Професор Василь Копча: «Моя професія – не просто робота, це все моє життя»

Далекого 1983 року першокурсник Василь Копча вперше переступив поріг нашого університету. Закінчив його з відзнакою, три роки відпрацював у районній лікарні, а згодом вступив до аспірантури, розпочав наукову та викладацьку діяльність. Минули роки. І нині професор кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними та венеричними хворобами ТНМУ Василь Степанович Копча – відомий вчений у галузі інфектології, автор і співавтор понад 320 наукових робіт, у тому числі 14 підручників, 9 посібників, 3 монографій, атласу інфекційних хвороб (витримав уже три перевидання), має більше 20 патентів на винаходи. Протягом 25 років є відповідальним секретарем Всеукраїнського щоквартального науково-практичного медичного журналу «Інфекційні хвороби». Лавреат конкурсу «Людина року Тернопілля-2020».

«З дитинства всім казав, що хочу стати кардіологом, аби вилікувати маму»

П’ятирічний Василько КОПЧА

– Василю Степановичу, давайте трохи помандруємо в часі й відтворимо роки вашого дитинства. Якими є найяскравіші дитячі спогади?

– Народився в Тернополі. В батьків я бажаний син. Вони дуже хотіли дітей, але через важкі вади серця лікарі забороняли мамі народжувати. Втім, попри заборони, вона відважилася й народила мене. До дитсадка віддали одразу в «ясельну» групу, бо батьки мусили працювати, вони були простими трудівниками. Тато пропрацював усе життя машиністом на залізниці, а мама – на Тернопільському поштамті. Освіту мали середню й були з числа переселенців – у тата лемківське коріння, а мама – з польської родини, тому завжди кажу, що я польський лемко. Мама все життя хворіла. Я дуже хотів їй допомогти, тому всім казав, що хочу стати кардіологом, аби вилікувати маму. В моїй дитячій уяві завжди була присутня ця мрія.

Усім, чого досягнув, зобов’язаний батькам – вони дали мені дорогу в життя, мама буквально пилинки здувала та віддавала мені всю материнську любов. У батька було своє виховання, чоловіче, без особливої лагідності, але наповнене батьківською любов’ю. З дитинства найбільше запам’яталося, як ідемо кудись з татом, а він, аби час не гаяти, загадує мені математичні вправи, завдяки яким я дуже швидко навчився рахувати. І навіть таблицю множення знав. Тато особливо любив давати задачі на логічне мислення, ой, не легко вони мені давалися. Зате до школи я йшов цілком підготовленим учнем – умів рахувати, читати й писати.

Василь КОПЧА – випускник Тернопільської середньої школи № 17 (1983 р.)

Закарбувалося в пам’яті, як я сиджу вдома з дідусем. Ми спочатку не мали своєї квартири, а винаймали помешкання й часто переїздили з однієї квартири на іншу, а він дозволяв мені робити все, що завгодно. Коли з роботи приходила мама, то я весь був з ніг до голови в попелі, мені навіть подобалося його їсти. Мама, звісно, хапалася за серце, на що дідусь спокійно зауважував: « Хоче дитина, то хай їсть!». Я сповідую цей дідусевий принцип і дотепер, бо дитина вивчає все, що навколо, не лише через зір, нюх, слух, але й на дотик і смак. Це речі, які відбуваються тільки раз на життя – в дитинстві. Скажіть-но, кому з дорослих спаде на думку спробувати, чи смачний попіл або яка на смак крейда. Так малюки вчаться пізнавати світ, що їх оточує.

Василь КОПЧА експериментує у студентському науковому гуртку з нормальної фізіології (1985 р.)

Пригадалося, як тато дав мені розв’язувати рівняння, де було три дії – додавання, віднімання та множення, а сам кудись пішов. У такій математичній формулі спочатку потрібно виконати множення, а потім вже додавання та віднімання, про що я на той час не знав. Тому вирішив схитрити й тихесенько, щоб ніхто не чув, вийшов у коридор, зустрів там сусіда й попросив допомогти мені впоратися із задачею. Він коли глянув, то зробив такі круглі очі, мовляв, дитина ще, а які складні задачі розв’язує, це одразу піднесло мене в його очах. Тоді ще більше захотілося те рівняння розв’язати й мені це вдалося, за що отримав похвалу від тата та дуже цим пишався.

