Професор Володимир Лущак: «Працюємо на студента, який потім стає нашим колегою та партнером»

Нещодавно один з провідних учених України, біохімік, доктор біологічних наук, завідувач кафедри біохімії та біотехнології факультету природничих наук Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, професор Володимир Лущак увійшов до рейтингу ТОП-2% – найбільш цитованих науковців світу. Сьогодні кафедра біохімії та біотехнології, яку заснував та очолює професор Лущак, добре відома серед міжнародної наукової спільноти. Найголовніше її досягнення, як переконаний він сам, – те, що кафедра навчає своїх студентів творити науку світового ґатунку. Тут панують повага, творчість і праця. Все те, що заклалося самому Володимирові Лущаку ще в ранньому дитинстві.

«Завдяки біохімії маю можливість докопатися до самих основ життєвих процесів»

– Пане Володимире, в якій родині ви зростали? Хто був для вас прикладом, хто надихнув на вибір професії?

– З медициною я своє життя не пов’язав, хоча моя покійна мама хотіла, щоб став медиком. Та я став біологом, який зосереджує увагу на здоров’ї людей, а не на хворобах. Хвороби ми знаємо, розуміємо, але основна мета всіх наших досліджень – аби людина була здорова, а не лікувати її.

Народився я в простій робітничій родині біля Івано-Франківська. Тато Іван і мама Аделя – робітники з дуже складною долею, адже це Прикарпаття, Західна Україна, яка переходила з рук в руки протягом багатьох століть. Жартував я про свого тата, що він вчився у тій самій школі, але за чотирьох країн: за Польщі, при перших совітах, як у нас казали, німцях і других совітах. Маминого батька вбили, коли їй було 10 років, тож їй довелося завершити свою освіту в 4-ому класі. Моя бабуся, яка мала, як тоді казали, лише одну клясу австрійської школи, була надзвичайно інтелігентною людиною. Адже інтелігентність та освіта – часто різні речі. Мені дуже пощастило з родиною, адже, незважаючи на те, що, з одного боку, доводилося виживати, з іншого – завжди був елемент для творчості та із самого дитинства мене до цього залучали. «Думай і в усьому, що робиш, віддавайся повністю роботі. Що ти б не робив – чи копаєш грядку, чи гній кидаєш, маєш думати, що, для чого та як робиш». Ось у такій родині я зростав.

Навчався в звичайній школі. Двічі не вдалося вступити до Львівського університету, потім відслужив в армії. Після військової служби вступив до Московського державного університету ім. Михайла Ломоносова. Мама дуже хотіла, і тато її підтримував, щоб я став медиком. Але вони поважали мій вибір. Взагалі спочатку планував бути зоологом, та згодом моя зацікавленість повернулася так, що став біохіміком. Я зрозумів, що завдяки біохімії маю можливість докопатися до самих основ життєвих процесів. Дуже тішуся, що вибрав саме цей фах. Біохімія – основна біологічна дисципліна, з якої вийшли і молекулярна біологія, і вірусологія, і сучасна фізіологія. Це фундамент. Біохімія відповідає на запитання «чому?», а коли знаєш, чому відбуваються ті чи інші процеси, то вже можеш на них впливати. Ось саме це я роблю впродовж років.

– Ви працювали у багатьох країнах. Де саме? Що в закордонному досвіді для вас найцінніше?

– Найцінніше – вміння працювати в тих умовах, в яких ти є, й вибирати оптимальне співвідношення інвестицій та результату, який отримаєш. В багатьох країнах я ділився своїм досвідом, читав лекції та водночас вчився, як краще зорганізувати ефективну роботу за певних обставин. Працював у Фінляндії, Швеції, Німеччині, Великобританії, Польщі, Румунії. Найдовше був у Канаді – пів року, в Бразилії – півтора року. Це перелік найтриваліших поїздок. Ті, де був тиждень-два, не рахую.

– Очевидно, у вас були шанси залишитися за кордоном. Не шкодуєте, що не скористалися ними? Чому вирішили повернутися в Україну, де за період незалежності жодна каденція влади не спромоглася закцентувати належну увагу на науці та освіті?

– Ні, не шкодую. Були пропозиції, дуже привабливі, вони й нині є. Та ще в другій половині 1990-их років я зробив свій остаточний вибір. У мене завжди було бажання працювати для рідного міста, де я народився, і робити щось для України. Для мене це дуже важливо. Держава Україна – це ми разом з вами. Влада нині прийшла, завтра пішла. Так, сумно, що не звертають серйозної уваги на науку та освіту, сумно, що не підтримують, але важливо, що ми самі робимо в цих конкретних умовах. Адже ми справді робимо цілковито корисні речі для наших людей. Ми працюємо на Україну нашої мрії, не чекаємо, доки нам це хтось зробить. Ми самі робимо так, аби нам і всім довкола нас було добре. Робимо те, що вважаємо за потрібне, що корисно для людей. Тож для самореалізації тут теж є можливість. Так, тут значно важче, складніше працювати, ніж у багатьох країнах, але ми знайшли варіанти трудитися дуже ефективно в цих конкретних умовах.

– Прийнято вважати, що справжня наука зосереджена у столиці, а все, що на периферії, – то, мовляв, несерйозно. Як вам вдалося зламати цей стереотип?

– Ми його не ламали, він сам рухнув. У нас дуже потужний науковий осередок, добре знаний у світі й трохи менше в Україні. В науці немає периферії, науку творять цілком конкретні люди, якщо вони можуть робити її в Івано-Франківську чи в Тернополі – честь і хвала їм. Нині поняття центру та периферії в науці відсутні. Просто в Україні ще багато хто досі сповідує постсовкову ідеологію, що все найкраще має бути в столиці. Це не так. Ми ні з ким про це не сперечаємося, просто робимо свою справу, а визнання приходить як наслідок цього, ми за ним не гонимося.

«Сповідуємо студентоцентричну модель освіти»

– Ви – автор понад 200 наукових праць, маєте високі наукометричні показники: індекс Гірша – 40, 208 статей і 6847 цитувань у системі Scopus. Чому так важливо, щоб ці статті цитувалися?

– Це показник того, що твої роботи комусь потрібні, вони цікаві й на них посилаються. Та іронія долі така, що цитуються вони переважно закордонними авторами, українці не дуже цитують своїх. Це така наша особливість, можливо, знову ж таки постсовкове уявлення, що своїх не сприймають, їм більше заздрять. Та ми не конкуруємо ні з ким, ми робимо свою роботу. Конкуренція забирає час і сили. Злість, може, комусь і додає запалу, але для мене – це те, що нищить людину і вбиває творчість. А в нас культ творчості. В нас студент має право дискутувати з професором вільно. Авторитет, повага, звичайно, є, але немає пресу. Є розуміння того, що студенти можуть запитувати, дискутувати, проте аргументовано, не бути базікалами, а маючи конкретні факти в руках та уміючи ними правильно оперувати. Це принциповий підхід. Із самого початку заснування нашої кафедри ми сповідуємо студентоцентричну модель освіти. Ми працюємо на студента, який потім стає нашим колегою і партнером. Підтримуємо, заохочуємо, мотивуємо до роботи. Набір студентів є, але міг би бути більшим. Чому? У нас треба багато працювати. Поміж студентами й навіть викладачами нашого університету блукає міф про те, що «професор Лущак мордує студентів». Ні! Я збираю тих, хто хоче працювати, і ми докладаємо дуже багато зусиль для того, щоб студенти росли, вчилися, працювали. Ми називаємо це «вчити студента від науки», а не вчимо просто заради того, аби вчити.

– Є думка, що впродовж останніх років рівень підготовки і старшокласників, і студентів знизився. Ви теж так вважаєте? Якщо так: яка причина, що так склалося?

– Так, я теж так вважаю. Нині дуже модно стало вчити дитину за кордоном, бодай у поганих університетах, лише б не тут, бо, мовляв, у нас не можуть навчити. Неправда! Ми можемо дуже добре навчити, треба тільки хотіти вчитися. Чому впав рівень? У більшості молоді немає мотивації вчитися. Люди з освітою часто не дуже доробляються до чогось в Україні. У нас культ купи-продай, вкради, ще щось… Це справді проблема. Тому що в суспільстві немає соціального запиту на якісну освіту та науку. Сумно, але така констатація фактів. Нині наука в Україні вважається статтею видатків, нібито нас утримують. На Заході гроші в науку – це інвестиції. З легальних бізнесів наука дає один з найвищих прибутків. У нас цього не розуміють. У нас країна дотаційна: доїдають, пропивають, прогулюють зароблене раніше або на ресурсах сидять, розпродують українську землю. Їдеш – довкола на полях, де керує іноземний інвестор або наші олігархи, суцільний соняшник і соя. У землю не вкладають, її просто нищать. Вони нині хочуть усе мати, бо завтра в них це можуть забрати. Люди, які нині в нас при грошах, здебільшого не інвестують у розвиток, дуже мало інновацій у промисловості, сільському господарстві. Ми теж маємо певні розробки, які наразі потрібні одиницям. Скажімо, в нас є потужна лабораторія, яка кілька років працює над мікроклональним розмноженням рослин, що, коротко кажучи, дозволяє вирощувати безвірусні рослини. Більшість українських сільськогосподарських виробників цього, на жаль, не розуміють. Дешевше купити щепу за кордоном, посадити, всипати хімію – і буде все гаразд. Та не буде добре! Світ розвивається у напрямку екологічно чистих технологій для того, щоб продукція була менш токсична. В нас же всі хочуть якомога дешевше купити, а потім працювати на лікарню та аптеку. Ми намагаємося це переламати.

«Наша кафедра сильна наукою»

– Які ще дослідження нині проводить ваша кафедра біохімії та біотехнології?

– Їх багато, скажу про наймасштабніші. Насамперед це наша цікава робота, яку підтримала німецька фундація, ми виграли ґрант. У партнерстві з професоркою міста Тюбінген Ольгою Гаращук на мишах досліджували старіння організмів та як на нього можна впливати. Вперше у світі ми показали, що багато ознак старіння проявляється вже у середньому віці, а потім організм перемикається – частину енергії витрачає не на підтримання енергетичного статусу організму, а на захист від так званих вільних радикалів, через які відбувається старіння. Тобто у середньому віці організм перемикає ресурси, щоб запобігати старінню! Це перспективне дослідження й надалі над ним працюємо. Ця робота, до слова, частково пов’язана з проблемою COVID-19. Адже оці системи, що перемикають метаболізм утворення енергії на захист, залучені в боротьбу проти коронавірусу.

Друга цікава робота, яка розпочалася в Україні та знайшла продовження в Німеччині, – молекула, що здатна покращувати пам’ять й ефективність навчання. На жаль, патент у цієї роботи не український.

Повторюся, у нас працює потужна лабораторія з мікроклонального розмноження рослин. Ми робимо маленькі замовлення приватно, але то не бізнес. У нас є можливість це тиражувати, питання в іншому: чи з’являться люди, яким будуть цікаві безвірусні – без грибка, бактерії, вірусу – рослини. Їх урожайність в середньому на 30% вища без додаткових витрат. А головне – це якісна продукція.

Так, роботи у нас вистачає. Варто сказати, що багато наших студентів працюють у наших наукових лабораторіях з першого курсу – такого більше ніде немає. До слова, періодично до нас потрапляють студенти й з Тернопілля. Я сподіваюся, що Поділля може дати світові ще не одного Пулюя та Горбачевського. Але треба, щоб студент потрапляв у добру лабораторію, в добрі колективи. Наша кафедра сильна наукою. Окрім того, це єдина кафедра, де з першого курсу даємо студентам фахову англійську мову. Адже без знання англійської в науковому світі немає що робити – це аксіома. Частину лекцій та семінарів у нас проводять англійською. Студенти роблять доповіді, презентації англійською, вільно переходять з української на англійську. Це дуже потужний плюс. Отака у нас периферія (сміється).

– Майже два роки ви співпрацюєте з ТНМУ ім. Івана Горбачевського.

– З ректором, професором Михайлом Кордою ми познайомилися під час біохімічного з’їзду кілька років тому. Він запросив до співпраці. Наші проєкти я наразі не буду озвучувати, вони на стадії розробки матеріалу. Зауважу лише, що стосуються вони здоров’я людини та біомедицини. Ми дуже комплементарні ідеологічно, тож можемо одні одним допомагати.

Мене також запросили прочитати кілька лекцій з молекулярної біології українським та іноземним студентам. Дуже приємно вразило, що українські студенти ТНМУ теж добре володіють англійською. Ваш університет надзвичайно прогресивний, з потужною матеріально-технічною базою й сильними науковцями, які останнім часом дедалі більше заявляють про себе у світі. Із задоволенням долучуся й сподіваюся, що наша співпраця буде ефективна.

– Пандемія суттєво вплинула на життя. Особисто вам вона поламала плани, чи, можливо, навпаки – на щось наштовхнула?

– Є таке прислів’я: немає нічого поганого, аби на добре не вийшло. Так, не вистачає живого спілкування, різних конференцій, що для науковців дуже важливо. Та, з іншого боку, пандемія показала, що наука нам потрібна! Україна може робити безліч речей. Але ж ні – треба везти прилади, маски і навіть спирт з-за кордону, великі гроші вбухати, щоб підтримати економіку Китаю, Польщі й Туреччини, а наші хай ледь жевріють. Це ж абсурд! Та хай там як – ми свою справу робимо якнайкраще. І несемо прапор України в міжнародний науковий простір.

«Троє моїх дітей продовжують мою справу»

– Ваші діти продовжили вашу справу?

– Так, троє моїх дітей продовжують мою справу. Старший син Олег вже з 20 років працює в науці. Він мусив сам стати на ноги, бо дехто вважає: якщо Лущак і Лущак – то це обов’язково корупція. Я не розумію, чому в нас не заохочують наукових династій? Відразу з’являються підозри: а чому то ви керуєте дисертацією свого сина чи доньки? Чому? Бо знаю, що підготую добре. Я дуже прискіпливий, дуже вимогливий як керівник і готую якісних фахівців. Донька Юля закінчила аспірантуру й захистила кандидатську дисертацію, зараз вдома з дітьми, тож трошки відійшла від справ. Найменша донька Оксана нині в аспірантурі під моїм керівництвом виконує роботу. Внукам теж уже потрошки розповідаємо про біологію – як я, так і їхні батьки, – може, й їх захопить?

– Яка проблема нині турбує вас найбільше?

– Їх багато, але найбільше засмучує те, що українці не хочуть багато працювати та вчитися у себе вдома. Ми любимо хвалитися, що є найпрацьовитішою нацією у світі. А я, може, когось ображу, але скажу, що насправді дуже мало в нас людей, які прагнуть багато та ефективно працювати. Ще одна проблема, що мене дуже турбує, пов’язана з першою: відсутність національної української еліти. Еліта – це невтомна робота, відповідальність, нині ж, по суті, ніхто не хоче ні належно працювати, ні брати на себе відповідальність.

– Якщо трапляються моменти, коли опускаються руки, що тоді передусім мотивує вас до життя та праці?

– Час від часу це мусить бути, бо ми, люди науки, працюємо часто на надриві. Тоді згадаю одного свого студента, іншого, згадаю внуків, дітей – і знову хочеться жити.

– Якусь заповітну мрію маєте?

– Так, звичайно. Коли я повертався в Україну з далеких країв, дуже хотілося вдома створити невелику наукову установу міжнародного класу. Я пробував це зробити в рамках Міністерства освіти і науки України та Національної академії наук України. У мене нічого з цього не вийшло, хоча затратив дуже багато часу й зусиль. Зараз так виглядає, що це має бути недержавна установа, і я схиляюсь прийняти давні пропозиції кількох людей про створення такої установи. Звичайно, вона має співпрацювати з державними установами, як, скажімо, наш університет, що може значно підвищити якість підготовки наших студентів, а також стати центром міжнародної науки на Прикарпатті чи й в усій Україні. І працювати така інституція має над розв’язанням не лише фундаментальних наукових проблем, а й тих, що важливі для наших людей. Зараз працюємо над пошуком фінансування згаданої установи. Вже є кілька потенційних спонсорів. У мене немає сумнівів, що наукова інституція, яку створюємо, буде успішно нести прапор української науки у світ, а також допомагати нашим людям у розв’язанні конкретних проблем, насамперед – здоров’я та довкілля.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА