Сьогодні до розмови у нашій рубриці «Вітальня» запросили науковця Степана Несторовича Вадзюка. Доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри фізіології з основами біоетики та біобезпеки ТНМУ, заслужений діяч науки та техніки України, почесний академік Національної академії педагогічних наук України. В науковому доробку Степана Несторовича – 11 винаходів, 458 наукових і навчально-методичних праць, серед яких 9 монографій, 1 посібник, 3 довідники. Він один з організаторів курсу медичної фізіології кафедри біомедичних систем у Тернопільському національному технічному університеті ім. Івана Пулюя. Всім відома його активна життєва позиція та громадська діяльність в сфері екологічної безпеки, він голова Тернопільського осередку Всеукраїнської екологічної ліги. А ще – великий патріот України. Професор переконаний: жодний інтелект нічого не вартий без любові до рідного краю, Батьківщини, бо тільки так можна виховати свідомого громадянина України.
«Зростав я домашньою дитиною»
– Життєвий шлях кожної людини починається з батьківського дому – це те місце сили, яке утримує людину впродовж життя. Де минуло ваше дитинство, Степане Несторовичу?
– Місце мого народження – село Ладичин, це за три кілометри від Микулинець. Історики стверджують, що його назва походить від богині Лади, яка за слов’янською міфологією символізує світову любов, що є основою життя на землі.
У Ладичині минули перші чотири роки мого життя, з якого я мало що пам’ятаю, а далі мій життєвий маршрут проліг до Теребовлі, куди 1960 року переїхали батьки. Мама працювала в такій організації, яка в ті часи називалася Держстрах, а тато був службовцем, керував підрозділом громадського харчування в Теребовлі. Ми із сестрою зростали в аурі любові та домашнього затишку, який створювала мама, берегиня нашої родини, вона, по суті, й займалася нашим вихованням, зокрема, прищепила нам любов до книжки, науки. Пригадую, як я радів, коли батьки подарували мені дитячу енциклопедію, це було не лише рідкісне в часи тотального дефіциту видання, але й надзвичайно цінне з точки зору виховання. В мене й донині збереглися ці книги, де є розділи, присвячені політиці, науці, історичним подіям, біології, фізіології, медицині. Коли зараз перегортаю ці вибілені часом сторінки, то розумію, наскільки талановито вона упорядкована, матеріал, здається, не підвладний рокам, а інформація, як не дивно, не застаріла. Навіть тепер можу студентам такі питання поставити, відповіді на які можна знайти саме в тій дитячій енциклопедії, бо це фундаментальні знання. Зростав я домашньою дитиною, гарно вчився, поводився, але й побешкетувати міг.
Пригадую історію з моїм першим досвідом куріння. Старші хлопчаки діставали десь цигарки й курили потай від батьків, от і мені одного разу дали спробувати. Лише кілька разів затягнувся, а тут мама прийшла на обідню перерву та покликала мене. Я дуже перелякався, що перепаде на горіхи, та хлопчаки порадили пожувати полин, аби димом від мене не тхнуло. Кілька листочків спробував, але він був такий гіркий, що й від цигарок відігнав охоту. Це було, напевне, в третьому класі. Пригадався інший випадок, коли я вже подорослішав, був у класі сьомому чи восьмому, ми «відпрацьовували» в неділю «жовтневі свята» й я підбурив усіх учнів утекти з останніх уроків. Вчинок, звісно, негідний, але, зараз вважаю, що це так мої лідерські та організаторські здібності проявлялися. Вчився ж із великим задоволенням, особливо цікавили нас, хлопчаків, в ті часи точні науки – радіотехніка, фізика, певний вплив, звісно, мали й події в країні – Хрущовська відлига, перший політ людини у космос, це віддзеркалилося й на житті молодого покоління. Багато з моїх однокласників подалися до військових училищ, мріяли про кар’єру військових, я, певна річ, не відставав, хотів стати пілотом. Я навіть журнал спеціалізований передплачував – «Авіація та космонавтика» називався, інформативне та добре проілюстроване на ті часи видання. В книгозбірні тільки літературу з цієї тематики брав. Бібліотекарі навіть дивувалися, мовляв, що це він лише книжки про космонавтів і вчених читає. Але всі мої мрії перекреслила недуга. В десятому класі захворів на хворобу Боткіна й розумів, що мені з підірваним здоров’ям уже не вдасться стати пілотом, отож почав замислюватися над іншими цікавими напрямками, зокрема, біологією, хімією. Завершуючи навчання у школі, вирішив вступати до медінституту, проте лікарем себе не бачив, хотів працювати в науковій сфері. А щоб якось наблизитися до моєї «космічної» мрії, вирішив поєднати своє майбутнє з медициною.
«З великим запалом взявся до наукових пошуків»
– Відтак вступ до Тернопільського медичного інституту став новим важливим періодом у вашому житті. І було це..
– … 1973 року. З того часу я майже не розлучався зі своєю альма-матер. Узагалі ж до інституту вступав доволі вмотивованим, з чіткою метою, чим хочу займатися в майбутньому. На другому курсі вирішив спробувати власні сили у студентському науковому гуртку, який вела тоді молода, чи не єдина в Україні, професорка Олена Олексіївна Маркова. Кафедра патофізіології в ті часи розташувалася на другому поверсі нинішнього адмінкорпусу. Вперше переступив її поріг і треба ж – зустрів там завідувача, професора Бергера. В інституті про нього ходили всілякі легенди та чутки, як про доволі суворого та вимогливого викладача, хтось навіть розповідав, що залікову книжку міг викинути з вікна, якщо студент неретельно підготувався до іспиту. Наприкінці довгого коридору я побачив постать професора, який, очевидно, готувався до лекції. Як артисти перед виходом на сцену «проганяють» виставу, так він – майбутню лекцію, відпрацьовував «риторику», інтонації, емоційно жестикулював, але я не насмілився тоді до нього підійти. Через кілька днів знову навідався на кафедру, але професора на той час не було, зате займалися гуртківці – як згодом дізнався, шестикурсники Володимир Коптюх, Володимир Карпук, Анатолій Ваврищук, Віктор Гандзюк, Василь Пикалюк, це було так зване ядро гуртка. Вони мене до свого гурту прийняли не відразу, навіть невеликий «допит» влаштували спочатку. «Ти, й справді, хочеш займатися? Чи знаєш, що ми на гурток після занять приходимо, для проведення експериментів потрібно й ніч не поспати? Чи впораєшся?», – запитував мене староста гуртка Володя Коптюх. Я цей шквал запитань спокійно вислухав і відповів: «Якщо заради науки, то кілька ночей не посплю, але займатися в гуртку дуже хочу». Наступного дня вони відрекомендували мене Олені Олексіївні, я отримав певні експериментальні завдання й уже до завершення інституту не припиняв роботу в цьому студентському науковому товаристві. Взагалі той час згадую з великою приємністю, бо це були молоді роки, коли здається, що здатен гори перевернути, але дуже важливо, хто саме відчинить тобі двері у світ науки. Для мене, поза сумнівом, такою людиною стала світлої пам’яті професорка Олена Олексіївна Маркова, яка підставила своє тендітне плече, підтримала під час виконання всіх наукових досліджень. Я займався індивідуальною резистентністю до кисневої недостатності. Для мене ця тема була своєрідним мотиватором, бо мої юнацькі захоплення космосом, авіацією набули більш реальних обрисів, адже стан невагомості, в якому перебувають астронавти, пов’язаний з проблемами кисневої недостатності, які потрібно вивчати в науковому вимірі. Отож з великим запалом взявся до наукових пошуків, навіть не здогадуючись, що згодом усі мої дослідження студентських років стануть великою підмогою для написання майбутньої кандидатської дисертації. Багато інформації з досліджуваного матеріалу було опубліковано, навіть у друкованих виданнях мав кілька статей, часто виступав на студентських конференціях.
– Після закінчення інституту вас, як найкращого студента, залишили для наукової роботи у виші?
– Ні. Як і належить, я поїхав на навчання в інтернатурі з терапії до Великого Глибочка, де в ті роки було стаціонарне відділення Тернопільської районної лікарні. Намагався здобути більше практичного досвіду, тому цікавився не тільки внутрішньою медициною, а й брав участь в оперативних втручаннях, хірурги не заперечували. Згодом моїм місцем праці стала дільнична лікарня села Ілавче, що на Теребовлянщині, але в практичній охороні здоров’я працював не довго. Мою наукову долю вирішила Олена Олексіївна Маркова, запропонувавши повернутися на кафедру, щоб завершити розпочату роботу над дисертацією. Спочатку був на посаді старшого лаборанта, але й року не минуло, як мене призначили асистентом, згодом захистив кандидатську дисертацію й загалом пропрацював на кафедрі патологічної фізіології десять років. Важливу роль у визначенні мого майбутнього наукового шляху зіграла зустріч з талановитими науковцями, авторитетними вченими Юрієм Івановичем Бондаренком, Василем Васильовичем Файфурою. Юрій Іванович є знаковою людиною в моєму житті, саме він запропонував мені участь у виконанні госпдоговірної теми, була така практика в радянські часи, на інститут виділили три чи чотири теми, от і ми за одну з них взялися. Наша тема мала екологічно гігієнічно-токсикологічне спрямування. Ми вивчали гранично допустимі концентрації різних токсикантів для водно-господарських водойм. Адже наприкінці 80-х років минулого століття вже доволі зримо постали питання екологічної безпеки під час виробництва, контролю водних ресурсів, зокрема токсикологічного наповнення водних стоків, які випускають у водойми промислові підприємства. Нашим завданням було дослідити та визначити допустимі концентрації цих шкідливих речовин. Дослідження проводили для фармацевтичного комбінату в Підмосков’ї. Як з’ясувалося згодом, це підприємство стояло «на обліку» в ЦК КПРС, тому науковці навіть не бралися за цю тему, бо знали, що партія може суворо запитати про результати. А ми ризикнули, я – зважаючи на молодість, а Юрія Івановича, очевидно, наукова новизна теми «приворожила». До того ж цей проєкт давав можливість не лише додаткового заробітку, а ще й фінансову незалежність для того, щоб займатися наукою. Багато всілякого медичного устаткування ми в ті часи придбали для потреб інституту. Навіть звичайний папір, копірка для написання дисертацій були в дефіциті, а госпдоговірна тема рятувала ситуацію. За ці кошти мали можливість відвідувати престижні на ті часи конференції, їздити в наукові експедиції по усьому колишньому Союзу. Отож ми вступили в цю «авантюру» й, по суті, починали з нуля, бо кафедра патофізіології такими токсикологічними, гідробіологічними та екологічними питання не займалася, та й досвіду в нас не було. Ми створили базу, підібрали команду та розпочали необхідні дослідження. Працювали в поті чола, але не втомлювалися. Доки готували документи й ця справа набирала обертів, у країні розпочалися «горбачовські» часи, здавалося, що й дихати стало вільніше, тому трудилися ще з більшим ентузіазмом. Звітували про зроблене в експертній комісії, для цього наш керівник їздив до Москви. Це була серйозна робота, але ми успішно її завершили.
Щодо моєї докторської, то написав її, як кажуть, на злобу дня, а радше у відповідь на Чорнобильські події. 1986 рік. Радіоактивний йод, інші шкідливі елементи спричинили погіршення стану здоров’я українців, зокрема, й патологію щитоподібної залози. Велику поміч отримав від Василя Васильовича Файфури, який мав певний досвід щодо вивчення патології щитоподібної залози, щоправда, в контексті ендемічності нашого регіону. А я мав розкривати новий підхід, пов’язаний з темою радіоактивного забруднення. Назва дисертації «Роль перекисного окиснення ліпідів у патогенезі тиреотоксичного ураження серця». Тут мені дещо й знадобилася наша участь у госпдоговірному проєкті, бо мали вже певний набір реактивів, якусь апаратуру, щоб провести дослідження. Завершив докторську дисертацію на початку 1990-х років. Чи не всю експериментальну частину своєї докторської проводив самостійно. Нікому цього процесу не довіряв – транспортував щурів з віварію, доглядав за експериментальними тваринами, моделював процеси, цим усім сам займався. Це я до того, що в науковій діяльності є багато й чорнової роботи, тож вважав, що сам повинен пройти всі щаблі, аби нинішня молодь не вважала, що хтось повинен за тебе це робити. Науковцями стають не відразу, це довготривала праця, але якщо вже ступив на цю дорогу, мусиш сам її гідно пройти, не спираючись на позичені милиці.
– 1991 року ви очолили кафедру нормальної фізіології. Під вашим науковим керівництвом захищені кандидатські та докторські дисертації. Що наразі є в полі зору ваших наукових досліджень?
– Я став завідувачем кафедри вже в часи вільної України, коли люди отримали право самостійного голосу, ніхто мене на цю посаду не призначав, вибори відбулися на демократичній основі, але цьому дуже сприяв тодішній ректор інституту, професор Іван Семенович Сміян, що для мене є дуже цінним. Але авторитет – це річ, яку неможливо купити чи отримати у спадок, її потрібно заслужити й в цьому вимірі отримав безцінні поради від свого наставника, завідувача кафедри фізіології Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця Віктора Григоровича Шевчука. Він мене дуже підтримав, бо були навіть такі часи, коли йшлося про мою відповідність займаній посаді на засіданні міністерської комісії. А ця людина розуміла, що всі мої проблеми штучно створені. Він був моїм науковим консультантом з докторської дисертації. Віктор Григорович за своїм характером доволі сувора та принципова людина, але його справедливість завжди брала гору. Вдячний Вікторові Григоровичу за підтримку й людяність, добропорядність, ці риси нині є доволі рідкісними. Звісно, я, рівняючись на Вчителя, намагаюся зі своїми дисертантами так поводитися. Моє завдання як викладача – підказати, підтримати, допомогти, не образити несправедливою оцінкою, щоправда, водночас потрібно бути й вимогливим, бо наука фальші не терпить. Велику школу мистецтва викладання я пройшов на кафедрі патофізіології та, зрозуміло, всі ці знання не пішли в небуття, я успішно їх
використовую нині вже на своїй кафедрі, навчаючи студентів. Такі ж вимоги ставлю перед своїми викладачами, дисертантами. Чому б не похвалитися, що серед моїх учнів нині вже мої викладачі – професорка Наталія Михайлівна Волкова, завідувачка кафедри патфізіології професорка Ольга Володимирівна Денефіль, я був її консультантом під час написання докторської. Мені приємно, що мої учні доценти, кандидати наук, працюють у престижних установах України, зокрема, в Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця, Східно-Європейському університеті та й у ТНМУ, Тернопільському національному технічному університеті імені І.Я. Пулюя, Тернопільському національному педагогічному університеті імені В.Гнатюка. На нашій кафедрі трудяться доценти Н.Є. Зятковська, І.Я. Папінко, О.М. Ратинська. це моя опора, бо сила вчителя – в його учнях. Нині великою командою працюємо над розробкою цікавих актуальних тем, скажімо, глобального потепління, проблема, яка тривожить науковців всього світу. Займаємося психофізіологічними дослідженнями, бо вони викликають суто науковий інтерес. З 1991 року ми започаткували цей напрямок і використовуємо функціональні методи дослідження, запровадили анкетування, психологічні тестування. А оскільки фізіологія – це наука про життєдіяльність організму у зв’язку із зовнішнім середовищем, то вже багато років вивчаємо, власне, вплив природних факторів на самопочуття людей. Можливо, пригадуєте часи, коли на тернопільському радіо щодня лунала інформація за нашим поданням про медико-метеорологічну ситуацію на території краю. І нині тема залежності життєдіяльності організму від зовнішнього середовища не втратила своєї актуальності, навпаки, ще більше загострилася. Наразі розвиваємо напрямок кліматичної адаптації, пов’язаний з глобальним потеплінням, вже є деякі напрацювання, публікації в наукових журналах. Наші науковці встановили чітку кореляцію між наростанням середньорічної температури та різким зростанням захворюваності, зокрема побільшанням випадків цукрового діабету, передчасних пологів. Будемо більш глибше вивчати ці процеси, обстежуючи різні групи осіб.
«На моїх заняттях завжди присутній дослідницький дух»
– Але як мовиться, не хлібом єдиним. Ваші викладачі ще й активну виховну роботу проводять.
– Так. Маємо випустити з наших стін не лише дипломованого фахівця, а й гармонійно розвинену особистість. Привчаємо своїх студентів любові до Батьківщини, її історії, а починаємо з розповідей про ті місцини, де вони народилися. Ми створили кілька груп, залежно від того, з якого куточка України студент приїхав. Юнаки та дівчата готують невеличкі презентації (називаємо це краєзнавчими конференціями) та розповідають про історію, визначні місця, природу свого регіону. Так знайомляться з Україною й пізнають її красу. Запрошуємо на ці заняття іноземних студентів, для них інформацію подаємо англійською. Вигода обопільна – наші студенти вдосконалюють іноземну мову, а іноземні більше дізнаються про Україну, так виховуємо їх друзями України, які повезуть у світ часточку любові до нашої країни. Лише такими позитивними справами зможемо створити позитивний імідж України серед інших держав.
– Ви провадите активну громадську роботу, зокрема, як очільник тернопільського осередку Всеукраїнської екологічної ліги.
– З 1997 року я активний учасник цієї громадської організації, по суті стояв біля її витоків. Її першим керівником був академік Ситник, батько популярного ведучого Миколи Вересня, нині цю лігу очолює Тетяна Тимочко. З кожним роком наші лави поповнюються енергійними захисниками екологічних інтересів, її «сфери впливу» розростаються, ледь не в усіх обласних центрах маємо осередки. Також я очолюю громадську раду при управлінні природних ресурсів Тернопільської ОДА. Моя наукова та громадська робота в тісному тандемі, бо теми, якими ми займаємося в університеті та діяльність ліги взаємопов’язані. Скажімо, ми першими порушили питання перед українськими можновладцями про створення законодавчої бази щодо генетично модифікованих організмів, глобальне потепління, брали активну участь у проведенні парламентських слухань щодо виконання Україною взятих на себе зобов’язань. Багато сил потратили на те, щоб домогтися в державі цивілізованого поводження з твердими побутовими відходами. Хоча питання щодо медичних відходів поки що залишається відкритим. Всеукраїнська екологічна ліга організувала видавництво тритомної екологічної енциклопедії. Це видання державною мовою було першою практикою серед країн Європейського Союзу. В університеті ж, аби привернути увагу до Чорнобильської трагедії, точніше, її наслідків, уже впродовж багатьох років проводимо науково-практичні конференції, присвячені питанням екологічної безпеки. Можливо, не завжди спрацьовує зворотній зв’язок, але намагаємося в такий спосіб донести до владних структур, місцевого самоврядування, української громадськості ці проблеми й вимагаємо їх розв’язання. Великий внесок у цю справу вніс світлої пам’яті професор нашого вишу Володимир Андрійович Кондратюк, який упродовж багатьох років був головою наукової ради нашого обласного осередку та дуже багато сил вклав у проведення форумів.
– Таке насичене професійне життя вимагає й відпочинку, чим займаєтеся на дозвіллі, що найбільше приносить радості в житті?
– Кажуть, що зміна видів діяльності – це вже відпочинок, я трудоголік, тому це моє правило. Пасивно відпочивати не вмію, та й не люблю. Весь час маю бути у русі, тоді й думка краще працює, але коли є вільний час, мене притягують подорожі. З цього приводу завжди пригадую свою першу поїздку за кордон і жартую, що таку визначальну для нашої державності звістку, як проголошення Незалежності України, зустрів над Атлантичним океаном. Коли настали часи Горбачовської «перебудови», з’явилася можливість відвідати США, де мешкають родичі моєї дружини, от ми й поїхали. Залишали СРСР, а повернулися в Україну. Пригадуєте, путч, бурхливі події, танки на вулицях, сутички з міліцією… Зв’язок з Батьківщиною припинився, а ще мені тоді не давало спокою, чи вдасться провезти через митницю підручник з фізіології, який у США придбав. Але дісталися Тернополя благополучно, ніхто нас не затримав і я окрилений, з книжкою в руках, як і годиться, прийшов першого вересня на кафедру, щоб розпочати навчання за американським підручником. Зараз про це з нотками гумору згадую, а тоді було справді трохи моторошно. Щодо книжки, то багато нового та корисного почерпнули з неї для організації навчального процесу, який з 1991 року розпочали по-новому. По суті, до мінімуму звели виконання лабораторних робіт на тваринах, тобто перевели фізіологію в площину функціональної діагностики. Як показав час, ми спрацювали на випередження. Адже вже згодом на Заході почали вести мову про біоетику, запровадження засад біоетики в навчальний процес, щоб відмовитися від застосування в медичних вишах, на факультетах біологічного спрямування від виконання дослідів, результати яких вже встановлені. Ми перелаштували всі наші практикуми, лабораторні роботи на новий лад, не використовуючи тварин. Нині це вважають світовим підходом.
