Професор Арсен Гудима: «Рятувати людські життя – свята справа»

Арсен Гудима – завідувач кафедри медицини катастроф та військової медицини ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського, доктор медичних наук, професор, лауреат Державної премії України 2018 року в номінації «Наукові досягнення в галузі освіти». В його доробку майже 300 науково-методичних публікацій, двадцять патентів. Зокрема, професор Арсен Гудима – автор понад 70 методичних видань, у тому числі 19 підручників, навчальних і методичних посібників та понад 50 навчальних програм, інших методичних документів, що стосуються підготовки фахівців для медичної служби Збройних сил України, екстреної медичної допомоги та медицини катастроф у вищих медичних навчальних закладах. Сьогодні Арсен Арсенович є гостем нашої традиційної рубрики «Вітальня» й просимо його розповісти про пам’ятні події минулого, духовні цінності, які в родині Гудимів передаються з покоління в покоління, про швидкоплинне сьогодення, улюблену роботу й захоплення, не пов’язані з медициною, про здобутки та подальші плани. «Добре, але газетний текст має бути без зайвого пафосу», – погоджуючись, зазначив гість. Розпочати ж розмову пропонуємо зі спогадів, що назавжди залишилися в пам’яті.

Душу живить сільське дитинство

– Де минуло ваше дитинство, Арсене Арсеновичу?

Чотирирічний Арсен ГУДИМА (с. Нове Село, 1968 р.)

– Народився я в Новому Селі Підволочиського району у сім’ї освітян. Батьки вчителювали в Новосільській школі. Тато Арсен Миколайович закінчив історичний факультет Львівського університету ім. Івана Франка. Мама спочатку вступила до педагогічної школи, потім – до педучилища, де отримала диплом з відзнакою та запрошення продовжити навчання на вчительському факультеті Кременецького педагогічного інституту. Її родині жилося нелегко, та, попри матеріальні нестатки, мамин батько Павло Гнатович доклав усіх сил, щоб донька вивчилася на вчительку.

Нове Село – родинне село мого батька. Мама народилася в сусідній Щаснівці Підволочиського району. З джерел поблизу Щаснівки бере початок річка Збруч – одна з найбільших річок Західної України. Ландшафт цієї місцевості – рівнинний та відрізняється від класичного Поділля й Галичини, де багато горбів і перелісків. Загалом місце дивовижне, історичне, а в часи визвольного руху тут активно діяла Українська повстанська Армія.

Першокласник Арсен ГУДИМА (м. Тернопіль, 1971 р.)

Дідусь Микола Якович (батько мого тата) у селі служив у місцевого священника. З бабусею Єфросинією Степанівною вони побралися 1927-го. Коли 1930 року тогочасна польська влада вдалася до так званої пацифікації – каральних акцій щодо українців Галичини, дідусь змушений був емігрувати до Франції, де тяжко працював три роки. Повернувшись до рідного села, купив хату й землю, сім’я завела господарство, тож жити стали заможніше. Друга поїздка дідуся до Франції припадає на 1938-39 роки. Коли повертався додому, почалася Друга світова війна, але дідусеві пощастило виїхати з Франції на територію тогочасної Польщі. В жовтні 1939 року бабусю обрали депутатом Народних Зборів, які у Львові ухвалили декларацію про возз’єднання Західної України з радянською Україною. В складі уповноваженої комісії Народних зборів бабуся їздила до Москви – передати декларацію про возз’єднання з Українською РСР Верховній Раді СРСР. Із сучасних історичних досліджень відомо, що приєднання Галичини та Волині до Радянського Союзу восени 1939 року було безпосереднім результатом реалізації пакту Молотова-Ріббентропа й що саме домовленості в Кремлі між нацистським і більшовицьким фюрерами змусили СРСР «взяти під захист трудяще населення». Але 1939 року прихід «перших совітів» люди зустріли з певним ентузіазмом. Це була якась феєрія: книжки українською мовою, українська школа, крамниці, завалені продуктами. Тож багато хто повірив, що зі сходу справді прийшло визволення й житиметься краще. Прозріли, коли почалися репресії, катування, розстріли… Є численні спогади про те, як вивозили тіла місцевих мешканців, закатованих у Тернопільській та інших тюрмах перед приходом німців 1941-го. Не менш складним був і період німецької окупації. А потім комуністична влада повернулася.

Арсен ГУДИМА з батьком Арсеном Миколайовичем (липень 1982 р.)

Батько згадував, як перший радянський танк-«визволитель» в’їхав у село… «Хазяїн, водка єсть?», – кричали солдати. Пияцтво в Західну Україну привезли зі сходу. Бабуся розповідала, що у сусідньому селі була гуральня, звідки інтенданти везли спирт на передову. Але понапивалися, ще не виїхавши, загубили автомат і вирішили розстріляти кожного десятого мешканця села, звинувативши людей у крадіжці. Місцеві мешканці звернулися за допомогою до бабусі як до депутата Народних Зборів, людини знаної. Бабуся зупинила колону військовослужбовців, розповіла полковнику хто вона й що сталося та попросила захистити селян. Після цього інтенданти «зниклий» автомат знайшли, і кінь з возом та спиртом летів як ракета на передову. Таким чином було врятовано життя невинних людей.

1944 року дідусь був головою сільської ради, а в Новому Селі містився військово-польовий госпіталь, який треба було забезпечити провіантом. До створення колгоспів ще справа не дійшла, проте кожна сім’я мала сплатити так званий контингент, віддавши на потребу держави певну кількість продуктів харчування. Дідусь був кмітливою людиною, яка бачила особливості господарювання за кордоном. Як міг, він допомагав односельцям і за часи його головування жодного мешканця Нового Села не репресували та не вислали до Сибіру за несплату продуктового податку. Пізніше дідусь з цієї посади пішов. І він, і бабуся працювали в колгоспі до пенсії.

Вчителюючи в школі в Новому Селі, батько заочно навчався в аспірантурі при Львівському університеті ім. Івана Франка. Наприкінці 1960 – на початку 1970 років партійне керівництво, яке з недовірою ставилося до західних українців, дозволило укомплектовувати викладацький склад суспільних кафедр вищих навчальних закладів на Західній Україні не заїжджими, а місцевими фахівцями. Адже раніше на відповідальні посади призначали винятково функціонерів зі Східної України або з Росії. Місцеві мешканці з них підсміювалися. Дідусь розповідав про тодішнього голову колгоспу, який казав, що на фермі бик має бути не один, бо «кожна корова повинна мати свого чоловіка». Взимку в нас традиційно споживали капусту-крижавку, а колгоспне начальство вбачало в цьому ледь не диверсію, звинувачуючи селян у тому, що вони псують насіння капусти. «Зараз з’їдять, а потім не буде що садити»… Тобто відповідальні посади обіймали люди, цілковито некомпетентні, але те, що вони приїхали зі Східної України або з Росії, давало їм право керувати. Хоча високоінтелектуальні та грамотні серед приїжджих теж траплялися й, зокрема, своїх колег – шкільних вчителів батько згадував з повагою.

Арсен ГУДИМА з мамою Марією Павлівною (червень 1981 р.)

Після пом’якшення політики партії в освітній сфері до навчального процесу на суспільних кафедрах почали залучати представників Західної України. На той час – наприкінці 1960-их – в Тернополі було чотири інститути: медичний, фінансово-економічний, педагогічний та політехнічний. Батькові, який вчителював і заочно навчався в аспірантурі при Львівському університеті ім. Івана Франка, прийшла депеша з райвно – запрошували зустрітися з ректорами. Після співбесіди викладати в фінансовому, педагогічному та політехнічному тато відмовився. Знаючи про це, тогочасний ректор медінституту П.О. Огій розмову почав із запитання: «Чому ви не хочете в нас працювати?». Петро Омелянович був самобутньою особистістю, справжнім патріотом закладу, який очолював, і порядною людиною. На батька він справив дуже позитивне враження. Тоді мій дідусь лежав у дільничній лікарні зі складним діагнозом. На прохання ректора доцент В.П. Захаров вилетів вертольотом у село й дідуся шпиталізували в обласну лікарню. Було вирішено також питання з житлом для нашої сім’ї в Тернополі. За таких обставин гріх було відмовлятися від запропонованої посади. На суспільній кафедрі медінституту тоді переважно працювали або колишні працівники військової контррозвідки (так званого СМЕРШу), або працівники колишнього резерву головного командування, які до місцевих українців ставилися вороже. Але тато був налаштований працювати, незважаючи ні на що. Тож коли кафедра за рік робила шість публікацій, то тато – 26. Заздрісникам це не подобалося, вони писали всілякі кляузи й доноси, і дещо заспокоїлися лише тоді, коли після чергової блискучої публічної лекції батько отримав посаду старшого викладача. Навесні 1974 року він захистив кандидатську дисертацію. Процедура захисту відбулася в червоному корпусі Київського університету й я, десятирічний хлопчик, був серед присутніх. Через багато років тато буде присутній на офіційному захисті моєї кандидатської дисертації.

– Позитив спогадів живить душу. Що ще згадується найчастіше?

Арсен ГУДИМА з братом Ігорем (1978 р.)

– Моє сільське дитинство. До нас часто приходили односельчани, ровесники дідуся й тата, поспілкуватися. Дідусь розповідав про життя-буття у Франції, про тамтешнє сільське господарство, різні цікавинки, що стосувалися рослинництва, тваринництва. Мені це було надзвичайно цікаво. Я залазив на перини, складені на ліжку та покриті домотканою капою, зі скоринкою чорного хліба в руках і слухав його розповіді, затамувавши подих. Таких пам’ятних епізодів було багато. Приміром, вранці батьки йшли до школи на роботу, брат – на навчання, а бабуся, прибравши та напаливши в хаті, читала мені казки. В моїй уяві поставали казкові герої. Продуктивна уява, сформована в дитинстві, в дорослому віці дарує задоволення від творчої роботи. Згадуються затишні сімейні вечори. Від гарячої грубки в хаті струменить тепло. В кімнаті за столом тато й мама обговорюють, як організувати шкільне свято з нагоди річниці від дня народження Т.Г. Шевченка, пишуть сценарій. Мені дуже цікаво їх слухати. І чим дорослішим я ставав, тим більше розумів, як мені пощастило з батьками. І з братом. Ігор, старший від мене на чотири роки, завжди був для мене авторитетом. Тож коли він обрав професію лікаря, я теж зацікавився медициною.

«Вчився із задоволенням і завзяттям»

– З переїздом в Тернопіль розпочався новий період в житті вашої родини. Розкажіть про нього.

– 1971 року я пішов до першого класу Тернопільської середньої школи №15, яка щойно відкрилася й де ще пахло свіжою фарбою. Завжди з вдячністю згадуватиму першу вчительку Стефанію Омелянівну Дубчак та її цікаві уроки. У старших класах моїм класним керівником була Орися Василівна Деркач – чудова вчителька та сильна особистість. На жаль, не так давно її не стало. Всі мої однокласники, до слова, здобули вищу освіту й це теж – заслуга Орисі Василівни, яка кожного вміла заохотити до навчання. Вчився із задоволенням і завзяттям, тож з першого класу отримував похвальні грамоти та загалом ніколи не мав проблем з навчанням. Вважав, що не знати чогось – якось негонорово. Адже з книжок про все можна дізнатися, лише треба читати, досліджувати. Над якоюсь складною задачею з геометрії міг сидіти допізна, але завжди її розв’язував самостійно. Ніколи й на думку не спадало списати в друзів чи попросити батьків допомогти. Знав, що маю сам це зробити. І в дорослому житті дотримуюся принципу: «Хочеш, щоб було добре – зроби все сам». Почасти це забирає багато часу, але коли йдеться про ключові, важливі речі – нікому їх не делегую. В школі, яку закінчив із золотою медаллю, я часто керував якимись процесами. Зокрема, був капітаном команди юних інспекторів руху. 1978 року ми перемогли в міських, обласних і республіканських змаганнях та взяли участь у всесоюзному зльоті шкільних команд юних інспекторів руху в Ростові-на-Дону. З третього класу відвідував секцію плавання, з 6 до 9 класу – вільної боротьби в дитячій спортивній школі №1. Після вступу до ТНМУ (на той час – інституту) продовжив тренування у студентському спортивному клубі «Буревісник» і в перші два роки навчання об’їздив пів України, беручи участь у різноманітних змаганнях з цього виду спорту.

– Студентські роки – особливі. Розкажіть про них.

Арсен ГУДИМА з другом Михайлом КУЧАБСЬКИМ (гуртожиток № 6 на вул. Живова, 5, кімната 1, 1984 р.)

– На першому курсі було багато навчальних дисциплін, які не мали спадкоємного зв’язку зі шкільною програмою, приміром, колоїдна хімія. Чи медична фізика, але її нам викладав професор К.В. Кованов – людина надзвичайної харизми та глибоких різнобічних знань, якими він щедро ділився зі студентами, справжній інтелектуал з непересічним почуттям гумору. Я відвідував науковий гурток з нормальної фізіології, де керівником був Костянтин Васильович. На заняттях досліджували вплив біологічних і соціальних факторів на формування особистості людини. З третього курсу розпочав навчання на військовій кафедрі та долучився до роботи в експериментальній лабораторії, де проводили низку доклінічних випробувань різноманітних хімічних субстанцій, що синтезувалися в московському Інституті фармакології та токсикології.

Арсен ГУДИМА під час практики в Збаразькій ЦРЛ (1986 р.)

Зокрема, досліджували речовини, що протидіють токсичному впливу кисню. Коли завідувача лабораторією перевели на роботу до Львова, продовжив роботу в гуртку з гістології під керівництвом професора С.А. Сморщка, а згодом – у гуртку на кафедрі організації охорони здоров’я, яким керував професор А.О. Голяченко. На моє переконання, організація охорони здоров’я – це основний напрямок медицини, бо без правильної організації будь-якого процесу пуття не буде. На 6 курсі проходив субординатуру з хірургії в хірургічній клініці на території першої міської лікарні, а це десятки оперативних втручань, в яких я брав участь, обробка та перев’язка ран, виконання наукової роботи, за яку я отримав диплом І ступеня з хірургії на студентській науково-практичній конференції 1987 року. Науковим керівником тоді в мене був молодий викладач І.М. Дейкало. Зараз Ігор Миколайович – професор, завідувач кафедри, проте досі залишається моїм справжнім другом і життєвим порадником.

– Які ще сторінки яскравого студентського життя зринають в пам’яті?

Арсен ГУДИМА в родинному колі (1989 р.)

– Із задоволенням згадую студентський будівельний загін, в якому працював влітку. Це теж була своєрідна «школа життя». Брат, який вступив до ТНМУ (на той час – інституту) на три роки раніше, вже був активним учасником студентського будівельного руху. І мені це теж було цікаво. Тоді існували так звані загони безкорисливої праці. Лише попрацювавши там, можна було потрапити в будівельний загін, де роботу оплачували. Мав вибір: Чортків, Джанкой, Рязань, Теребовля чи Магадан, місто на крайньому сході Росії. Я поїхав до Магадану. За два місяці роботи на будові побачив всі недоліки так званого соціалістичного способу ведення господарства. Дратували хронічні простої. Ми їхали працювати, але… то бетону немає, то машин або обладнання несправне. Вражало й недбайливе ставлення до роботи місцевих будівельників. Тому нині цілком погоджуюся з концепцією тата: щоб у країні був порядок – має бути тотальна приватна власність. Бо власник про своє майно подбає. А в СРСР все було спільне, загальне та нічиє.

– Які роботи виконували в Магадані?

– Виконував бетонно-будівельні роботи. Бетонували майданчики в різних куточках міста. Заодно й з Далеким Сходом познайомився. Край цікавий, мальовничий. Ми приїхали в період білих ночей, місцями ще лежав сніг, достоту, як удома на початку березня. Та за два тижні трава виросла по пояс, а потім так само швидко зникла. Дехто з людей садив картоплю, то бадилля її сягало понад метр у висоту. До слова, серед місцевих мешканців було чимало українців, які займалися, зокрема, й сільським господарством, використовуючи невеличкі ділянки в лісотундрі.

Постійний оргкомітет зустрічей випускників 1987 року: Мирослав ДОМБРОВИЧ, Віра СТЕЦЕНКО, Арсен ГУДИМА (2007 р.)

Після завершення навчання 1987-го отримав скерування на роботу хірургом у селище Іванків, що за 40 кілометрів від Чорнобиля. Але ще до вручення диплома запропонували продовжити навчання в аспірантурі на кафедрі нормальної фізіології, яку очолював професор К.В. Кованов. Роки аспірантури згадую, як про один з найкращих періодів мого життя. Я займався тим, що мене цікавило як дослідника та почувався цілком вільною людиною. Ігор Сікорський, відомий український авіаконструктор і вчений, колись сказав: «Справжній прогрес забезпечує вільна творчість вільних людей». Ці слова стали моїм життєвим кредо. Я «оживив» лабораторію на кафедрі фізіології, запустивши в роботу обладнання, що раніше припадало порохом. Усе працювало, блимало, стрекотало, велися записи. Через три роки захистив кандидатську дисертацію на тему «Фізіологічні фактори ризику кардіопатології в молодих здорових осіб». Наступні шість років працював на кафедрі фізіології під керівництвом професора С.Н. Вадзюка, потім ще три в центральній науково-дослідній лабораторії університету під керівництвом професора М.С. Гнатюка. Експериментальна робота мені подобалася завжди, в пригоді став і досвід роботи з лабораторними тваринами, нагромаджений за часів студентства. За час роботи в лабораторії зібрав матеріал докторської дисертації, яку успішно захистив 2002 року під керівництвом академіка М.А. Андрейчина, який для мене став прикладом справжнього науковця, інтелігента та патріота України.

«Вчити починали з нуля»

– Хоча все було не так легко, як тепер може здатися. Ваша робота в лабораторії припала на 1995-1998 роки. Важкі то були часи.

Професор Арсен ГУДИМА з в.о. міністра охорони здоров’я України Уляною СУПРУН (симуляційний центр ТНМУ, 2017 р.)

– Так, Україна тоді зіштовхнулася з багатьма проблемами в економіці й люди це відчули на собі. Перспективи були неясні. Але з приходом ректора Л.Я. Ковальчука в університеті почалися позитивні зміни. Леонід Якимович був справжнім реформатором, який підняв наш університет на якісно новий рівень, комп’ютеризувавши навчальний процес і впровадивши новітні на той час технології в освіті та медицині. 1998 року Леонід Якимович запропонував мені очолити кафедру медичної інформатики з курсом фізики, яку створили одну з перших в Україні. Разом з колегами зробив низку цікавих проєктів з використанням інформаційних технологій, зокрема, проєкт залучення обдарованої шкільної молоді до складання тестів з базових предметів – української мови, біології, фізики… Кафедра швидко розвивалася, збільшувалася кількість комп’ютерів, залучених у навчальному процесі. Перші такі машини заносили в аудиторію, як щось надзвичайно крихке, наче дитинку, яку щойно виписали з пологового будинку. За результатами анкетування 1998 року лише сім відсотків першокурсників відповіли, що користувалися комп’ютером. Тож вчити починали з нуля й студенти часто не розуміли, навіщо їм потрібна та інформатика. Минуло 23 роки. Нині комп’ютер – звична та необхідна річ. Інформаційні технології використовують у реальній медичній практиці та отримані знання студенти застосовуватимуть у своїй майбутній професійній діяльності.

– 2001 року ви очолили військову кафедру ТНМУ. Тобто знову – нові круті зміни. Та вас, схоже, це не збентежило?

Під час вручення Державної премії України в галузі освіти. Арсен ГУДИМА з міністеркою Лілією ГРИНЕВИЧ

– Навчаючись в університеті, я відвідував засідання наукового гуртка на військовій кафедрі. Тут працювали висококваліфіковані викладачі з великим досвідом проходження військової служби. Їх знання та досвід я спрагло запозичував, коли був студентом. На новій посаді стосунки будувалися вже на новій, але незмінно добрій, людській основі. За рік я вивчив всі нормативно-правові документи, що стосуються медицини катастроф, – предмета, який викладав, добре з’ясував основні проблеми галузі. Після відкриття університетського навчально-оздоровчого центру «Червона калина» запропонував створити тут навчально-тренувальний центр для підготовки студентів за програмою «офіцера запасу медичної служби». Тодішній ректор ТНМУ Л.Я. Ковальчук ідею схвалив. За всіма правилами будівництва фортифікаційних споруд облаштували бліндажі, траншеї, на забетонованому майданчику поставили санітарний бронетранспортер, іншу військову техніку. Відкриття відбулося 28 серпня 2003 року. Через три роки НОК «Червона калина» став місцем проведення конференції, присвяченої стандартам НАТО в організації медичної допомоги на полі бою. Відтоді всеукраїнські й міжнародні конференції з питань військової медицини тут відбуваються щороку.

– ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського також став центром підготовки за програмою «Парамедик».

Арсен ГУДИМА з донькою Анастасією (2014 р.)

– Фахівці цієї кваліфікації вкрай потрібні Україні й для їхньої підготовки в нашому університеті створили всі умови: діє найкращий центр симуляційного навчання, де навички з порятунку життя студенти відпрацьовують до автоматизму, їх навчає кваліфікована команда викладачів. Цього навчального року перші випускники, які здобули спеціальність «парамедик», отримають дипломи. Щасливий, що пілотний проєкт з навчання парамедиків, започаткований 2018 року за підтримки ректора ТДМУ, професора М.М. Корди, успішно зреалізовано. Хотів би згадати й про інші важливі новації, у втіленні яких брав безпосередню участь: це – щорічна Міжнародна олімпіада з симуляційної медицини «TernopilSimOlymp», Міжнародний зимовий чемпіонат бригад екстреної медичної допомоги «Кременецьке медичне ралі», Всеукраїнська науково-практична конференція із симуляційного навчання в медицині «SimCon» та інші. Разом з командою однодумців готуємо студентів ТНМУ до участі в міжнародних змаганнях парамедиків за кордоном, чемпіонатах бригад екстреної медичної допомоги різних рівнів – від обласного та всеукраїнського до міжнародного, де вони демонструють високий рівень теоретичних знань і практичних вмінь. Рятувати людські життя – свята справа. З Божою допомогою добра слава нашого університету приростає і нині наш порівняно молодий університет посідає перші місця в рейтингу закладів вищої медичної освіти України.

«Від попередніх поколінь роду Гудимів передалася головні людські чесноти – любов і доброта»

– Ваші діти обрали своїм покликанням медицину?

– Старша донька Христина – ресторатор, живе та працює у Львові. Молодша Анастасія закінчила медичний факультет ТНМУ, нині навчається в інтернатурі зі спеціальності «Внутрішні хвороби». Від бабусі й дідуся, від попередніх поколінь роду Гудимів їм передалися головні людські чесноти – любов і доброта.

Веломандрівка родинними місцями. (Зліва направо) Костянтин ПОХОДУН, Микола ДАНЬКІВ, Ярослав НАГІРНИЙ, Арсен ГУДИМА, Мирослав ДОМБРОВИЧ (с. Нове Село, на батьківській садибі, 2020 р.)

– Кажуть, відпочинок – це не спокій, а враження. Що дарує вам незабутні враження?

– Передусім – туризм: піший, велосипедний, автомобільний чи в човні Дністром… Цікавих місць в Україні безліч. Відпочиваю душею, працюючи у власній сільській садибі в Новому Селі, яку дідусь придбав 1934 року. Всі роботи – столярні, слюсарні, бетонні – виконую власноруч і така форма відпочинку мені дуже подобається. Малюю. Живопис – ще одне моє захоплення. Хочу впорядкувати архів батька та облаштувати в одній з кімнат рідної хати у селі сімейний музей. Залишився стіл, за яким тато працював, його книги, фотографії, рукописи. Останній з них – недописаний. Тато помер 2013 року. Торішнього липня не стало мами. Та успадковані духовні цінності передаватимуться в нашій родині з покоління в покоління.

Лідія ХМІЛЯР