Коли пішов до першого класу, то директор школи та вчителька початкових класів умовляли батьків віддати мене одразу до старшої школи, бо я програму молодшої знав назубок і мені, звісно, було нецікаво. Щоправда, батьки на цей крок не погодилися, і тепер я цілком поділяю їхню думку. Єдине, з чим були проблеми, – каліграфія, я виводив літери на власний лад, а не за правилами правопису. В мене була своя каліграфія, і вона вочевидь не збігалася з тією, якої навчали в школі. Потім мав чималі проблеми, певна річ, але й зараз пишу неохайно, повільно, мені з цим завжди було важко. Забігаючи наперед, скажу, що в інституті я так конспектував лекції, що їх ніхто не міг прочитати, і не лише через поганий почерк, а й через те, що кожне слово було «закодоване», бо треба було якось встигати за лектором. У ті часи лекції нам читали російською, тому я, слухаючи та записуючи одночасно, ще й перекладав українською. Отож можна уявити, якими були мої конспекти.

Василь КОПЧА з батьком Степаном Михайловичем і мамою Данутою Франківною на шкільному випускному вечорі (1983 р.)

У старших класах мені особливо подобалися такі дисципліни, як фізика та математика. Взагалі фізику люблю й дотепер, особливо, коли маю хвильку часу чи в мене якийсь душевний дискомфорт, то я відганяю його задачами з фізики, але університетського штибу. Це для мене найкращий відпочинок. Це веду до того, що за фізику, яку потрібно було складати при вступі до інституту, я особливо не переживав, бо в межах шкільної програми опрацював і добре знав увесь матеріал. Оскільки ж у мене була золота медаль, то міг складати лише один іспит – фізику.

– І ось настав час вступних іспитів. Куди подали документи?

– Звісно, до нашого Тернопільського медичного інституту. Їхати в інше місто чомусь навіть на думку не спадало. Але згадалося, як перед іспитами кожен абітурієнт повинен був пройти співбесіду. Цікаво, що я дізнався про це тоді, коли пішов здавати документи, а тут – просимо на співбесіду. Тоді ми всі були у СРСР, то й питання прозвучали відповідні. «Текст «Інтернаціоналу» знаєте?», – запитав один з членів комісії. Я перший куплет процитував, а ось на другому збився. Можливо, це й вплинуло на складання екзамену. Наступною була фізика, яку я просто обожнював і готувався дуже ретельно, часто брав участь і займав призові місця в олімпіадах, тому розраховував на те, що складу лише один предмет і стану студентом. Мені тоді здавалося, що й інших варіантів бути не може. Але не так сталося, як гадалося. Іспит з фізики склав на «чотири», бо задачу, як з’ясувалося згодом, не тим способом розв’язав. Був дуже розчарований та збентежений, бо ж довелося вже всі іспити складати, але фортуна мені посміхнулася. Я отримав усі четвірки й набрав прохідну кількість балів.

Василь КОПЧА (праворуч) на військових зборах у Славуті Хмельницької області з найкращим товаришем Іваном ВЕРБІЦЬКИМ (1988 р.)

– Що найбільше запам’яталося зі студентських років?

– Це найкраща пора юності, коли молодість окрилює, надихає й, здається, що весь світ перед тобою. Навчатися було надзвичайно цікаво – нові предмети, викладачі, студенти. Щоправда, трохи гнітили такі дисципліни, як історія Комуністичної партії, марксистсько-ленінська філософія, діалектичний матеріалізм, політекономія, науковий комунізм. Була ще одна прикрість – ленінський залік, який проводили перед кожною сесією, і на ньому ми звітували про свою громадську активність. Скажімо, чи відвідували суботники, а вони були в нас і по понеділках, і вівторках. Замість того, аби готуватися до занять, ми ходили копати траншеї. Я був комсоргом групи й мене ця робота трохи обтяжувала, бо якщо хтось не прийшов на суботник, то, звісно, хто винен – комсорг. У мене часто були лише задовільні оцінки за ленінський залік і хоча всі іспити я складав на «відмінно», стипендії через це не мав. Навчання було дуже заполітизованим, незважаючи на те, що нам завжди нагадували: медицина поза політикою. Нині дивно це звучить, а в часи розвинутого соціалізму вважалося, що ти не можеш бути добрим лікарем, коли не знаєш історії партії.

Василь КОПЧА з одногрупниками під час заняття з пульмонології на 6 курсі з викладачем Марією Ярославівною ЯСНІЦЬКОЮ (1989 р.)

