Професор Олександр Авдєєв: «Тішуся, що мої мрії є з ким реалізовувати, бо працюємо заради єдиної мети»

Лікар, науковець, викладач. Три іпостасі, які воєдино зумів майстерно поєднати у своєму житті професор нашого університету, завідувач кафедри дитячої стоматології Олександр Авдєєв. Найголовніше в житті, каже він, обрати справу, яка тобі до душі, бо лише вона здатна зробити людину щасливою.

«Моя бабуся Ганна навчила мене української»

– Олександре Володимировичу, як правило, всіх, кого запрошуємо на розмову до нашої рубрики «Вітальня», розпитуємо про дитинство, бо це незабутній час у житті кожної людини. Де минули ваші дитячі роки, юнацтво? Як у майбутньому вони вплинули на ваше світосприйняття, сформували характер, погляди на суспільство та загалом світ?

Трирічний Сашко АВДЄЄВ

– Народився я у селищі з такою, на перший погляд, дивною назвою – Київка, це Карагандинська область, центральна частина Казахстану. Мої дитячі роки, а згодом і юність припали на «розквіт» радянської епохи, пригадуєте, як нас приймали в жовтенята, потім наставав піонерський період, а далі – комсомол, все, як годиться в ті часи. Така собі ейфорія вдаваного благополуччя та демонстрація радості від життя. Але в дитинстві ми вважали, що все це справжнє й важливе, і раділи так, як це можуть робити лише діти. Ми ж не знали тоді, чому українці опинилася в казахських степах. А слово КарЛаг (частина ГУЛАГу 20 км від Караганди), звісно, чули, але не вникали в його суть, гадали, як гарно жити такою великою сім’єю, де багато людей різних національностей. Зараз пригадалася моя школа, клас, і в пам’яті зринають різні прізвища – українські, білоруські, російські, грецькі, татарські, чеченські, німецькі, польські, литовські, латвійські. Зрозуміло, що як усі діти, я розмовляв там російською, бо її вважали мовою міжнаціонального спілкування. У школі з 2 класу в учнів був вибір: вивчати німецьку як рідну або казахську мову. Пізніше колишня завучка кафедри хірургічної стоматології С.М. Закішева розказувала, що, живучи у віддаленому районі, гадала, що всі у великій країні розмовляють або німецькою, або казахською мовою. Але моя бабуся Ганна по татовій лінії навчила мене української. Вона взагалі відтворила в тих далеких краях частинку нашої ідентичності, такий маленький український куточок з чорнобривцями під хатою та рідною піснею в душі.

Сашко АВДЄЄВ виступає на шкільній лінійці (1978 р)

З часом, коли я вже став дорослішати, то й прийшло розуміння, що не все так у нашому житті веселково, й у кожної з цих національних родин своя велика трагедія. У сусідстві з моєю бабусею мешкало чимало німців і мені, звісно, було цікаво, а чому ж їх тут так багато, Німеччина ж бо не близько. Розгадка прийшла випадково. Якось сусідка моєї бабусі попросила мене переставити меблі. Я погодився, все зробив як слід і ми розговорилися. Жінка розповіла історію, від якої в мене й досі мурашки по тілі. Я дізнався, що ці люди – німці з Поволжжя, які під час Другої світової війни стали «небезпечними», їх депортували до Казахстану, в Караганду. «То було пізньої осені, – розповідала сусідка, – до нашого помешкання прийшли військові чоловіки й наказали збиратися. Через дві години в товарних вагонах, що призначені для перевезення худоби, нас уже везли в невідомому керунку. Залишили все надбане важкою працею напризволяще. Два тижні їхали в таких нелюдських умовах. Нарешті дісталися-таки місця прибуття, але коли патрульні відчинили вагони та скомандували: «На вихід!», ми побачили голий степ. Оглянулися, навсібіч – ні душі, лише лапатий сніг з неба падає. А потяг з конвоєм помандрував собі далі. В нас ні їжі, ні пиття, а на руках – малі діти. Виручили місцеві мешканці, казахи. З’явилися вершники на конях і доправили нам трохи якихось харчів, а згодом допомогли вирити землянки». Такі ж історії я чув і від родичів дружини, інших представників діаспори.

