Професор Петро Кузів: «Любов і правда – головні духовні цінності»

Авторитетному науковцю та лікарю з величезним професійним досвідом, докторові медичних наук, професору кафедри пропедевтики внутрішньої медицини і фтизіатрії ТНМУ Петрові Петровичу Кузіву 1 травня виповнилося 75 років. Чудесна нагода розповісти про себе, про прожите й пережите, знакові події та доленосні зустрічі, духовні й наукові пріоритети.

– Петре Петровичу, де минули ваші дитячі роки? Про батька й матір розкажіть. Що найцінніше взяли зі свого дитинства?

–Народився я у селі Вірлів Зборівського району на Тернопільщині. Батьки Петро Теодосович та Антоніна Денисівна працювали в колгоспі й кравцювали. Я був найстаршим сином у сім’ї. Брат Ігор молодший від мене на п’ять років, Володимир – на одинадцять. Восьмирічну школу закінчив у рідному селі, 9-11 класи – в Зборові. Вчився добре. Спершу вирішив вступати до Рівненського інституту водного господарства, але не витримав вступних випробувань. Наступного року подав документи до медичного інституту в Тернополі та вступив на перший курс.

– Що найчастіше згадуєте, повертаючись подумки у студентські роки?

Петро КУЗІВ після закінчення Тернопільського медінституту (1971 р.)

– Про студентське життя можна багато розповідати. Вчився добре й отримував стипендію – 28 карбованців. На час літніх канікул завжди підпрацьовував. Після 1 курсу їздив з односельчанами на Херсонщину – скиртувати солому. За півтора місяця наша бригада з восьми осіб зібрала солому та її заскиртувала на площі 1100 гектарів. Робота була важка, але платили за неї непогано: заробив дві тонни пшениці й 300 карбованців. Додому повернувся 29 серпня, а 1 вересня – знову на навчання. Наступного літа працював на скиртуванні соломи в Одеській області. Після 3 курсу – одружився.

– Де познайомилися з майбутньою дружиною?

– Ми обоє навчалися на одному курсі та в одній групі, тому знайомство відбулося саме собою. Почали зустрічатися й невдовзі я запропонував одружитися. Справили весілля. Після 4 курсу поїхав до Чорткова на практику й тут мене спіткала хвороба. Півроку пролежав у лікарнях. Спочатку в Чорткові, потім – у Тернополі. Обласний терапевт Андрій Якович Попович скерував мене до Києва на обстеження та встановлення остаточного діагнозу. Він виявився невтішним: хвороба нирок. З таким діагнозом, казали, житиму недовго, щонайбільше – півроку. З Божою допомогою недуга поволі відступила й я закінчив навчання.

Петро КУЗІВ, викладач Бережанського медучилища, з колегами (1972 р.)

– 1971 рік… Ви отримали диплом за спеціальністю «лікувальна справа»… Навчання позаду, попереду – вибір життєвого шляху. Розкажіть про цей період.

– Після вишу ми з дружиною три роки працювали в місті Бережани. Дружина – викладачем акушерства та гінекології у Бережанському медучилищі, а я – лікарем дільничної лікарні села Нараїв. Згодом директор медучилища запропонував попрацювати викладачем терапії на пів ставки. Одного дня приїжджаю до батьків, а мама каже: «Сину, тобі лист надійшов». Лист був з Києва, від Л.А. Пирога, завідувача відділення в Інституті урології та нефрології АМН України, де я лікувався. Відомий фахівець у галузі нефрології цікавився здоров’ям свого колишнього пацієнта та пропонував приїхати на обстеження. Я поїхав. З Любомиром Антоновичем, який згодом став доктором медичних наук, професором, академіком

Петро КУЗІВ, доцент Тернопільського медінституту (1992 р.)

НАМН України, у мене склалися дуже теплі, приязні стосунки. Він був для мене щирим другом і порадником. Через рік вступив до клінічної ординатури Київського науково-дослідного інституту урології та нефрології, а з 1976 року став заочним аспірантом цього ж закладу. Одночасно працював начмедом в Козлівській лікарні на Тернопіллі. З 1979 року моя доля пов’язана з альма-матер – Тернопільським медичним інститутом (нині – ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського). Свою діяльність розпочав старшим лаборантом на кафедрі пропедевтики терапії. 1980 року в Київському медуніверситеті ім. О. Богомольця захистив кандидатську дисертацію на тему: «О малосимптомном гломерулонефрите» за спеціальністю – «внутрішні хвороби». Згодом запропонували посаду асистента кафедри шпитальної терапії в міській лікарні №2. Після захисту докторської дисертації 1993 року отримав науковий ступінь доктора медичних наук, вчене звання професора – 1994-го. З 1995 року впродовж десяти років очолював кафедру шпитальної терапії №1 Тернопільської державної медичної академії імені Івана Горбачевського.

– Ваша докторська дисертація на тему «Розвантажувально-дієтична терапія (лікувальне голодування) при деяких хронічних захворюваннях гепатобіліарної та гастродуоденальної зон». Чому обрали саме її?

Петро КУЗІВ, завідувач кафедри шпитальної терапії, з працівниками (1998 р.)

– Лікувальним голодуванням я зацікавився під час навчання в клінічній ординатурі в Київському науково-дослідному інституті урології та нефрології. У відділі терапевтичної нефрології лежав пацієнт, що потерпав від гіпертонічної хвороби. Він прочитав книжку професора Юрія Ніколаєва «Голодание ради здоровья», проголодував три тижні й у результаті його кров’яний тиск нормалізувався. Пацієнт запропонував прочитати цю книжку мені. Я її не лише прочитав, а й законспектував. Ще з молодих років виробив таку корисну звичку: занотовувати все найважливіше з тексту. У той час я теж мав проблеми зі здоров’ям, пов’язані, як вже згадував, з хворобою нирок. Приклад пацієнта надихнув мене, я вирішив перевірити методику професора Ніколаєва на собі. До її вивчення підійшов не лише з позиції медицини, а й філософії та релігії. Ніколи не був атеїстом і знав, що в тому чи іншому вигляді пости є в усіх світових релігіях. Приклади дотримання посту є як в Старому, так і в Новому Завіті. Доброї справи не починали без молитви й посту. Найсуворіший піст забороняє вживання будь-якої їжі, що рівнозначно голодуванню та його використовували з лікувальною метою з давніх-давен. Ще Гіппократ стверджував: як ми готуємося до певної пори року, так маємо готувати також свій організм. У християн чотири основні пости збігаються, по суті, з кожною порою року. В такий спосіб люди здавна дбали не лише про духовне, а й про фізичне очищення. Голод – ефективні ліки. Французьке прислів’я стверджує: «Що не лікується голодом – не лікується нічим».

Петро КУЗІВ, завідувач кафедри шпитальної терапії, з працівниками кафедри після конференції відвідував Почаїв (2001 р.)

Практикував лікувальне голодування терміном від семи до двадцяти восьми днів впродовж восьми років. Під час відрядження до Москви побував у клініці професора-психіатра Юрія Ніколаєва, який успішно застосовував метод розвантажувально-дієтичної терапії для лікування багатьох психічних хвороб. Згодом відвідав професора Олексія Кокосова в Ленінграді, який використовував цей метод у пульмонології, зокрема, при бронхіальній астмі. Місяць навчався на курсах з лікувального голодування за методикою професора Ніколаєва в Москві, щоб поглибити та закріпити набуті навички.

– У Тернополі ви успішно застосовували метод розвантажувально-дієтичної терапії на базі другої міської лікарні. У пресі про це чимало писали.

Петро КУЗІВ з учасниками конференції з розвантажувально-дієтичної терапії (2001 р.)

– Проте впровадити методику розвантажувально-дієтичної терапії (РДТ) вдалося не одразу. В радянські часи до лікувального голодування ставилися скептично. Тому тему моєї докторської дисертації затвердили лише незадовго перед розпадом СРСР. І навіть коли вже працював над докторською дисертацією – переконували обрати іншу наукову тему, бо ця, мовляв, неперспективна. Однак я відмовився й продовжував дослідження, що стосувалися лікувального голодування. Вчений ступінь доктора медичних наук отримав уже в незалежній Україні. Терпляче переконував особливо затятих скептиків, а такі були й серед лікарів, у доцільності відкриття спеціалізованих ліжок для лікування хворих голодуванням. Вдалося «вибити» п’ятнадцять спеціалізованих ліжок у гастроентерологічному відділенні Тернопільської міської лікарні №2. З 1983 року успішно, без ускладнень, методом розвантажувально-дієтичної терапії проліковано понад 3,5 тисяч пацієнтів, які страждали на хронічні захворювання шлунково-кишкового тракту, хвороби дихальної та серцево-судинної системи. Результати засвідчили: з багатьма недугами можна боротися не лише з допомогою медикаментозної терапії, а й веденням здорового способу життя, складовою частиною якого є РДТ. Розвантажувально-дієтична терапія має загальний оздоровчий вплив, тому поліпшення відчутне не лише з боку серцево-судинної системи, а й усіх інших органів і систем організму. Особливо добрий лікувальний ефект спостерігається при супутній гастроентерологічній патології (хронічні гастрити, ентероколіти, панкреатити, холецистити, гепатити, виразкова хвороба), захворюваннях дихальної системи (хронічний бронхіт, бронхіальна астма), а також різноманітних алергічних реакціях. Під час лікування однаково покращується перебіг як основної, так і супутньої патології.

Петро КУЗІВ (перший ліворуч) після конференції з лікувального голодування, що відбувалася в Бурятії (2003 р.)

– Яку кількість наукових праць маєте?

– У моєму науковому доробку понад дві сотні друкованих праць, методичних рекомендацій. Виступав на конференціях, присвячених розвантажувально-дієтичній терапії, в Одесі, Дніпрі, Харкові.

– У вас є талановиті учні, які вже реалізували себе в професійній сфері. Скільки дисертацій написано під вашим науковим керівництвом?

– Вісім кандидатських і дві докторських. Теми дисертацій теж пов’язані з лікувальним голодуванням.

– Хто був і залишається для вас взірцем лікаря, науковця, інтелігентної (за найвищими критеріями) людини?

– Із великою вдячністю згадую покійного ректора альма-матер Петра Омеляновича Огія. Запам’яталися його мудрі, доброзичливі поради, людяність, справедливість, його настанови, які дали мені, як кажуть, путівку в життя. Вдячний долі за зустріч з доктором медичних наук, професором, академіком НАМН України Л.А. Пирогом. Спершу я був його пацієнтом і Любомир Антонович допомагав мені боротися з хворобою. Він і під час навчання в клінічній ординатурі та заочній аспірантурі залишився моїм наставником, добрим другом, прикладом в науці та житті. Взагалі мені щастило на гарних людей. Із Божою допомогою, скрутної хвилини завжди зустрічався хтось, хто міг допомогти.

Петро КУЗІВ, завідувач кафедри шпитальної терапії, з працівниками (2005 р.)

– Де зазвичай відпочиваєте? Чим захоплюєтеся на дозвіллі?

– Відпочиваю я не дуже добре, не вмію цього робити. Моє захоплення – книги. Завжди багато читав, вникаючи в науку, пізнаючи її й самого себе. В молоді літа улюбленою книгою був «Кобзар» Т. Шевченка. Серед авторів, яких читаю та перечитую, – Сковорода, Сократ, батько медицини Гіппократ. Психологія, релігія, філософія – це те, що я люблю, моє захоплення.

– Розкажіть про вашу родину.

Петро КУЗІВ виступає на конференції в Києві (2005 р.)

– Дружина Оксана Євстахіївна – доктор медичних наук, професорка кафедри патологічної анатомії. Виховали двох синів. Старший Богдан народився, коли ми з дружиною навчалися на 5 курсі, а молодший Любомир – через 16 років. Богдан закінчив ТНМУ ім. Івана Горбачевського. Його спеціальність – лікар-анестезіолог-реаніматолог. Працює в міській лікарні №2. Дружина сина Ольга теж випускниця нашого університету, висококваліфікована ревматологиня. З початком пандемії надає допомогу пацієнтам, хворим на коронавірус. Любомир закінчив Львівський національний університет імені І. Франка, факультет міжнародних відносин. Став переможцем програми Маскі, навчався в США та отримав диплом магістра бізнес-адміністрування. Працює в Європейському банку реконструкції та розвитку в Лондоні. Виросли онуки: Мар’яна за фахом психологиня, Оксана – менеджерка. Підростають двоє правнуків: Дмитрику – вісім років, Єлизаветі незабаром виповниться п’ять.

– Вважаєте себе щасливою людиною?

– Так. З дружиною у нас однакові погляди на життя та духовні цінності, спільні наукові пріоритети. В нас чудова сім’я та робота теж дарує мені радість. Я люблю людей та завжди прагну їм допомогти. Якщо лікар до хворого ставиться з любов’ю – недужий це відчуває та довіряє лікарю. Любов – це ліки.

– Які духовні цінності для вас – головні?

– Любов і правда… Два крила, що тримають мене.

– Який ви за характером?

– Добрий. Колись був впертий. Нині ж стараюся, щоб всім було добре біля мене. Тішуся, коли люди поруч почуваються щасливими, коли світ навколо сповнений любові, а не злоби.

Лідія ХМІЛЯР