З іншого боку, я мав велике щастя навчатися у викладачів так званої старої школи, які були віртуозами лекторського мистецтва, талановитими науковцями. Й донині згадую неперевершені лекції професора Анатолія Івановича Локая, він викладав у нас біологію на першому курсі. Це не ті стандартні лекції, що читають з пожовклого аркуша, а витвори мистецтва. Анатолій Іванович їх читав від першої особи, і настільки захопливо, таким цікавим матеріалом наповнював, наукові факти підбирав. Нині я можу вже на своїх лекціях щось з того використати та розповісти студентам. Мені неймовірно пощастило навчатися в таких особистостей. Це було на першому курсі, а далі – не менш талановиті та незабутні лектори, зокрема професор Костянтин Олександрович Кованов, який читав лекції з нормальної фізіології. Це був виступ актора на сцені, зі жвавою мімікою, жестами, криком і навіть плачем. Таким лектором потрібно народитися, бо навчитися чи перейняти в когось важко. Всі вони були аж ніяк не схожі один на одного, кожен мав свій неординарний стиль і був по-своєму унікальний. Професор Іван Олександрович Ситник у нас фантастичні заняття вів. Не можна забути заняття професорів Івана Олександровича Мельника, Юрія Теофіловича Коморовського, Ніни Миколаївни Олійник, Олега Йосиповича Бакалюка, доцента Анатолія Миколайовича, Дорогого, тоді ще асистента, а зараз професора Ігоря Валентиновича Жулкевича, асистентки Оксани Василівни Давидович і багатьох-багатьох інших викладачів, які вкладали душу в заняття зі студентами. Про Михайла Антоновича Андрейчина вже й годі мовити, його лекції завжди були академічними, блискучими, вони в мене й донині зберігаються, хоча минуло вже понад тридцять років. У кожного викладача був свій шарм, який неможливо повторити чи скопіювати. Це люди, які дали мені знання на все життя. Щодо практичних занять, то викладачі того часу вчили нас клінічного логічного мислення вже з першого курсу, це те, власне, чого сучасній медичній школі нині дуже не вистачає. Тестова система, можливо, для інших вишів й чудова, але не для медичних, бо коли студент завершить навчання та опиниться віч-на-віч із хворим, то він йому п’ять варіантів відповідей не запропонує. Шкода, що ця стара школа вже відходить, а замінити її просто немає чим. Клінічне мислення, на моє переконання, це наріжний камінь діагностики. Лікар повинен мислити так, аби підійти до встановлення діагнозу й вибору методу лікування, яке повинне бути індивідуальним, персоналізованим, воно не може зводитися до загальних підходів, бо це шлях в нікуди, так вчили мене мої викладачі. Це нині я намагаюся донести своїм студентам. Мені дуже приємно, коли студенти засипають після лекції запитаннями: чому та як проявляються певні симптоми, як потрібно підібрати лікування тощо? Це і є, власне, той патогенетичний підхід, про який так часто говоримо, та який не завжди використовують лікарі. Ось такою була та наука, яку я виніс з університету та яка мені закарбувалася на все життя.

– Як обрали інфектологію?

Василь КОПЧА під час практики в Чортківській ЦРЛ (липень 1987 р.)

– Трапилося так, що на п’ятому курсі я складав іспит з інфекційних хвороб і це, напевне, доля так скерувала, що приймав його мій улюблений та шанований викладач, професор Михайло Антонович Андрейчин. Після того, як я відповів і він вивів своїм рівним почерком у моїй заліковій книжці «відмінно», прозвучало питання, чи не хотів би я піти в інфектологію? Мене, певна річ, це запрошення здивувало, було надзвичайно приємно, бо, погодьтеся, не кожного дня таке пропонують. Утім я, не особливо замислюючись, відповів: «Ні». «Чому?» – поцікавився професор. «Бо мрію про кардіологію». «Хіба не можна поєднати ці дві науки й вивчати, скажімо, стан серцево-судинної системи за інфекційної патології?» – з нотками здивування в голосі запитав Михайло Антонович. Але я на це промовчав. Згодом отримав розподілення у Рівненську область, а коли справа дійшла до вибору спеціальності, то мені запропонували місце терапевта в госпіталі інвалідів війни в Клевані або посаду інфекціоніста в Острозі. Не можу сказати, які емоції тоді на мене нахлинули, але я чомусь згадав Михайла Антоновича та той іспит, тому без усіляких вагань обрав другий варіант. Так, після проходження інтернатури в тому ж Рівному я три роки пропрацював інфекціоністом у районній лікарні – і в стаціонарі, і в поліклініці. Попрактикувався й на «швидкій» допомозі, медиків у ті часи не вистачало, от і головний лікар навантажив мене додатковою роботою. Я й не відмовлявся, бо сім’ї своєї в мене ще не було, тож увесь вільний час віддавав медицині. Згодом навіть у лікарню перебрався жити. Навіщо ж винаймати квартиру, куди приходиш, аби переночувати? В районі в ті часи, а то були дев’яності роки, доволі часто траплялися епідемії – як не шигельозу, то черевного тифу, сальмонельозу, тому я допізна засиджувався в лікарні. Так на два роки моїм помешканням стала ординаторська інфекційного відділення, де були всі зручності – телевізор, письмовий стіл, санвузол, душова, харчувався в лікарняній їдальні. Мені так було дуже комфортно, тому я днював і ночував у відділенні. Щоправда, коли доправляли тяжкого хворого, то чергового лікаря вже не викликали, бо ж я завжди на місці, траплялося, що й сам на «швидкій» госпіталізовував пацієнта до лікарні, а потім вже й ним опікувався. Я не вважаю, що це було для мене чимось обтяжливим, навпаки, робота давала мені натхнення, втіху, що ти щось важливе зробив у житті, допоміг, приміром, людині одужати. До речі, саме в лікарні я знайшов свою долю.

«Доля подарувала мені такого наставника, який відчинив для мене двері у велику науку»

– Кохана також була медиком?

– Ні, пацієнткою. Я лікував одну молоду симпатичну студентку, яка захворіла на краснуху, але одночасно намагався всіляко висловити їй власну симпатію – сипав компліментами, жартував, утім, вона жодним чином не велася на залицяння. Вже й настав час виписки. Хвороба минула, довідка лежала на робочому столі в кабінеті поліклініки, але мені так і не вдалося зав’язати душевної дружби. Здавалося, що всі мої фліртування безрезультатні й усе, врешті-решт, має закінчитися. Студентку довелося виписати, щоправда, із субфебрильною температурою, якій я тоді не надав особливого значення, бо інколи таке трапляється після краснухи. Про всяк випадок, прощаючись, лише сказав: «Якщо температура триматиметься, то прийдіть на огляд». І ось минуло десь зо три місяці, я вже почав потрохи забувати мою love stori, аж тут з’являється колишня пацієнтка. З’ясувалося, що температура нікуди не ділася. Я вирішив дівчину госпіталізувати, аби детальніше з’ясувати, в чому ж суть. Обстеження, які на той час можна було зробити в районній лікарні, ситуацію не прояснили, єдина зачіпка – рентгенівський знімок, щоправда, він був неякісний, та й інтерпретувати не було кому, бо рентгенолог був у відпустці. Довелося їхати до Рівного, а потім – до Тернополя, в тубдиспансер. Тут вже моя професійна допитливість розігралася, бо я не міг змиритися з тим, що не можу з’ясувати причину гарячки. В Тернополі сподівався порадитися з моїми колишніми викладачами фтизіатрії, аби дізнатися, чи й справді причина температури – туберкульоз. Приїхали ми до тубдиспансеру вже по обіді, викладачі у відпустках, лікарі додому пішли, залишився лише один старий рентгенолог і той вже збирався зачиняти кабінет. Я швиденько пояснив йому суть справи. Він узяв до своїх рук рентгенограму, довго та уважно її розглядав, а потім, примружившись, каже до нас: «Знаєте що, діти, не бачу я тут жодних проблем, а ви беріть та й одружуйтеся й не морочте мені голову». Через місяць ми одружилися, а гарячка зникла.

Василь КОПЧА в колі співробітників кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними та венеричними хворобами (2016 р.)

– Як потрапили на роботу до ТНМУ?

– Хочу сказати, що Остріг став знаковим містом в моєму особистому житті, й професійному, гадаю, також. Через якийсь час перестрівся я з Михайлом Антоновичем у Тернополі й, очевидно, ця зустріч була доленосною, бо він не забув тієї розмови після іспиту та знову запропонував займатися наукою. Цього разу я погодився, хоча це рішення далося мені непросто, бо дуже вже прив’язався до практичної медицини. Про всяк випадок порадився з татом (мама на той час вже відійшла у засвіти), батьками дружини й відважився залишити лікарню та вступити до аспірантури. Було це 1992 року. Але, знаєте, й дотепер стоїть перед очима Острозька лікарня, в палатах мої пацієнти, щоправда, вже хіба у снах.

– Як надалі складалася ваша наукова кар’єра?

– Складалася моя наукова кар’єра непогано, можна навіть вважати успішно, але це тому, що доля подарувала такого наставника, який відчинив мені двері у велику науку. Це – професор, академік НАМН України, завідувач кафедри інфекційних хвороб з епідеміологією, шкірними та венеричними хворобами ТНМУ Михайло Антонович Андрейчин. Вдячний долі, що в мене є такий Вчитель з великої літери, і я не лукавлю, бо це й справді так. Він став моїм кумиром у житті, до якого можу звернутися не лише за науковою підтримкою, але й життєвою. Завжди дасть мудру пораду, таку, яку б дав мій батько чи мама своєму синові. Щоправда, не вважайте, що в нас такі ідеалізовані стосунки – як батько, він і спитати може суворо, дати настанови, перевірити, як вони виконані.

Професор Василь КОПЧА та академік Михайло АНДРЕЙЧИН

Щодо моєї наукової роботи, то мав можливість на власний розсуд обрати тему майбутньої дисертації, але проблема була в тому, аби були певні хворі. Мені дуже допоміг в цьому світлої пам’яті Олексій Спиридонович Луцук, який пропрацював багато років в інфекційному відділенні, мав звання доцента та багато чому мене навчив. Зокрема, проводити ректороманоскопію. І я на свою кандидатську дисертацію обрав хворих, власне, з різними кишковими інфекціями. Тоді й виникла ідея таким недужим вводити лікарські препарати не перорально, а через пряму кишку з допомогою ректороманоскопа, що на той час було революційним. У результаті ці дослідження вилилися в кандидатську, а потім – і докторську дисертацію, яка була присвячена виокремленій проблемі з числа кишкових інфекцій – шигельозу. Я навіть використав у цій роботі деякі фрагменти своєї лікарської практики з часів спалаху шигельозу в Острозі на початку 1990-х років.

Мої сходинки наукового зросту – 1995 року став асистентом, 2000 року – доцентом, а через п’ять років захистив докторську дисертацію. Кандидатську та докторську дисертацію захищав у Києві, в Інституті епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського, де в ті часи була спеціалізована вчена рада з інфекційних хвороб.

«Телемедицина – це дуже потужний засіб для інформування чи консультацій пацієнтів і лікарів»

– Які моменти в професійному житті приносять вам відчуття великого душевного піднесення?

– Коли тобі вдалося вилікувати пацієнта – це найбільший привід для радості та найбільш комфортний для мене стан. Я щасливий з того, що не просто працюю, а живу своєю роботою. Для мене це найбільше щастя, навіть не уявляю, чим би зайнявся вдома, як би не було університету, кафедри. Для мене цікаво увесь день перебувати в цій круговерті пацієнтів, студентів, аспірантів… Коли ж викликають на консультацію та бачу, що здатен людині допомогти й мої поради дають результат, то що може принести більше задоволення? Викликають на консультування міські лікарні й райони області до важкохворих чи не кожного дня й коли вдається врятувати людині життя, то це, повірте, найбільша винагорода.

– До речі, впродовж теми, яка зараз ситуація щодо COVID-19? Хотілося б почути з перших уст про те, що вдалося досягти в цій нерівній боротьбі зі смертоносним вірусом.

