Ростислав ВАЛІХНОВСЬКИЙ: «І хірургія, і священство – для мене дуже важливі глибинні речі, пов’язані з історією нашої родини»

За роки власної медичної кар’єри відомий український пластичний та реконструктивний хірург Ростислав Валіхновський зробив майже 15 тисяч операцій, що докорінно змінили не лише зовнішність, а й життя людей. Він – засновник і керівник Інституту хірургії Valikhnovski Surgery Institute в Києві з 1998 року. Кандидат медичних наук. Заслужений лікар України. Віце-президент Всеукраїнської асоціації пластичних, реконструктивних та естетичних хірургів (ВАПРЕХ). Громадський діяч. Із серпня 2020 року – священник.

За результатами роботи та відгуками пацієнтів пана Ростислава визнали одним з кращих хірургів Східної Європи. Пишаємося, що він – «золотий» випускник нашого університету.

– Пане Ростиславе, ви народилися в Івано-Франківську, зростали на Волині, професійну освіту здобували в Тернополі, удосконалювали фах у Канаді, живете та працюєте в Києві. Який регіон найбільше доклався до формування вас як особистості? Де почуваєтеся найкомфортніше?

– Кожен регіон вніс свій неповторний вклад до мого формування в той чи інший період життя. Найкомфортніше мені, звичайно, в Києві, адже я тут вже 23 роки. Саме це місто мені дуже до вподоби, воно моє на сто відсотків.

– Хто був для вас прикладом у дитинстві та юності, хто надихнув на вибір професії? Пригадуєте той час, коли остаточно збагнули, що медицина – це ваше покликання?

– Мені надзвичайно пощастило з родиною. Саме тут я побачив і відчув справжню християнську любов. Я зростав у ній! Спочатку мене виховували в Івано-Франківську дідусь і бабуся по батьковій лінії, потім – батьки, які після закінчення Івано-Франківського медичного університету поїхали працювати в Турійськ на Волині. Перша сім’я – священича, друга – лікарська. Саме вони вплинули на прийняття двох моїх доленосних рішень.

Перші уявлення про хірургію – це, звісно, від батька Любомира Дмитровича, лікаря-хірурга районної лікарні з майже 50-річним стажем. Я бачив, як тато оперує, і вже з доволі юних літ чітко вирішив для себе, що хочу стати хірургом та допомагати людям, як це робив він.

Ростислав ВАЛІХНОВСЬКИЙ

– Ви навчалися в Тернопільському медінституті, нині – національному медичному університеті ім. Івана Горбачевського. Які ваші найяскравіші спогади зі студентського життя? Що нині пов’язує з рідним університетом?

– Тернопільський медичний університет – це моя альма-матер. Чудові студентські роки були для мене справді дуже потужними роками навчання: більшу частину свого перебування в Тернополі я провів у читальній залі, конспектуючи прочитане та від- діляючи головне від другорядного. Коли вчишся саме у такому форматі, вибудовуючи логічну послідовність отримання й потім використання знань, у тебе формується хороший фундамент, що потім не потребує повторювань усіх базових предметів.

З особливою теплотою у серці згадую, на жаль, нині покійного професора Ярослава Івановича Гонського, який дуже багато доклався до мого становлення. Для мене він – легендарна людина, яка є прикладом і патріотизму, і надзвичайно високого професіоналізму. Безмежно вдячний також моїм першим вчителям у хірургії Ігорю Івановичу Басистюку та Ігорю Яковичу Дзюбановському, які благословили мій шлях у хірургії та навчили її азів.

Нині з рідним університетом передусім пов’язує постійна участь у всіх конференціях і конгресах, що проводять на його базі. Завжди з величезним задоволенням і цікавістю відгукуюся на кожне запрошення. Скажімо, нещодавно ми провели Zoom-конференцію з науковим товариством студентів ТНМУ. Отримав стільки цікавих запитань! Безмежно тішуся, що у стінах моєї альма-матер підростає така талановита мудра молодь.

– Мабуть, у вас уже сотні разів запитували, чому ж ви зупинили вибір саме на пластичній хірургії?

– Це справді цікава історія, яка заслуговує на те, щоб її повторювати. Вона є свідченням того, як, здавалося б, звичайна випадковість може вплинути на життя людини. Хоча насправді ми ж розуміємо, що випадковостей не буває. Отож я тоді навчався десь у третьому-четвертому класі й дуже любив дивитися польське телебачення. Ми, нагадаю, жили на Волині, де воно було доступне й у радянські часи. Саме на польському телебаченні я вперше побачив австралійський серіал «Повернення в Едем». Його головна героїня Стефані (дуже гарна дівчина) потрапляє в пащу крокодила, який нівечить її. Згодом пластичний хірург відновлює її зовнішність і повертає колишню красу. І ось саме цей період трансформації, коли вона знімає пов’язку з обличчя та стає цілковито іншою людиною, надзвичайно вразив мене та закарбувався у серці. Потім так життя склалося, що я цілковито занурився в цю професію. Завдяки програмі обміну студентами майже рік стажувався в Канаді, де навчався тонкощів пластичної, реконструктивної хірургії.

– У вас був шанс і, мабуть, не один залишитися за кордоном?

– Так, у США я склав чи не всі іспити на нострифікацію диплома, але не зміг стати емігрантом. Тяжіння до рідних коренів перевищило все. Більше до цього питання ніколи не повертався, бо вже тоді, у 25 років, раз і назавжди збагнув, що зможу жити та працювати лише в рідній Україні. Тож повернувся додому, незважаючи на дуже спокусливі пропозиції від мого канадського вчителя бути співвласником і керуючим великої мережі клінік. Натомість на зароблені кошти 1998 року відкрив власну «Клініку Валіхновського», в одній особі був її засновником, директором і головним хірургом. Досвід, отриманий у Канаді, повернувся сторицею. Медичний кабінет у Києві поступово переріс на пів поверху, потім на поверх, крило, власний операційний блок, врешті – у повноцінну власну клініку, де працюю з братом Тарасом, теж хірургом, і потужною командою професіоналів-однодумців.

– Якими досягненнями Інституту хірургії Valikhnovski Surgery Institute особливо пишаєтеся?

– Це велика радість – займатися тим, що любиш! Ми щодня допомагаємо дорослим і дітям, які мають вади тіла – вроджені та набуті. Якщо ці вади є непосильним тягарем, тобто через них людина не може адаптуватися у суспільстві, знайти роботу, зреалізуватися в сім’ї, побудувати гармонійні стосунки, то тоді вона приходить до Інституту хірургії Valikhnovski Surgery Institute, де докладаємо максимум зусиль, щоб цю ваду виправити. У сучасному світі серед більшості склалося дещо викривлене сприйняття пластичної хірургії. Я ж переконаний, що основна її функція – реконструктивна. Реконструктивна хірургія покликана допомагати людям, рятувати життя, а не перекроювати тіло за примхами моди. Вона дає можливість виправляти вроджені вади (зокрема, це вовча паща й заяча губа, анотія та інші) й набуті дефекти (наслідки травм різного походження, опіків, пухлинні ураження, ожиріння, реконструктивна пластика носа, коли через значний дефект носової перетинки людина не може дихати, і т. д.).

Багато часу й сил ми вклали у телевізійні медичні проєкти з каналами «1+1», СТБ, «Інтер», ТРК «Україна», в рамках яких на доброчинній основі провели майже двісті хірургічних втручань і зуміли допомогти людям з дуже складними випадками. Знаємо, що про благодійність не треба мовити публічно, але водночас є потреба пропагувати таку поведінку, щоб інші бачили та брали приклад. Зокрема, приємно відзначити, що до цих проєктів долучилися вже десятки клінік, які допомагають нужденним людям.

Наша клініка вперше в історії охорони здоров’я України стала партнером проєкту Discovery Channel – програми Body Bizarre, завдяки чому роботу українських хірургів, їхні можливості та потенціал змогли побачити майже два мільярди глядачів з різних куточків світу.

Щороку до нас з гуманітарною місією приїжджають фахівці Гарвардської медичної школи, разом оперуємо діток від місяця й старших з вадами щелепно-лицевої зони. Варто згадати також і допомогу воїнам АТО. З братом, з яким разом керуємо нашою установою, вирішили 30 відсотків від прибутків клініки спрямовувати на доброчинні операції. Колектив підтримав нас. Саме цим ми й найбільше пишаємося – що можемо допомагати людям та отримувати від цього радість.

– Яким чином добираєте кадри у вашу клініку? Як передаєте власний досвід її працівникам? Яка філософія вашого колективу?

– Філософія проста та чітка: «Наша команда адаптована до вирішення найскладніших медичних завдань». У нашому колективі – висококваліфіковані дипломовані фахівці, які мають міжнародні сертифікати та пройшли наукову й клінічну практику в провідних медичних центрах світу. У стандартах своєї діяльності стараємося рівнятися на Stanford University, Harvard Medical School, Університетську клініку у Фрайбурзі, Royal College of Surgeons of England.

І надалі безперервно вчуся: читаю аудіокниги, підручники з хірургії, наукову літературу, переглядаю відеоресурси, інтернет. Беру також участь у семінарах і симпозіумах за кордоном, проводжу спільні операції з лікарями з інших країн. Після повернення ділюся всією інформацією з колегами. Зокрема, в нас є наукова панель для обміну досвідом і інформацією – Kyiv Global Surgery Congress. Це глобальний конгрес з хірургії, що збирає найкращих хірургів не лише з Європи, а й усього світу. Коронавірус обмежив наші зустрічі, та, сподіваюся, що незабаром все відновиться.

– Робота хірурга вимагає неабиякої фізичної підготовки та психологічної витримки. Як готуєтеся до кожної операції?

– Так, хірургія – дуже складна праця. Якщо її не любити, просто не в змозі буде вистояти 5-7 годин щодня. З віком дедалі більше усвідомлюю, що треба займатися власним здоров’ям фізичним і насамперед духовним. Це надзвичайно важливо! Завжди кажу своїм пацієнтам і повторюю сам собі: якщо плюндруватимемо власне здоров’я, то будемо цим висловлювати неповагу до Творця. Ми ж усі добре розуміємо, що можемо впливати на стан власного здоров’я вправами фізичної культури, посту й розумного здорового харчування. Але не фанатично, коли здоровий спосіб життя стає ідолом. У жодному випадку! Помірковано. Завжди в усьому має бути золота середина, баланс. Цього й намагаюся дотримуватися.

А ще важливіше – духовне здоров’я. Якщо будемо духовно здоровими – то й фізично значно сильнішими. Перед кожною операцією я, звичайно, звертаюся до Бога, осяваю хресним знаменням і пацієнта, і себе. Впевнений, що з допомогою молитви ми допомагаємо людям швидше зцілитися.

– Уже майже рік ви – не лише лікар, а й священник. Як прийшли до розуміння того, що можете взяти на себе таку місію?

– Це велика радість і відповідальність. Розумів, що це дуже непросто у сучасному світі, але відчув, що Господь дає мені на це сили. Я б не був таким успішним Валіхновським, як би не воля Божа. Завжди повторюю: все це – не мої заслуги.

Моя родина – священницька. Дідусь Дмитро Семенович Валіхновський – православний душпастир на Прикарпатті, прожив 96 років, з яких 69 років служив священником. Я дуже багато почерпнув від нього в дитинстві. Він брав мене до вівтаря, молився зі мною, причащав. Це була така радість дитинства, коли я не чув жодного поганого слова, а бачив лише любов від дідуся та бабусі – і до мене, і між собою. Такі святі добрі християнські стосунки. І ось те зерно, яке дідусь посіяв у дитинстві, проросло таким чином. Тож свого часу я закінчив Київську духовну семінарію, а через роки прийняв сан священника. Не проводжу жодних аналогій, просто хочу навести яскравий приклад поєднання лікаря та священника – Лука Войно-Ясенецький. Це відомий професор, хірург, він же владика, єпископ, який поєднав у своєму житті ці дві професії. Він оперував хворих і служив у святій Церкві, звершував Літургії. Його портрет висить у моєму робочому кабінеті, я завжди звертаюся до нього, особливо перед операціями, прошу допомоги, підказки.

– Як сприйняли ваше рішення стати священником рідні та колеги?

– Родина з великим хвилюванням і побоюваннями, чи вдасться мені поєднувати служіння в церкві з великим обсягом роботи в клініці. Йдеться ж не лише про складні операції щодня, а й виплату заробітної платні, податки, платежі, техніку… Багато роботи й відповідальності, зобов’язань. І це вже триває 23 роки. Кожен цей елемент – неабияка праця, для якої потрібна сили. Сили ж ідуть від кого? Власними силами мені точно вдалося б не дуже багато. Від усвідомлення того, що Господь дасть сили й на більше, хвилювання за мене у родині перемінилися на спокій. А в клініці сприйняли з великою повагою. Дехто підходить з проханням благословення. І хірургія, і священство – для мене дуже важливі глибинні речі, пов’язані з історією нашої родини. Я продовжую родинні справи, і це зігріває мою душу.

– Чи хотіли б, аби ваша донька теж обрала медицину?

– Марії нещодавно виповнилося 12 років, і вона справді мріє стати лікарем, як її мама й тато, а ще має хист до малювання. Звісно, я з дружиною Катериною підтримуємо її прагнення.

– Щиро дякую за розмову. І на завершення – що хотіли б порадити та побажати молодим колегам з ТНМУ, які вирішили присвятити власне життя медицині?

– Радив би студентам багато читати – і фахової літератури, і духовної. Але лише добротної, якісної. Нині маємо просто шквал різноманітної інформації, яку просто неможливо опрацювати, та й це не потрібно. В цій ситуації дуже важливо вміти відрізнити зерно від полови, брати те, що наповнює, а не спустошує.

Раджу також обов’язково скористатися можливостями стажування за кордоном. Поїхати туди, набратися досвіду, а потім, дослухаючись до слів нашого великого Тараса «і чужого научайтесь, й свого не цурайтесь», повернутися додому та будувати нову Україну – такою сильною, якою вимріяли її ми й наші батьки. Нехай у вас все здійсниться!

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА