життя.
Смерті смак вуста ласкає,
Грім арти, як коляда.
Двіж тебе не відпускає,
Серп зламала вже бліда.
Ти трудись, іди невпинно,
Наскрізь море поту й сліз.
Бори волю безупинно,
У війни вогні ти зріс.
Опустити руки просто,
Вмерти – саме тут просте.
Але знаєш, життя острів
Неодмінно проросте.
В тебе вірять, тебе люблять,
Гордість ти, Вкраїни син.
Русаки тебе не згублять,
Знищи всіх їх, як тварин.
Сам ти знаєш, що ми кажем
Богу смерті у бою.
Кулак волі не промаже,
Сам казав: «Я їх згною».
Воїн, звір, нічна примара,
Голос – ухання сови.
Здохніть, орки, чорна хмара.
Ми уже ідем на ви!
***
Це місто контрастів і в горлі першіння,
Це місто реалій – і ворожіння,
Це місто для смутку і це місто жартів,
Місто, де «руки не пахнут деньжатами»,
Місто кохання – і місто жалю,
Рідне, наскільки тебе я люблю.
Місто, яке я ненавиджу сильно,
Місто, де гинеш, як жити повільно,
Це місто, що згноїть, а потім – підносить,
Це місто, в якому незламана осінь,
Це місто для сидру, томатної зупи,
Батон «Київхліб», що вгризаються зуби,
Трамвай-одиничка, що знову в ремонтах,
І корок гігантський – з Кардач і до Гонти,
Це місто для вчора і місто для завтра,
Тут перша робота і перша зарплата,
Тут перша любов і перші же сльози,
Які, як крижинки, були на морозі,
Це школа, це дім, «куріньовка», де Птічка,
А ще тут є Житній, і тут є Столічка,
Тут є так багато, але і так мало,
Тут мало повітря, тут мало запалу.
Тут крила обрізані змінюють нові,
Буває, кипить ендорфін замість крові,
Місто щастя і болю, (не) зірваних мрій,
Як тебе не любити, Києве мій!
***
Я хочу стати твоїм Еверестом,
Або Джомолунгмою, твоїм Піп Іваном,
Щоб вишивав на душі моїй хрестом,
Щоб не чіпали обіцяні драми.
Я хочу бути єдиним Монбланом,
Що буде підкорений нагло й рішуче,
Я, як та Говерла, що вкрита туманом,
І будуть мої переможені кручі.
Я хочу прирівняти себе до Олімпу,
Хоча б у твоїй особистій історії.
Щоб в очах твоїх бачили відблиски німбу,
А серце ніколи не знало іронії.
Я хочу бути, як Кіліманджаро,
Як Ельбрус, Казбек, Арарат на картинках.
Щоб сонце завжди на вершині застало
І не падати з неї у своїх учинках.
Чим вище – тим дихати легше й простіше,
Так пишуть в віршах ввіковічнені класики.
Хіба нам є хтось інакший рідніше?
Кажуть, мед найсолодший із гірської пасіки.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА