Доктор медичних наук, професор кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини ТНМУ ім. Івана Горбачевського Ігор Жулкевич – відомий лікар-онкогематолог, радіолог, знаний науковець, автор та співавтор низки підручників і монографій, за якими нині навчаються майбутні лікарі, незмінний головний редактор журналу «Вісник наукових досліджень», досвідчений педагог і наставник студентів, які на його лекціях «вбирають» кожне слово. Сьогодні професор Жулкевич – гість редакційної «Вітальні». І наша неспішна розмова – про медицину, наукові пріоритети й досягнення Ігоря Валентиновича, пам’ятні події й зустрічі, словом, про життя з його радощами та прикрощами. Але почати варто від витоків.
«Студентські роки були щасливими»
– Де минуло ваше дитинство й шкільні роки, Ігорю Валентиновичу? Що найбільше запам’яталося?
– Народився я 15 листопада 1955 року у Львові в родині медиків. Коли 1957 року створили Тернопільський медичний інститут, наша сім’я переїхала до Тернополя. Мама викладала в медінституті гістологію, тато працював лікарем-гематологом в обласній лікарні. Нас, дітей, у батьків було двоє: я та молодша сестра.
У школі захоплювався хімією, біологією, брав участь в олімпіадах різного рівня. 1974 року вступив до ТНМУ (на той час – медінститут). Це був свідомий вибір, що відповідав і моїм уподобанням, і сімейним традиціям. Адже народився в родині, де батьки своїм прикладом доводили, що бути лікарем – найдостойніша справа в житті.
– Якими були ваші студентські роки?
– Вони були щасливими й назавжди залишилися в пам’яті. Вчився із задоволенням. Прагнучи знань, вже з першого курсу відвідував науковий студентський гурток з біології під керівництвом доцента М. Я. Яковенка. Взявся виконувати студентську наукову роботу про вплив фітонцидів на життєвий цикл паразитів, з якою потім виступив на студентській науково-практичній конференції. Зібраний матеріал став моєю першою науковою працею й утілився в статтю. На всеукраїнських олімпіадах з біології займав перші місця. Дослідження продовжив у гуртку на кафедрі мікробіології під керівництвом доцента М.С. Творка. На старших курсах поглиблював знання й навички, беручи участь у клінічних гуртках. Навчанню в альма-матер відводили чільне місце, але було й багато вторинного. Скажімо, у вересні всіх студентів-медиків, крім шестикурсників, залучали до «битви за врожай» і ми їхали в колгосп збирати буряки та картоплю. Чудово пам’ятаю наш «Інтерклуб». Його зорганізувала асистентка кафедри фармакології Л.І. Гейнак для спілкування студентів різних курсів поза навчальними аудиторіями.
Виступали з концертами, проводили інші цікаві заходи, та передусім клуб був місцем неформального спілкування. На старших курсах мене обрали президентом Клубу інтернаціональної дружби. Приємно, що дружні зв’язки між членами «Інтерклубу», які зараз трудяться і в Україні, і за кордоном, збереглися донині. Багато інтерклубівців і зараз працюють в ТНМУ та інших вишах (доц. А.В Царенко, проф. С.І. Ситник, проф. С.І. Климнюк, проф. С.Й. Запорожан, С.І. Юдін, О.А. Врублевський). Ми періодично зустрічаємося на наукових конференціях, на Всеукраїнському з’їзді лікарських товариств, інших форумах, і це прекрасна нагода згадати студентську юність. Закінчивши інститут, отримав диплом з відзнакою та скерування на роботу лікарем-терапевтом Летичівської районної лікарні на Хмельниччині. Тож на наступні чотири роки районна лікарня стала для мене чимось більшим, аніж просто місцем роботи – другим домом. Удосталь набачився і вдосталь пережив, аби остаточно утвердитися в думці: медицина – моє покликання.
«Працювати доводилося з подвійним навантаженням і без вихідних»
– Розкажіть докладніше про цей період вашого професійного становлення.
– Летичівська центральна районна лікарня обслуговувала великий контингент місцевих жителів. Очолював її заслужений лікар кандидат медичних наук В.С. Кириченко – досвідчений фахівець з понад 40-річним стажем, хірург за спеціальністю. В день мого першого виходу на роботу в лікарні був ще один лікар, якому вже давно «перевалило» за 80, у поліклініку на прийом його вели під руки. Десяток інших колег на час проведення в тодішньому СРСР літніх Олімпійських ігор добровільно-примусово пішли у відпустку, тож тим, хто залишився, працювати доводилося з подвійним навантаженням і без вихідних. Зрештою, нас і не питали – терапевт ти чи хірург, просто надай необхідну допомогу. Пацієнтів було багато: люди зверталися з травмами, переломами, через болі у серці, гіпертонію, застуду… Під час прийому проводив необхідні обстеження, ставив діагноз, призначав лікування. Через рік довірили керувати другим терапевтичним відділенням, утім, як і раніше, надалі виконував також функції лікаря-онколога, гематолога, лікаря-лаборанта.
– Чи траплялися якісь екстраординарні випадки?
– Кожен випадок у лікарській практиці – особливий, головне, щоб усе закінчувалося добре для хворого. Але траплялися й надзвичайні ситуації. Розповім історію з розряду «не для преси». Якось під час мого чергування в лікарні міліціонери доправили тіло чоловіка. Я саме надавав невідкладну допомогу хворому з гострою серцевою недостатністю й покинути його не міг. Прийняти та провести зовнішній огляд покійного послав фельдшера, який констатував смерть і прийняв тіло в морг. Та коли вранці приїхав судмедексперт з Хмельницька робити розтин, нас чекав сюрприз – небіжчик зник. Як з’ясувалося, чоловік, якого привезли напередодні, був настільки п’яний, що не подавав ознак життя й міліціонери прийняли його за мертвого. У фельдшера теж сумнівів не виникло. В морзі ж чоловік отямився, побачив, що лежить у незнайомому місці, вибив вікно та пішов додому. Район маленький – втікача знайшли, живого й неушкодженого, а в мене перше сиве волосся з’явилося. Це зараз та давня історія згадується як курйоз, а тоді було не до жартів.
«Учителі-наставники та учні-молодь – як два крила»
– За час роботи в Летичівській центральній районній лікарні ви стали висококваліфікованим фахівцем практичної медицини. Але наука вас вабила не менше. Як відбувалося ваше становлення як науковця?
– Я продовжив професійну освіту в клінічній ординатурі на кафедрі терапії факультету післядипломної освіти альма-матер. Під час навчання в ординатурі запланував виконання кандидатської дисертації на тему «Використання харчових волокон у лікуванні цукрового діабету». Моїм науковим керівником був завідувач кафедри, професор Соломон Григорович Вайнштейн – надзвичайно талановита, освічена, інтелігентна, віддана своєму фаху людина. Гадаю, зі мною погодяться всі, хто знав Соломона Григоровича. Для мене він був і залишається прикладом справжнього науковця, який щедро ділився з молодими колегами своїми знаннями, досвідом, теплом душі. У будь-якій сфері важливо знайти свого наставника, а в медицині – тим більше. Мені в цьому сенсі пощастило. Велику повагу викликали чудові професійні та людські якості завідувача кафедри факультетської терапії, професора Івана Олександровича Мельника. Завжди з вдячністю згадуватиму й професорку Світлану Іванівну Сміян, яка була моїм науковим консультантом під час написання докторської та сприяла моєму зростанню як науковця. Як лікар і викладач я сформувався також під впливом професорів М.І. Шведа, О.Й. Бакалюка, Г.С. Мороза, В.І. Дрижака, В.О. Шідловського.
Кандидатську захистив 1986 року та був прийнятий на посаду асистента кафедри факультетської терапії, яку очолював професор І.О. Мельник, а згодом – професор М.І. Швед. З 1997 року працював асистентом кафедри шпитальної терапії №2, створеної за наказом МОЗ України, яку очолила професорка С.І. Сміян. З 2002 року обійняв посаду доцента кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини. Через рік успішно захистив докторську дисертацію на тему «Стан мінеральної щільності кісткової тканини при ураженнях гемопоетичної та гемостатичної систем: прогнозування патоморфозу і диференційовані методи профілактики» та отримав науковий ступінь доктора наук. З 2005-го працюю професором кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини ТНМУ.
– І тепер уже віддаєте свої знання й енергію молодшим колегам, які стають висококваліфікованими лікарями?
– Життя склалося так, що мені довелося вчитися, а потім і працювати з моїми вчителями. Тепер із задоволенням працюю й зі своїми учнями як у сфері наукової, так і практичної медицини. Частина з них вже доктори наук, інші досягли видатних успіхів у практичній медицині. Ось і виходить: вчителі-наставники та учні-молодь – як два крила. Торік колишній випускник ТНМУ Богдан Кривокульський успішно захистив кандидатську дисертацію з онкології на тему «Оптимізація діагностичної та хірургічної тактики при венозних тромбоемболіях у хворих на рак ендометрію». Інший молодий колега працює над дисертаційною роботою. Є також чимало прикладів плідної роботи з талановитими молодими науковцями як в Україні, так і за кордоном.
– Ваша лікарська спеціальність – онкогематолог. Чому саме її обрали?
– Онкогематологія – порівняно молодий напрямок як в терапії, так і в діагностиці пухлин, що сформувався за останні 25-30 років і стрімко та динамічно розвивається. Вона поєднує в собі дві науки – онкологію та гематологію. Ще 20 років тому в програми медичних вишів входила лише тема про лімфому Ходжкіна, а на теперішній час перелік основних лімфопроліферативних захворювань налічує понад 200 нозологічних одиниць (і кількість їх постійно зростає) й сфера їх розмежування лежить в площині молекулярно-генетичних зрушень. Я багато років пропрацював у гематологічному відділенні обласної лікарні в Тернополі, що й сформувало мої наукові пріоритети та зацікавленість цією галуззю медицини.
– Променеву діагностику фахівці називають незамінним, найдосконалішим і надійним методом виявлення недуг. Які її найголовніші переваги?
– Аби оцінити місце сучасних радіологічних методів обстеження (класичний рентгенівський метод, КТ, радіонуклідний аналіз, УЗД і МРТ), варто лише згадати, що за кожним з них стоїть ціла плеяда Нобелівських лауреатів – починаючи з Рентгена й закінчуючи цьогорічною премією з фізіології та медицини.
– Ви також є засновником і головним редактором журналу «Вісник наукових досліджень».
– Так, це перший та єдиний на той час всеукраїнський журнал, що виходив з 1994 року з ініціативи групи висококваліфікованих лікарів і айтішників. Згадуючи ті роки, скажу, що вони характеризувалися значним інформаційним голодом. «Вісник наукових досліджень» одразу ж від дня його заснування був представлений в мережі Інтернет. Хоча на перших порах, коли Інтернет був надто повільним і недоступним звичайним користувачам, для розповсюдження журналу ми використовували телекомунікаційні системи зв’язку, створені в Інституті проблем реєстрації інформації Академії наук УРСР, і виходив він у телеваріанті. Це був єдиний український часопис, що почав своє розповсюдження з електронного варіанту. Суть цього винаходу українських вчених полягала у створенні можливості передачі значних обсягів інформації в межах аналогового телевізійного сигналу. Іншими словами – за звичайною телевізійною картинкою була створена ніша для розповсюдження текстової та графічної інформації. Ще одним з шляхів розповсюдження «Вісника наукових досліджень» серед лікарів і науковців, які працювали в залізничних медичних закладах, була передача текстової інформації журналу звичайними залізничними рейками методом, схожим з азбукою Морзе.
– Яким є ваш науковий доробок і над чим працюєте зараз?
– Я автор і співавтор понад 250 наукових праць. Основний напрямок – онкогематологія й, зокрема, питання діагностики та лікування лімфопроліферативних захворювань й остеологічних уражень при гематологічній патології. Окремою зоною зацікавленості назвав би коагуологію, адже багато років присвятив питанням діагностики тромботичних уражень у різних категоріях терапевтичних і хірургічних хворих. Проте залишаються певні вподобання в галузі терапії та діабетології. Зі студентських часів цікавився також східною медициною й у цій галузі маю певні публікації.
Захоплення
– Що є для вас джерелом наснаги?
– Моя родина. З майбутньою дружиною Галиною Дмитрівною познайомився, коли обоє були студентами. Одружилися після закінчення ТНМУ (на той час – інституту). Дружина працювала лікаркою-терапевткою, з 1985 року – старшою лаборанткою на кількох кафедрах альма-матер. Зараз на пенсії. В жовтні ми відсвяткували 40-річчя нашого шлюбу. Син Віктор – випускник Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона Національної академії наук України. В нього дві спеціальності. Віктор дипломований висококваліфікований зварювальник спеціальних металів і фахівець галузі інформаційних технологій.
– Як поставилися до синового рішення обрати технічну, а не медичну спеціальність?
– З розумінням і деякою тривогою. Адже чоловіки в нашій родині з прапрадіда були лікарями. Але таким було рішення сина. Віктор з дитинства любив техніку, цікавився ІТ-галуззю й обрана професія відповідає його уподобанням, що дуже важливо. У синової дружини – вища економічна освіта. Найменший же член родини – онук Захар – вчиться в школі, у сьомому класі.
– Чим любите займатися на дозвіллі?
– Від батька, який умів грати на кількох інструментах, перейняв любов до музики. За десятки років захоплення музикою неодноразово мінялися мої жанрові вподобання, доки не прийшло розуміння того, що, створюючи будь-який музичний твір, автор відображає не лише стан своєї душі в час написання, а й власну філософсько-громадську позицію. Мабуть, тому люблю слухати Володимира Висоцького та захоплююсь романтизмом Гектора Берліоза. Музиканти, виконуючи музичний твір, додають не лише своє бачення, а й переломлюють його через власний попередній життєвий досвід. Можливо, тому часто слухаю четвертий альбом гурту «Deep Purple», записаний разом із симфонічним оркестром, і полюбляю «Creedence Clearwater Revival» за виконання «I put a spell on you». Не завжди можемо цілковито осягнути ці привнесені авторами й виконавцями складові, а саме вони постійно змінюють наш світогляд і формують систему музичних цінностей. Власне, тому слухаю багато різної музики (від класики до етніки) та особливо не перебираю жанрами, головне ж – бути «на хвилі співрозуміння». Проте найчастіше вдома звучить рок і джаз.
Радіотехніка – ще одне моє захоплення, що радше сформувалося й розвивалося завдяки музичним вподобанням. Моє покоління пережило не одну «війну» музичних форматів – від аналогових і цифрових носіїв інформації (й музичної, зокрема) до хмарних сховищ. І ми ще довго сперечатимемося про зручність їх використання. Однак, на мою думку, взірцем звучання ще надовго залишиться вінілова платівка та ламповий підсилювач. Удома всю апаратуру для прослуховування музики всебічно модифікував я чи мої друзі або самостійно зібрав і постійно та безкінечно вдосконалюю.
Третє захоплення – фотографія. Найбільш пам’ятним подарунком був подарований батьком фотоапарат «Чайка». Фотографував змалку, брав участь в юнацьких конкурсах. Навіть викладав фотографічне мистецтво в молоді роки. І досі фотоапарат (у вигляді сучасного телефона) завжди зі мною.
– Найпам’ятніша ваша подорож? Що найбільше вразило?
– Поїздити та побачити довелося чимало. Кожна подорож і кожне відрядження – це нові враження від зустрічі з різними людьми, різними стилями життя та звичаями. Париж, Женева, Амстердам, Стокгольм, Копенгаген… Проходив стажування, брав участь у конференціях, світових й європейських з’їздах фахівців з гематології та онкології. Зокрема, торік представляв Україну на черговому з’їзді гематологів у польському місті Лодзь. Найбільш вражаючими були відрядження до Росії 2010 року, коли читав вибіркові лекції з радіології в Кіровському медичному інституті. Наче здійснив подорож в машині часу. Згадалися твори російського класика Салтикова-Щедрина, бо все, що він описав – залишилося, хоча надворі вже ХХІ століття. Запам’яталося й тривале відрядження у складі групи українських медиків до Таджикистану 1989 року. Це була поїздка в середньовіччя, хоча швидку медичну допомогу надавав, пересуваючись передгір’ям Паміру на суперсучасному реанімобілі виробництва Фінляндії. Вражаючими були також польоти на санітарних гвинтокрилах над Паміром. Там уперше побачив дорослих людей, яких ніколи в житті не оглядав лікар.
– Які ваші літературні смаки? Що читаєте?
– Читаю багато та постійно. Попри цифрові технології, що змінюють світ, вважаю, що саме книга – джерело знань. Ні Інтернет, ні Вікіпедія книгу не замінять, вони просто роблять її більш доступною. Вважаю енциклопедичні видання взірцевими та необхідними для молодих лікарів і науковців, а Інтернет дозволяє їх оперативно оновлювати. Вдома на дозвіллі люблю читати фантастику і детективи. Колись виходила серія з біографічних книг під назвою «ЖЗЛ» (Жизнь замечательных людей), прочитав всі. Дуже цікава мені творчість Вінстона Черчилля – видатного політика та військового діяча, неперевершеного дипломата й літератора, лауреата Нобелівської премії, людини вкрай далекої від сучасної України як географічно, так і в часовому розумінні. Але його політична далекоглядність, як і колись, вражає. «Якщо ми не здамося та не відступимо в цій боротьбі … життя всього світу спрямується на широкі, залиті сонцем вершини», – цей вислів Черчилля є актуальним для сьогодення нашої держави.
– Де любите проводити вихідні?
– На дачі. Тиша, спокій, свіже повітря, пташиний спів… А ще – музика. І квіти, окраса подвір’я. Квітами опікується дружина. Росте молодий горіховий сад, який я посадив п’ять років тому.
– 15 листопада у вас – ювілей. Де святкуватимете?
– Завжди був упевнений, що «день рождения – грустный праздник». Так, з бігом часу додається років, але життя, як і раніше, прекрасне. Планую провести цей день з родиною та найближчими друзями, з якими товаришую зі школи. Ювілей – гарна нагода окинути поглядом минуле, зрозуміти, як багато хочеться ще зробити та сконцентруватися для його виконання.
– Ваш улюблений афоризм?
– Мабуть, я невиправний оптиміст. Тож напередодні дня народження знову процитую Черчилля: «Це ще не кінець і також не початок кінця, а радше кінець початку».
Лідія ХМІЛЯР