Біля кабінету декана медичного факультету ТНМУ – людно. Щойно розпочався новий навчальний рік, отож у студентів безліч запитань. І на всі потрібно дати ґрунтовну відповідь. Наші кореспонденти теж підготували запитання. Чи важко бути керівником найбільшого в нашому університеті факультету, які секрети комунікації з нинішньою молоддю, як вдається поєднувати адміністративну роботу з науковою? На ці та багато інших запитань люб’язно погодився дати відповідь декан медичного факультету ТНМУ, професор Петро Лихацький у нашій «Вітальні».
«Стосунки між деканом І студентами стали значно демократичніші»
– Петре Григоровичу, відчинила двері вашого кабінету й чомусь згадала свої студентські роки, коли на прийом до декана потрапляли хіба через якусь провину…
– Та й коли я був студентом, ми зрідка заходили до деканату, тим більше, на зустріч з деканом, очевидно, потреби такої не було. Але часи змінюються й наші студенти навідуються частенько – з якоюсь пропозицією, чи щоб розв’язати назрілу проблему. Вони люблять комунікувати, а я завжди відкритий до студентської авдиторії. Щоправда, для цього є визначені години прийому – з 15:30 кожен, хто бажає, чи це працівник університету, чи студент може потрапити до мого кабінету. Якщо справа в межах моєї компетенції, то я завжди намагаюся допомогти, вирішити, підказати, як краще діяти в певній ситуації.
– Студенти звертаються з особистими проблемами?
– З усілякими, на кшталт надання академічної відпустки чи відтермінування оплати за навчання, але трапляються й «глобальніші». Треба розуміти, що це не ті студенти, якими ми були свого часу. Стосунки між деканом і студентами стали значно демократичніші, отож вони частенько навідуються з розмаїтими питаннями, пропозиціями, іноді не завжди й слушними, але зайти, запитати, переконатися, що це й справді так, для них не проблема. Нинішні студенти добре знають власні права, але не завжди дотримуються своїх обов’язків, у них є власне бачення, і це добре, хоча не завжди воно вкладається в рамки освітнього процесу. Скажімо, побачили, що за кордоном їхні колеги вільно відвідують лекції, то чому б і у нас таке не запровадити? Або прийшли якось з проханням змінити графік занять. Довелося пояснювати, що приміщень не вистачає, а ще COVID-19 та повномасштабне вторгнення внесли свої корективи. Втім, ми завжди раді студентству, вважаю, що й так має бути. Пригадую, якось у мене була зустріч зі студентами щодо вибіркових дисциплін за освітньо-професійними програмами, йшлося про те, що 25 відсотків дисциплін вони можуть обрати самостійно. За кілька днів опісля приходить до мене студент і каже: на зустрічі ви говорили, що ми можемо вносити свої пропозиції. І простягає мені списаних від руки чотири аркуші формату А-4, де в деталях зазначено, що, на його погляд, треба змінити в навчально-освітньому процесі. Звісно, відсотків з вісімдесят там було не зовсім коректних пропозицій, але решта – доволі сміливі та конструктивні ідеї. Знаєте, це так, як у тій склянці, яку хтось вважає наполовину наповненою, а хтось наполовину порожньою. У мене вона завжди наповнена, бо я сприймаю таких студентів з позитивом, це свідчення того, що на фініші матимемо мислячого лікаря, відвертого, не боязкого, зі своєю життєвою та професійною позицією, це саме те, до чого й прагнемо. Часто самі йдемо до студентського товариства й ведемо активну комунікацію, аби знати його запити та вчасно доносити їх до керівництва університету, тобто зворотній зв’язок працює й дуже позитивно.
Розпочався новий навчальний рік і ми плануємо вже найближчим часом організувати зустріч зі студентами в актовій залі, розповісти про зміни в навчальному процесі, почути їхню точку зору, спільно обговорити питання, які їх цікавлять, почути пропозиції, аби згодом найбільш конструктивні втілити в життя.
«Коли щось не знаєш, то не соромно запитати, навіть якщо це твої підлеглі»
– Пригадуєте часи, коли вас щойно призначили на цю посаду? Що було найважче? З якими перешкодами довелося зіткнутися?
– Якщо хтось скаже, що труднощів немає, не вірте, бо вони завжди є, особливо в адміністративній роботі. Коли мені запропонували цю посаду, то я погодився не одразу, бо розумів, які сподівання на мене покладають, але чи зможу їх виправдати? Найбільше непокоїло те, що всі мої попередники були клініцистами, а в мене освіта – «хімік-біолог». Отож, коли ректор озвучив мені цю пропозицію, то я відповів, що спробую, а якщо не вдасться, то повернуся на свою кафедру, на що Михайло Михайлович зауважив: «Та й я на ректора не вчився, але ж колектив довірив мені цю посаду. Все приходить з досвідом!».
Деякий час я був заступником декана фармацевтичного факультету, отож дещо знав цю роботу. Мав також досвід керівника навчального відділу. Але одна справа фармфакультет, де всього 500 здобувачів вищої освіти, та медичний, де понад три тисячі студентів. Утім, мені надто пощастило з колективом. У моїх заступників чималий досвід на цій посаді, вони фахові та компетентні в багатьох питаннях, тому я й нині не боюся визнати, що довелося багато вчитися, дослухатися їхніх порад. Вони стали моєю правою рукою. Взагалі живу за таким принципом, що коли щось не знаєш, то не соромно запитати, навіть якщо це твої підлеглі. Ми й сьогодні часто разом вирішуємо назрілі питання, бо, вважаю, що це колективна робота.
– Але ж усі члени вашого колективу – жінки, а з ними ой, як нелегко…
– Треба зауважити, що це ті жінки, які мене підтримали, коли я щойно обійняв посаду декана. Певна річ, що в колективі трапляються різні трафунки, це ж живий організм, в когось емоції через край, комусь вже та негайно потрібно отримати відповідь, тим більше – часи зараз важкі, стресові. Зрозуміло, як непросто працювати з людьми, бо коли йдеш на певні поступки, то часто вмикається людський чинник і працівник сприймає вже це, як належне і навіть може маніпулювати тобою. Тому намагаюся знайти ту золоту середину, коли проговорюють ситуацію, домовляються. Людяність – це те, на чому вибудовуються будь-які стосунки, в тому числі й професійні. Це моє правило по життю.
Узагалі, вважаю, що завжди найбільша відповідальність лежить на керівникові. Він має дослухатися до колективу, враховувати його думку, бути підтримкою, тоді все буде гаразд. Як кажуть мої колеги, вони не бояться отримати якісь зауваження, але дуже бояться мене підвести. Я також намагаюся жити за цим правилом та йти в унісон зі своїм колективом, бо ми одна команда. Якщо в нас є складні, незрозумілі питання, то ми завжди збираємося та обговорюємо, бо, як кажуть, одна голова добре, а кілька все-таки краще. Кожний висловлює власну точку зору й так приходимо до спільного рішення.
– Наразі ви і керівник, і викладач, і науковець. Це те, про що мріяли?
– Коли навчався в Тернопільському педагогічному університеті, то, зізнаюся, вчительське ремесло не дуже приваблювало, орієнтувався на працю в науково-дослідному інституті або ж інших сферах, дотичних до хімії, біології. Нині ж уже не уявляю свого життя без студентів, викладаю для них біологічну хімію, переважно для медичного факультету. Студенти вважають цю дисципліну важкуватою для сприймання. Можливо, через те, що й справді, тут не обходиться без витіюватих формул, знання складних біохімічних процесів, але вже на останніх курсах, коли вони вивчають клінічні дисципліни, приходить усвідомлення, що це саме та наука, яка веде до розуміння основних процесів і механізмів в людському організмі за норми та патології. І якщо студент добре знає, чому та як відбуваються певні біохімічні процеси, то він з легкістю розкладе по поличках ту хворобу, з якою в майбутньому йому доведеться боротися. Цього й прагну досягнути на своїх заняттях. Але формулами та складними хімічними рівняннями студентів не обтяжую.
– Від кого у вас любов до цієї науки?
– Біологічну хімію ми вивчати на останніх курсах університету. Як вона мене зацікавила? Як часто трапляється, через те, що з’являються викладачі, які вміють донести свій предмет, зацікавити та залюбити в свою дисципліну. Для мене такими людьми стали професорки ТНПУ Людмила Михайлівна Романишин та Оксана Борисівна Столяр, вони могли доступно пояснити доволі складний матеріал. Якщо навіть ми чогось й не розуміли, то були наукові гуртки, де можна було глибинніше вивчати біохімічні процеси та ґрунтовніше опрацювати те, що важко давалося. Але тоді й гадки не мав, що мине якихось десять років і я теж буду працювати у вищій школі, навчатиму студентів. Почалося ж усе з пропозиції Людмили Михайлівни Романишин. Якось на останній лекції вона запитала мене, чи знайшов вже собі роботу, якщо – ні, то є нагода спробувати попрацювати лаборантом у Тернопільському медичному університеті, де вона в той час працювала завідувачкою кафедри органічної хімії. Я не відмовився, навпаки, з радістю сприйняв це запрошення.
«Простір для наукової роботи – безмежний»
– Але лаборантом ви попрацювали недовго…
– 2003 року, коли відбувалася презентація фармацевтичного факультету на одному з форумів в «Червоній калині» я познайомився з професорами Людмилою Степанівною Фірою та Іваном Миколайовичем Кліщем. І не гадав, що ця зустріч стане для мене в якомусь сенсі доленосною, бо саме тоді Людмила Степанівна й запропонувала мені зайнятися науковою працею. Звісно, мені це теж спадало на думку, й не раз, але не наважувався підійти до когось з професорів і розпочати таку розмову. А тут, здавалося, сама доля дає мені такий шанс. Щоправда, скористався ним дещо згодом, бо напрямок, яким займалася Людмила Степанівна, для мене був новим і незнайомим. Спочатку я проштудіював літературу та з’ясував, що токсикологія – це доволі перспективна й цікава наука. Згодом відчув, що ніколи не варто відмовлятися від можливості спробувати щось нове! Це дає не лише свіжі емоції, а й упевненість, внутрішню свободу, віру у власні сили, що немаловажно для науковця. Пригадалося, як разом ще з чотирма дисертантами ми вперше зайшли до віварію, до цього я ніколи не працював з експериментальними тваринами. Спочатку навіть трохи лячно було, але розумів, що це потрібно для наукової роботи, тому треба інколи й пересилити себе. Людмила Степанівна кожного разу була присутня на виведенні тварин з експерименту, пояснювала нам, як краще поставити ту чи іншу методику, тобто ділилася своїми знаннями, не шкодуючи власного часу. Це дуже цінно, бо наразі, коли в мене вже є свої дисертанти, я часто пригадую ці моменти й розумію, наскільки важлива для молодого науковця ця вміла методологічна робота наставника.
– Ви пройшли вже можливі щаблі наукового зростання – захистили кандидатську, докторську дисертації, а чого б хотіли ще досягти?
– Простір для наукової роботи – безмежний, це робота зі студентами, які хочуть більш глибше вивчати біохімічні науки, займаються в наукових гуртках, працюють над темами, які потім представляють на наукових студентських форумах. І звичайно, праця над вибудовою своєї наукової школи. Який науковець про це не мріє? Рух у цьому напрямку зараз задають такі цілком реальні речі, як умови до науково-педагогічної діяльності, це коли повинен відповідати вимогам науково-педагогічного працівника. Ці ліцензійні умови вимагають наукових публікацій у фахових українських виданнях і таких науково-метричних базах, наприклад, як Scopus. А це також доволі непроста ділянка роботи, як і праця з аспірантами, докторантами. Наразі під моїм керівництвом захищена одна дисертаційна робота на здобуття наукового ступеня PhD доктора філософії за напрямом «біологія та біохімія», я є консультантом ще однієї дисертаційної роботи, над якою працює практикуюча лікарка, яка навчається в нашому університеті в аспірантурі. Взагалі наукова робота – це така пристрасть, яка захоплює тебе цілком, але її доволі непросто поєднувати, скажімо, з адмініструванням. Утім, коли студентство йде на канікули та я маю більше вільного часу, то з головою поринаю в роботу в нашій науково-дослідній лабораторії, там мені відкривається друге дихання. Наукова робота так захоплює, що забуваєш про все й навіть той неспокій, який сьогодні на душі в кожного з нас, дещо пригальмовується.
«Студентство проявило та показало всі свої найкращі якості»
– До слова, як ви пережили перші дні повномасштабного вторгнення?
– О четвертій ранку нашу родину розбудив дзвінок від родичів батька, він родом з Києва, й вони повідомляли, що чують обстріли над столицею. Звісно, був розпач, важко вірилося в повномасштабну війну, я запросив рідню до Тернополя. Пригадую перші дні, коли створювали місцеві центри територіальної оборони, ще не було чіткого уявлення, як діяти в такій ситуації, але кожен намагався бути чимось корисним. Після роботи в деканаті, ввечері, я збирав якісь речі, варив каву, чай, купував лікарські засоби, їздив околицями міста, відвідував блокпости та запитував, чим можна допомогти. Це найменше, що я міг зробити в такій ситуації. Згодом нас побільшало й ми вже групою їздили та допомагали тим хлопцям, що вступили до лав територіальної оборони.
– Як вплинула велика війна на нашу молодь?
– Студентство продемонструвало всі свої найкращі якості. Я пригадую, як вже на другий чи третій день весь вестибюль адміністративного корпусу був заставлений предметами першої необхідності, засобами гігієни, ліками, продуктами харчування й це ще до того, як до нас почала надходити гуманітарна допомога від закордонних партнерів. Багато з них працювали в гуманітарних хабах міста – плели сітки, ліпили вареники, збирали теплі речі для військових. Чимало залишили навчання та стали бойовими медиками, як-от Юрій Череватий, який зараз вже на 6 курсі, з перших днів у Збройних силах України, Лука Лехновський та Катерина Островерха, студенти 4 курсу, Ольга Олішевська, студентка третього курсу, військовий парамедик, Марія Марченко-Олекесин, мігістр за спеціальністю «фізична терапія», наразі теж у найгарячіших точках України рятує наших бійців. Студент четвертого курсу Артем Цап служить у лавах Збройних Сил України, Боцюк Софія, студентка 5 курсу, яка зараз теж на передовій, надає меддопомогу як парамедик. Ми на постійному зв’язку з ними. Якщо потрібна допомога, оголошуємо збір коштів на певні потреби, наприклад, упродовж минулого року неодноразово закуповували дрони. Цьогоріч випускники вирішили не купувати подарунок для університету, як це зазвичай практикувалося, а придбали автомобіль та розвідувальний дрон для військових частин, в яких служать наші студенти. Знаєте, молодь активно спілкується між собою і коли надходить звістка з фронту, що потрібно чи дрон, чи тепловізор, тощо, то вони приходять в деканат і ми вже спільно оголошуємо в усьому університеті певні акції. Ось такі в нас студенти! Саме їм доведеться будувати оновлену та очищену від рашистської нечисті Україну. Я не маю жодних сумнівів, що це буде нова генерація людей, які продемонстрували не словом, а ділом свою любов до Батьківщини та відстоюють її в нерівній боротьбі з найлютішим ворогом – рашизмом.
– Про що зараз мріється?
– Дуже хочу, щоб війна нарешті завершилася нашою Перемогою, скільки сил на це вже покладено, скільки найкращих наших синів віддали за це своє молоде життя. Українці продемонстрували всьому світові, що наша нація нескорена, бо в ній живе дух свободи, вольності. Україна заслуговує на найкраще життя її мешканців у мирі та процвітанні.
Лариса ЛУКАЩУК