– Наша охорона здоров’я вперше зіткнулася з COVID-19 і, певна річ, ніхто цей вірус достеменно не вивчав, отож на початку пандемії мали обмаль інформації, лише здогадки. Та й зараз, попри те, що нову коронавірусну інфекцію активно вивчають науковці всього світу, багато ланок її патогенезу цілковито не зрозумілі. Відповідно лікування таких хворих є складною проблемою, незважаючи на те, що створені настанови, але не завше вони дієві. В різних країнах вони різні, скажімо, українські зорієнтовані на європейські, бо ми завжди орієнтувалися на захід, але й вони, хочу зауважити, не досконалі. Бо ті ліки, які на початку пандемії наші офіційні протоколи забороняли, зараз активно «рекламують» і представляють як препарати вибору для лікування COVID-19. Якби ми не покладалися на власний досвід і знання, то дуже не просто було б з цими ліками, бо протоколи так швидко змінюються, що лікарі не встигають зорієнтуватися. Діагностичний пошук, здоровий глузд, уміння передбачувати ситуацію та клінічне мислення – це те, на чому нині університетські фахівці вибудовують роботу разом з лікарями інфекційного відділення першої міської лікарні на чолі з її завідувачкою Оксаною Ярославівною Кадубець. Ми колегіально обговорюємо клінічні випадки, радимося, як найліпше підібрати лікування для хворого, бо воно вимагає, й доволі часто, персоніфікованого підходу. Але, на превеликий жаль, не всі наші намагання успішні, хворі помирають, і майже щотижнево. Це та частина мого професійного простору, яка не дає заснути, ятрить та змушує мозок шукати вихід і міркувати, а чи можна було ті летальниі випадки якось відвернути. Дещо ми вже навчилися вирізняти у цій хворобі, хоча багато ще незвіданого. За більше півроку роботи зібрали цінний досвід, і не тільки ми, але й лікарі усього світу. Щиро тішуся, що нині є можливість ним обмінюватися, зокрема, під час онлайн-конференцій, які зорганізовує наш університет. Ще років двадцять тому в найкращих мріях ми не могли на таке й сподіватися, нині – спілкуватися з відомими вченими з різних країн у режимі «наживо» – наша повсякденна дійсність. У реальному часі щось обговорюємо, задаємо один одному питання, ділимося враженнями з тими, хто має позитивні результати в лікуванні коронавірусної інфекції, і це, скажу, неймовірна практика. Роль інтернет-ресурсів у нашому житті нині складно переоцінити. На мій погляд, телемедицина – це дуже потужний засіб для інформування чи консультацій пацієнтів і лікарів, бо чимало проблем вона допомагає розв’язати. Останніми місяцями телемедична практика в нашому університеті дуже активізувалася – під’єднуєшся, реєструєшся і береш участь у вебінарі, який проводять на іншому кінці земної кулі. Спілкування через інтернет – це просто фантастика.

– У вас напружена, особливо в нинішні часи пандемії, робота. Де знаходите місце для відпочинку?

Професор Василь КОПЧА з кураторською групою на відпочинку (2019 р.)

– Єдине місце, де почуваюся в повній гармонії із собою – моя дача. Там, як у пісні співається, «і ставок, і млинок, і вишневенький садок». Млинка, щоправда, немає, але є чудовий сад, який я посадив своїми руками, це 15 кілометрів від Тернополя, так звані Ступківські дачі. Недалеко від міста, отож щойно трапляється вільна хвилина, їду туди. Дістаюся літньої пори на велосипеді. Субота, неділя – я там, мушу нагодувати своїх котів, покопатися на грядках й кращого релаксу для мене немає. Кажуть, що з віком людина повертається до своїх джерел чи коренів І хоча я дитя асфальту та бетону, але ж мої предки були землеробами. Напевне, звідти моя нинішня любов до землі, природи, бо отримую велику насолоду, коли щось саджаю, а потім спостерігаю, як з маленького зернятка виростає велика рослина. Величезну насолоду приносить майстрування своїми руками, в мене там чимало слюсарних і столярних інструментів.

Василь КОПЧА з донькою Юлією

Дачний будиночок прямісінько над ставком, де надзвичайно мальовнича місцевість, тому я відпочиваю серцем, душею й, звісно, треную тіло на городі.

Щоправда, маю ще одну пристрасть – українські пісні, які виконують гурти діаспори з усього світу. Зібрав доволі велику колекцію, бо почав ще зі шкільних років. Люблю слухати ці твори у себе ж таки на дачі, рік тому придбав підсилювач – і вже не лише сам насолоджуюся, а й сусіди, бо їм дуже до вподоби саме таке виконання. Для мене це надзвичайна втіха слухати ці драйвові гурти, з нотками англійського прононсу, де поміж звуками можна вловити той загадковий шарм української пісні. Здається, що то не голос, а душа так співає.

Кажуть, коли душа співає – вона творить добро, а з добром асоціюється професія лікаря, бо процес лікування, як казав хтось з відомих, то зорганізоване втілення добра. Здоров’я вам міцного, Василю Степановичу, сили та наснаги!

Лариса ЛУКАЩУК