Так я дізнався історію, як поблизу Караганди з’явився Берлін, Київка, Чернігівка, неподалік один від одного поселення греків, чеченців, латвійців… Спільна біда згуртувала людей, і вони були один для одного, ніби маяки, хтось дарував світло тому, хто втратив надію.

Узагалі ж я належу до третього покоління нашої родини, яка мешкала в Казахстані. Мої батьки познайомилися 1962 року, а 1964 вже з’явилася сестричка, через чотири роки народився я. До речі, тато з мамою нещодавно справили золоте весілля й надалі мешкають у Казахстані. В них були цілком мирні професії, але не пов’язані з медициною, мама – педагогиня, була завідувачкою райво, а тато все життя пропрацював з розмаїтою технікою, коли ще були ЕОМ і друкарські засоби. Щодо мене, то радянська освіта давала непогані, як з’ясувалося згодом, знання. Я із золотою медаллю закінчив середню школу, а рішення стати лікарем прийшло ще в молодшій школі, хоча жодних медиків в нашій родині ніколи не було.

«Викладачами були люди, які потрапили в ці краї не з власної волі»

– Отож після школи дорога – до медичного?

Олександр АВДЄЄВ – студент 1 курсу стоматологічного факультету Карагандинського державного медичного інституту (1986 р.)

– Саме так. Але проблема була в тому, який ЗВО обрати. Здається, ніби сьогодні: сиджу я з довідником для вступників за столом і гортаю його з думкою про те, яке місто найкраще, й, ясна річ, медінститут у ньому. І вибір припав на місцевий Карагандинський медінститут.

– Чому саме стоматологія?

– Зізнаюся, цілком випадково. Взагалі то дуже цікава, навіть, мені здається, трохи містична історія. Їду сам, без батьків, які тоді, як правило, супроводжували дітей, здавати документи до інституту. Ось вже й корпус, в якому засідає приймальна комісія, але на моєму шляху з’являється кіоск «Союздрук», в якому, крім радянської преси, продавали тоді лотерейні білети, здається 50 копійок вони коштували. Я не дуже азартна людина, але тоді якась «невідома сила» потягнула мене до віконця й я придбав лотерейний білет. Загадав: якщо виграю навіть невелику суму, то вступлю, а ні – то вже як Бог дасть. І, уявляєте, пощастило, виграш копійчаний, здається, 50 копійок, але ж лотерея – «щаслива». Так з думкою, що мені все вдасться, зайшов я в корпус. А там – суцільні черги з абітурієнтів, конкурс у ті роки був 10 осіб на одне місце. Наш Карагандинський медичний інститут був найрейтинговіший, бо займав друге місце в Союзі як переможець соціалістичного змагання, тому й такий наплив абітурієнтів немислимий. Піднімаюся сходами на горішній поверх і бачу юрби студентів. Біля кожних дверей з позначками факультетів величезні черги, а біля однієї аудиторії – майже пусто, глянув – комісія стоматологічного факультету. Я відчинив двері подивитися, що ж там діється, а тут хлопці, які приймали заяви, гукають: «Юначе, заходь до нас, не пошкодуєш». Коли ж вони побачили, які в мене оцінки, то відразу скерували на бесіду до декана, а він уже розповів, чим я буду в майбутньому займатися. Відтак на мене чекав один іспит, який я склав «на відмінно» й став студентом стоматологічного факультету цього славетного вишу. Після першого курсу 1987 року була знята «бронь» з медвишів, мене призвали до війська, де служив санінструктором.

– Що збереглося в пам’яті з часів навчання?

Долі свої поєднали навік. Олександр та Аліна АВДЄЄВИ (1991 р.)

– По-перше, хочу зазначити, що викладачами в нашому ЗВО були люди, які потрапили в ці краї не з власної волі. Карагандинський медінститут утворився за вказівкою «згори» готувати фахівців для радянської охорони здоров’я, залучаючи кадровий ресурс Казанського та Харківського медичних інститутів. Так до нашого вишу потрапили відомі в ті часи науковці, не побоюся цього слова, світового рівня. Скажімо, професор Чижевський, той, що винайшов люстру, яка виділяє негативні аероіни, так звана люстра Чижевського. Але в Карагандинському медінституті посади гідної його звання не «знайшлося», тому він змушений був працювати на кафедрі патологічної фізіології… старшим лаборантом. Власне, там і проводив свої знамениті дослідження, зокрема, щодо поліпшення стану здоров’я шахтарів. Добре відомі серед патофізіологів тих часів також прізвища професорів Лазаріса, Серебровської. Відомий хірург, професор Лохвицький, який, напевне, ще донині активно працює, займався дослідженнями в галузі лімфотропної терапії й також був серед моїх викладачів. З гордістю та особливим почуттям вдячності згадую нині професорсько-викладацький склад моєї альма-матер, це були люди, які вкладали в нас не лише основи медичної професії, а й людяності, гуманності, дбайливого ставлення до пацієнтів. Такою була й хресна мама в моєму професійному житті, завідувачка кафедрою хірургічної стоматології Віра Степанівна Лаврова. Згадалося, як вона завше нам наголошувала: «Якщо ви нічого не змогли зробити для пацієнта, але він вийшов від вас з полегшенням, отже, ви – лікар». Співчуття, увага, готовність завжди прийти на допомогу були та залишаться основою мистецтва лікування, якби далеко не забігали вперед сучасні технології, такою має бути позиція справжнього лікаря, повчала Віра Степанівна. Дуже цікавою є її особиста історія. Родом ця жінка, яка в ті часи була вже віку моєї бабусі, з невеличкого українського містечка Краснодон, більше відомого, як місто «молодогвардійців». Але найцікавіше в цій історії те, що Віра Степанівна навчалася в одному класі з героями «Молодої гвардії» та врятував її від можливої загибелі переїзд до Івано-Франківська, куди батька скерували на роботу за рік до війни. Всю війну вона пройшла санінструктором, там і познайомилася з майбутнім чоловіком – щелепно-лицевим хірургом, а згодом сама вступила до медінституту на стоматологічний факультет Казанського медінституту. Коли ж зорганізовували медичний інститут в Караганді, вона з чоловіком прийняла рішення туди переїхати. Так вони стали засновниками школи хірургічної стоматології моєї альма-матер і медичного стаціонару, який надавав хірургічну стоматологічну допомогу мешканцям Караганди. А в моєму житті Віра Степанівна зіграла визначальну роль, коли скерувала на навчання в аспірантуру, коли навчала косметичним операціям на обличчі, коли подарувала тритомний атлас операцій Франтішека Буріана з підписом автора…

Щасливий тато Олександр АВДЄЄВ з новонародженою донечкою Роксаною, дружиною Аліною та своїми батьками

– Як складалося ваше професійне життя? Розкажіть, будь ласка, про перший самостійний досвід в хірургічній практиці?

– Коли я закінчив інститут з відзнакою, до слова, то Віра Степанівна Лаврова, очевидно, розгледіла в мені науковця й запропонувала навчання в клінічній ординатурі на кафедрі хірургічної стоматології, з перспективою навчання в аспірантурі заочно.

Узагалі ж на цей період припало десять років мого життя, які нині можна скласти в один великий пазл постійної та майже безперервної роботи. Працював я у відділенні обласної щелепно-лицевої лікарні міста Караганди. Здавалося, що цей потік пацієнтів з травмами, запальними процесами ніколи не закінчиться: одні одужали, а на їхнє місце приходили інші. Караганда – великий промисловий центр, разом з навколишніми приміськими поселеннями кількість мешканців сягала чи не мільйона, й особливо багато було травмованих на виробництві людей. Заповненість стаціонару завжди становила 80-100 відсотків. Для мене цей період був доволі важким, але це була велика школа життя та професійного зростання передусім. Звісно, траплялися випадки з фатальним завершенням, але найбільше запам’яталися ті, в яких щасливий кінець. Пригадую, як доправили до нас чоловіка після автодорожньої трощі в надзвичайно важкому стані. З’ясувалося, що в травмованого відсутня фактично третина правої сторони обличчя – очне яблуко звисало на судинно-нервовому пучку, частину щоки знесено, відсутня частина верхньої щелепи, половина носа. А коли ми оглядали пацієнта, то проглядалася слизова задньої стінки глотки. Видовище навіть для лікарів, скажу вам, доволі страхітливе. Коли зібрався консиліум, то всі його учасники лише поспівчували травмованому, бо

Олександр АВДЄЄВ у колі своєї родини (Караганда, 1999 р.)

прогнози на життя були майже рівні нулю. Йому виділили окрему палату й вирішили спостерігати, бо надії на одужання не було. Певна річ, пацієнтові провели первинну обробку рани, видалили очне яблуко, крім стоматологів, залучили до лікування й лорів, але якихось надзвичайних, чи, як нині кажуть, новітніх методів не застосовували, бо які в ті часи були технології. І уявіть, хворий вижив. Я був його лікуючим лікарем. Згодом він ще з певними проміжками в два-три місяці навідувався для проведення «пластики», формування філатовського стебла, аби відновити м’які тканини. Довго тривав реабілітаційний період, але людина вистояла, влилася у звичне життя, а для мене цей випадок став яскравим прикладом того, коли травматичне ураження не завжди призводить до фатального кінця. Тому маємо боротися за пацієнта, як мовиться, до останнього, аби потім не мучили докори сумління, що щось не врахував або ж міг більше зробити, а не вдалося.

– Але ж ви встигали займатися ще й наукою?

– Так. Доки ми лікували цього пацієнта я й кандидатську одночасно писав, а згодом захистився. Як мовила одна відома професорка, наука в медицині не може творитися без практики, бо лише з доброго лікаря вийде гарний науковець. І я цілком погоджуюся з цим трактуванням, що особливо актуальне для фахівців-стоматологів. Згадалося, яку потужну професійну школу я пройшов на кафедрі хірургічної стоматології, бо її клінічні бази були і в онкодиспансері, і в консультативній багатопрофільній лікарні, де ми працювали як щелепно-лицеві хірурги на теренах лор-відділення, і виклики по санавіації.

«Ми мали стати гідними учасниками освітнього процесу та витримати конкуренцію»

Олександр АВДЄЄВ з дружиною та дітьми (2005 р.)

– Отож до Тернопільського медичного університету ви прибули вже доволі фаховим спеціалістом із ступенем кандидата медичних наук….

– Це був 2004 рік, час коли в нашому університеті, тоді ще академії, зорганізовували стоматологічний факультет. Ясна річ, що велика потреба виникла у фахівцях стоматологічного профілю й мене запросили з Івано-Франківського вишу, куди я вже на той час переїхав з Караганди. З огляду на те, що я мав певний досвід викладання, організації лікувальної допомоги, тодішнє керівництво дозволило мені втілити власні ідеї, призначивши деканом стоматологічного факультету. Пригадується період, коли зорганізовували кафедри на вул. Чехова, коли разом зі студентами носив столи, обладнання, коли треба було за кілька днів писати методички… Власне, на цьому етапі ми й формували кадровий потенціал, матеріально-технічну базу для новоствореного факультету, намагалися наповнити найсучаснішою методичною літературою. Багато в ті часи прийшли до нас лікарів-практиків, в яких потрібно було розвинути педагогічний хист, вміння викладацької роботи, бо одна справа самому виконувати, а інша – навчити когось це робити. Цей період мені згадується, як час становлення, утвердження, коли практично щодня доводилося вирішувати питання забезпечення якості навчального процесу, організації іспитів, заліків для того, щоб наш факультет гідно виглядав на всеукраїнському рівні. Водночас тодішні викладачі були дружніми, ми зустрічалися в позаурочний час, допомагали один одному… Можливо, саме це сприяло нашому факультету витримати конкуренцію, зважаючи на те, що в Києві, Львові, Івано-Франківську та Полтаві функціонували стоматологічні факультети з багатолітньою історією. Тому вибрали орієнтир на якість підготовки студентів, аби вона відповідала сучасним вимогам і потребам. Це давало змогу нашим випускникам бути конкурентноспроможними на сучасному ринку надання стоматологічних послуг. Вважаю, що професійна конкуренція існує незалежно від нашого до неї ставлення. Це природній процес. Якщо конкуренція стосується знань, навичок – це чудова річ, яка спонукає лікаря бути кращим.