– Нинішнє покоління студентів надихає до праці?
– Сучасна молодь надзвичайно демократична, а я люблю сам процес викладання, коли ти не вкладаєш в їхні голови вже готові знання, а будиш в них думку, змушуєш мислити, аналізувати, робити самостійно висновки та досягати результатів. Це і є процес творчості. Намагаюся розвивати у студентах запал пошуковця, здатність до розвідки, отримання нової інформації. На моїх заняттях завжди присутній дослідницький дух. Ми навіть шкалу оцінювання переробили на цей лад – 10, 11, 12 ставимо лише тим студентам, практичні роботи яких містять дослідницькі елементи. Можна виконати завдання згідно з прописаним у методичці, а можна привнести якусь свою свіжу ідею, і це вже буде момент наукової новизни. Звичайно, це нелегко й не всі студенти відгукуються на такі інновації, не кожному вдається проявити творчі здібності, але ми створюємо умови для цього. Наша кінцева мета полягає в тому, щоб майбутні лікарі сприймали організм як цілісний функ-ціонувальний комплекс органів і систем та розуміли ці міжсистемні зв’язки. У вищих медичних закладах закордоння зараз також ідуть цим шляхом, цей курс отримав назву «інтегративна фізіологія».
«Моя головна заповідь у житті – творити добро»
– Яка найважливіша цінність для вас?
– Моя родина. Тішуся, що син пішов моїм шляхом, обрав професію лікаря, зараз трудиться в Інституті травматології Національної академії медичних наук України. В мене троє внуків, це моя найбільша радість. Старша онучка запропонувала назвати братика Степаном, який, як і батько, хоче бути травматологом, отож рід продовжується й це гріє душу. Донька Юлія також закінчила медичний університет, але отримала фах клінічного провізора, взагалі вона в мене творча особистість, захоплюється дизайном, але для душі, а основна галузь її професійних інтересів – фармакоекономіка, вона кандидат фармацевтичних наук, наразі працює медичним консультантом у великій фармацевтичній компанії, яка займається препаратами для лікування орфанних захворювань.
– Як сформулювали б свою життєву філософію та засади, якими керуєтеся в житті?
– Ніколи не засуджувати вчинки інших людей. Спочатку потрібно з’ясувати, чому людина так вчинила, а вже потім робити певні висновки. Я недарма у своєму кабінеті вивісив життєві постулати, мовлені устами матері Терези, де одна з головних заповідей – творити добро. Керуюся педагогічними порадами відомого українця, патріарха педагогічної науки Василя Сухомлинського. Не буду перераховувати всі його принципи виховання, але серед найбільш промовистих, скажімо, такий: «Знання без виховання – меч у руках божевільного» або ж «Якщо не розвивати мислення, формується масоподібна людина, готова бездумно йти за тими, хто голосно вигукує лозунги». Це доволі сміливі слова, які він не побоявся висловити в часи радянського тоталітаризму. І чи не актуальні вони у нашому сьогоденні?
– Ваше життєве кредо?
– Це слова духовного лідера нашого народу митрополита Андрея Шептицького: «Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою й невтомною працею любіть Україну». До цих слів важко щось додати. Вони і є моїм світочем у житті.
Лариса ЛУКАЩУК