Професор Олександр АВДЄЄВ під час проведення практичного заняття (2015 р.)

Окрім того, ми ставили перед собою завдання виховати не лише висококласного фахівця, але й чуйну людину, із здатністю до емпатії, бо без цього доброго лікаря не буває. В його руки люди віддають своє найцінніше – здоров’я, а він має його зберегти та поліпшити. Тому ми й повинні випустити з наших стін не тільки дипломованого фахівця, а й гармонійно розвинену особистість, насамперед патріота України. Вчимо своїх студентів любові до Батьківщини, її історії, традицій, культурної спадщини.

– Сім років тому ви очолили кафедру дитячої стоматології. Під вашим науковим керівництвом захищені кандидатські дисертації. Що наразі є в полі зору вашої діяльності як керівника?

– Дитяча стоматологія – це один з тих напрямів, який базується передусім на профілактичній медицині. В нашій роботі (й у студентських аудиторіях, й у стоматологічних кабінетах) це в пріоритеті. Бо легше та дешевше профілактувати, ніж лікувати, це знає кожний лікар. Це так звана первинна профілактика, яка не дає розвинутися хворобам або ж тримає їх під суворим контролем. Ми щоразу наголошуємо студентам, якщо ці засоби впроваджувати в дитячому віці, то їх ефективність буде значно вищою. Навчаємо ж їх цьому дуже простим способом – переконанням, наочними прикладами, випадками з практики. Скажімо демонстрація порожнини рота шестирічної дитини, в якої всі зубки вражені карієсом і вже розвинулося запалення ясен, краще усіляких повчань. Зрозуміло, займаємося не лише профілактичним напрямом, але й терапевтичним, для цього у нас створено потужну матеріально-технічну базу – кафедра обладнана сучасною стоматологічною апаратурою, діагностичним інструментарієм і стоматологічними матеріалами. Для освоєння практичних навичок студентам створені всі умови. Фантомна зала оснащена універсальними фантомами та стоматологічними установками. Звісно, хотілося б більш сучасного устаткування, воно дороговартісне, але ми не полишаємо роботу в керунку покращення нашого оснащення, бо саме стоматологія є на піку впровадження всіх новинок, інновацій у медицині, тому маємо оновлювати наш технологічний ресурс. Одне з останніх надбань, яким забезпечив нас університет, – ортопантомограф. У перспективі мріємо про стоматологічний мікроскоп, який дав би нам можливість конкурувати з приватними клініками, бо вони наразі дещо випереджають державні установи за своїм рівнем устаткування.

Олександр АВДЄЄВ з працівниками кафедри дитячої стоматології (2016 р.)

Дитяча стоматологія важка ще й у тому, що організм дитини перебуває в постійному розвитку, змінюються органи, системи, зокрема щелепно-лицева ділянка, зуби, тож дитячий стоматолог повинен усе це знати й враховувати. До того ж працювати з маленьким пацієнтом можуть ті фахівці, які легко виходять на контакт з дитиною, але не всім це вдається. Навчити цьому студентів доволі складно, і найкраще тут діє власний приклад викладача, який демонструє їм власні психологічні прийоми. Взагалі ж стоматологічне здоров’я в дитинстві – це такий стратегічний запас якісного життя в зрілому та старечому віці. Бо багато недуг до нашого організму приходять саме через стоматологічні проблеми. І навпаки – здорові зуби є ознакою доглянутого організму. Яскравим прикладом у цьому вимірі є досвід Фінляндії, де років з п’ятнадцять тому запровадили відповідну програму, яку профінансувала держава, й як результат – карієс у цій країні подолано. Щоб побачити карієс, студентам місцевих стоматологічних факультетів доводиться їхати в інші країни. Схожа ситуація у Швейцарії, де дуже смачний шоколад і досить потужна профілактична система

Олександр АВДЄЄВ зі своєю сім’єю (2017 р.)

охорони стоматологічного здоров’я. Зі звітної документації за якийсь з минулих років відомо, що в усій країні був видалений лише один зуб у пацієнта з приводу ускладненого карієсу, до того ж постало питання, чому ж цей зуб не був пролікований. Це той зразок результатів лікарського нагляду, коли державна та приватна стоматологія в тісному тандемі проводять жорсткий контроль якості надання стоматологічної допомоги й те, чого так бракує в нашій країні. Слід згадати, що в Казахстані з 1994 року впроваджена страхова медицина, і діти та пенсіонери отримують безкоштовну ургентну стоматологічну допомогу. Якщо взяти до уваги результати проведених останніми роками реформ в охороні здоров’я України, то складається враження, що стоматологічна допомога взагалі опинилася за лаштунками охорони здоров’я. Відсутність фінансування державних закладів стоматологічного профілю призводить фактично до краху нашої галузі. Як вийти з цієї ситуації, коли немає коштів на фінансування стоматологічної допомоги? Може, зробити так, як це нині практикують в інших країнах. Якось один з моїх іноземних студентів розповів, що коли він повернеться на батьківщину й розпочне там приватну практику, то разом з отриманням дозвільних документів держава зобов’яже його охопити певний відсоток мешканців безкоштовною стоматологічною допомогою. Як на мій погляд, чудова ідея для наслідування. Чому б нашому керівництву галузі не взяти її на озброєння?

«Моя робота – це й улюблене заняття»

Олександр АВДЄЄВ на Говерлі

– У кожного лікаря є своя професійна мрія. Якусь заповітну мрію маєте?

– Так, звісно. Але спочатку скажу про щастя бути в цій професії, бо то найвища насолода, коли відчуваєш задоволення від того, що робиш. І я вдячний долі, що подарувала мені професію, в якій я зреалізувався як лікар, викладач і науковець. Тому для мене моя робота – це не лише можливість заробляння грошей, але й улюблене заняття, так би мовити захоплення. Згадалися з цього приводу слова Генрі Форда: «Найкраща робота – це високооплачуване хобі», може й так.

Коли доля з далеких країв повернула мене до батьківщини моїх предків – України, я мріяв втілити тут увесь свій досвід, який здобув за роки наполегливої праці. Але вдалося набагато більше – долучитися до створення стоматологічного факультету в ТНМУ, підготувати 8 кандидатів наук, низку наукових праць, патенти на винаходи. Наразі мрію зреалізувати себе ще й як експерт Національного агенства забезпечення якості вищої освіти. Свою діяльність у цьому проєкті спрямовую на покращення освіти в Україні, зокрема її скерування до європейської якості, де враховуватимуться такі аспекти, як академічна доброчесність, побажання студентів щодо їхнього навчання, тобто коли до визначення критеріїв залучені всі учасники освітнього процесу. Для покращення навчання студентів тепер необхідно створювати нові дисципліни, які будуть цікаві їм і базуватимуться на вузьких проблемах. Уже зараз студенти зможуть самі обирати, яку дисципліну вивчати, як це є нині в європейських вишах, де чверть навчальних дисциплін студент обирає самостійно. Будемо розвивати та впроваджувати ці ідеї. Щоправда, для втілення цих мрій потрібно мати однодумців, які допоможуть їх зреалізувати. У мене є ціла велика команда – це великий колектив кафедри дитячої стоматології, моя наукова сім’я. Вона, до слова, підтримала мене під час виборів на посаду завідувача кафедри. Тому ми працюємо в єдиному врівноваженому ритмі. Взагалі вважаю, що лише робота в команді дозволяє досягати результату. Вдячний колективу, своїй родині, що всі мої мрії є з ким зреалізовувати, адже працюємо заради великої мети – підготовки фахівця європейського рівня.

Лариса ЛУКАЩУК