25 років тому, коли в Україні про реабілітологію мало що знали, він фактично з нуля розпочав свій шлях саме в цій галузі медицини. Обрав спеціалізацію, яка, м’яко кажучи, не була особливо популярною ні серед медиків, ні серед пацієнтів. У житті іноді так трапляється, що наші вчинки, мрії, рішення залежать від зовнішніх обставин. І тут уже справа людини – як повернути їх на свою користь, змусити запрацювати на результат.
Нині доктор медичних наук, професор кафедри медичної реабілітації ТНМУ Андрій Голяченко передає свої знання студентам нашого вишу. Професор переконаний: це надзвичайно актуальна професія для випускників, за якою майбутнє.
«Батько став для мене прикладом»
– Андрію Олександровичу, кажуть, що саме в дитинстві закладаються ті риси характеру чи здібності, які потім розквітнуть у дорослому житті.
– Гадаю, що так. Мене з братом змалечку виховувала мама. Вона була з нами, як мовиться, 24 години на добу й виконувала всю буденну роботу – перевіряла домашні завдання, допомагала з уроками, пильнувала оцінки в щоденнику. Батько багато працював, займався наукою та був радше стратегом у родині. Але його невидиму присутність ми добре відчували, хоча він особливо й не вникав у побутові повсякденні справи. Для нас тато був навіть трішки недосяжним, але справжнім авторитетом, завжди тримав руку на пульсі подій, а ми його надзвичайно поважали. Більш тісний контакт прийшов значно пізніше, десь у студентські роки, коли ми могли вже спілкуватися «на рівних», напевне, тому, що з’явилося багато спільних тем, батько мав чим поділитися зі мною. Коли вступив до аспірантури, а згодом розпочав роботу над дисертацією, то тато відкрився на повну силу свого потенціалу, як надзвичайно шляхетна, розумна, талановита людина. Він став для мене прикладом служіння професії, науці, якій присвятив все власне життя, і трепетної любові до України. Ще в радянські часи він дуже вболівав за нашу неньку, його непокоїла та роль, яку їй відвели в «союзі братніх народів». Певна річ, не здогадувався, що Незалежність так швидко настане, я пригадую, як він тішився, коли прийшла ця довгоочікувана мить.
На формування мого світогляду значний вплив, окрім батьків, мали ще й бабусі та дідусі. Пригадалися літні канікули, які ми з братом Григорієм проводили серед чудової природи краси України Поділля – на Вінниччині, а також на Житомирщині – благодатному поліському краї. Там мешкали батьки мого тата, вони були прості сільські трудівники, але дуже добре розуміли значення освіти в житті людини. Самі вони не змогли свого часу навчатися, але всім своїм дітям дали вищу освіту. Нас же привчали до праці, ми з ними цілий тиждень були і на городі, і на сінокосі, і грядки пололи, а в неділю відпочивали, ходили до храму. Дідусь присвячував неділю читанню газет та Євангелії, а бабуся, хоча була неграмотна, але знала багато молитов. І зараз бачу, як вона стоїть вранці чи ввечері перед іконою та молиться, просить здоров’я для своїх дітей та внуків. Така аура працелюбства, прагнення освіченості, віри була благодатним ґрунтом для молодих, ще не визрілих душ. Щоправда, важкувато було це сприйняти, коли ти жовтеня чи піонер. Багато чого ми не розуміли, бо в школі говорили, що Бога немає, а ми ходили до церкви, читали з дідусем Біблію. Але я з братом більше вірили рідним людям.
– Не дивно, що ви обрали медицину, адже народилися в медичній родині. Але чи був це ваш вибір? Батько не тиснув «авторитетом»?
– Не можу сказати, що я мріяв про цю професію ще з дитинства, але такі думки постійно витали, бо все в нашій родині оберталося навколо медицини – батьки, їхні друзі, знайомі, всі були лікарями. Проте мені подобалися й шкільні дисципліни, які не були дотичними до медицини – це історія, фізика. Коли в десятому класі прийшов час визначатися зі вступом до вишу, я знав точно, що не хочу бути вчителем, економіка та політехніка також мало цікавили, тож залишилася медицина, яка мені була найближче. І я донині вдячний Всевишньому, що цей спонтанний вибір став моєю долею, на все життя улюбленою професією. Жодного разу про це не пошкодував.
«З особливою пошаною та теплотою нині згадую своїх викладачів»
– Ви були гарним студентом?
– Ще зі школи мені подобалося вчитися, точніше, захоплював сам процес навчання. Хоча не буду кривити душею, не всі дисципліни стали улюбленими. На мій погляд, і в школі, і вже згодом в інституті, багато залежить від викладача, його запалу, вміння подати матеріал, захопити. В нашому інституті таких викладачів – талановитих, залюблених у свій предмет, одержимих наукою, було чимало. У такий спосіб цей «вірус» знань передається студентам. З особливою пошаною та теплотою нині згадую своїх викладачів. Це були талановиті педагоги, вимогливі наставники, щирі, відверті особистості, які посприяли, аби медицина стала моїм фахом, доклалися до того, що я зробив правильний вибір. Як блискуче вмів подати матеріал професор Ярослав Іванович Гонський. Приходив на лекцію лише з ручкою, в руці – крейда, жодних записів чи нотаток, усе читав з пам’яті. І пояснював легко, доступно. Якось я дозволив собі проігнорувати його лекцію, бо готувався до заняття з анатомії, але він помітив це й згодом запитав: «Чому ви не прийшли на мою лекцію? Вона вам чимось не сподобалася?». Я зашарівся, мені було так соромно, бо не мав що йому відповісти. Лекцій більше не пропускав. Мотивували до навчання лекції професорів Олени Олексіївни Маркової, Миколи Петровича Скакуна, Сергія Андрійовича Сморщка. На старших курсах розпочалися клінічні дисципліни. Дуже подобалися подача матеріалу професора Михайла Михайловича Іщенка, який згодом став моїм науковим керівником, цікаво подавав матеріал доцент Віктор Васильович Дегтяр з кафедри психіатрії, в захопленні ми були від професора Ростислава-Юрія Теофіловича Коморовського, тодішнього ректора медичного інституту, професора Івана Семеновича Сміяна. Вони вміли прищепити студентам любов до своєї дисципліни.
Узагалі ж мої студентські роки припали на знакові для нашої країни часи, коли творилася молода незалежна Українська держава. Пригадую 1990- 91 рік, це був переломний момент не лише державотворення, а й загалом суспільного життя. Студенти стали в перші лави цих буремних подій. Звісно, ми плекали величезні надії, здавалося, що 24 серпня ми прокинулися вже у новій реальності. Піднесення було неймовірне. Батько теж був надзвичайно щасливий, бо вже й не сподівався, що монстр – срср нарешті паде й на його уламках з’явиться наша самостійна держава. Його очі світилися радістю й для нього це була мить істини.
Моє студентство примітне ще й тим, що під час навчання в інституті я одружився та знайшов свою другу половинку, ми вчилися з Галиною в одній групі й ось понад 30 років разом. А згодом я став батьком – у нас з дружиною народилися близнюки – Олександр і Богдан. Узагалі цікавим став вибір для них імен. Пологи були заплановані на початок липня тому мали бути Петро та Павло, проте Господь розпорядився інакше й вони з’явилися на світ рівно на два місяці раніше. Тоді ми разом з дружиною вирішили назвати їх на честь наших батьків.
– Як визначалися з вибором спеціалізації? Хто найбільше вплинув на нього?
– Якось я зауважив, що роль випадку чи збіг обставин у моєму житті відіграє вирішальну роль, до того ж під час найбільш відповідальних подій. Коли прийшов час обирати спеціалізацію, то для мене цей вибір був складним, бо мені подобалися біохімія, фармакологія, патофізіологія й водночас клінічні дисципліни – нервові хвороби, психіатрія, онкологія, судова медицина. Але десь вже наприкінці 6 курсу все-таки зрозумів, що теоретичні дисципліни не передбачають роботу з пацієнтом, а я ж прийшов вчитися на лікаря! Відтак обрав неврологію, найбільш точну та логічну клінічну дисципліну. Найбільшу роль у цьому відіграли заняття та спілкування з професором Михайлом Михайловичем Іщенком. Він з високою точністю міг визначити діагноз. І робив це чітко, логічно та практично безпомилково. Його приклад мене й надихнув. Дуже мені пощастило також з моїм практичним наставником, який на той час був обласним спеціалістом з неврології – це Мирослав Мартинович Сеник. Вони стали для мене Вчителями з неврології, бо понад усе любили свою спеціальність та охоче передавали свої знання. Ці дві людини сформували мене як фахівця. А згодом була аспірантура, робота та захист кандидатської дисертації.
Потужний поштовх у розвитку реабілітації
– Як прийшла у ваше життя реабілітологія?
– 1998 року я захистив кандидатську дисертацію, а в житті нашого університету, тоді ще академії, відбулися кардинальні зміни – до стерна керівництва став Леонід Якимович Ковальчук. Людина, яка й у моєму житті відіграла чи не основну роль, визначила мою наукову долю. Пригадую ту мить, коли я зайшов до його кабінету з надією працевлаштуватися відповідно до своєї спеціалізації, а він запропонував місце асистента на курсі медичної реабілітації кафедри терапії ФПО. Щоправда, спочатку розповів про її перспективи, тобто який це сучасний напрямок і запитав, чи не хочу я спробувати себе в медичній реабілітації. Помітивши моє розчарування, для більшого переконання, він мовив, що неврологія тісно пов’язана з реабілітацією та дає великі можливості для розвитку, тому мені немає чим перейматися. Але це я усвідомив значно пізніше, проте пропозицію Леоніда Якимовича прийняв і погодився.
Узагалі ж курс медичної реабілітації при кафедрі терапії ФПО Тернопільської державної медичної академії ім. Івана Горбачевського був створений уперше в Україні. Схожі кафедри – лікувальної фізкультури та спортивної медицини, фізіотерапії, діяли на базі інших вишів України й раніше, але саме медичної реабілітації як синтезу різних спеціальностей та наук – уперше. Та й для мене саме поняття реабілітації було як «terra incognita». 1999 року я прийшов на посаду асистента з першого дня створення курсу, який очолив головний лікар санаторію «Медобори» Василь Іванович Мартинюк. Це був нелегкий період, адже потрібно було все створити з нуля, професійної літератури з реабілітації не було, інтернет лише входив у наше життя, вишукували по крупинках інформацію, адже монографії, статті в журналах у бібліотеці стосувалися лише певних елементів реабілітації. Рятувало те, що в Україні санаторно-курортний етап реабілітації був розвинутий найкраще. У санаторії було необхідне обладнання, методики й тому ми почали викладати медичну реабілітацію, насамперед на санаторно-курортному етапі. Такий підхід виявився дуже прийнятним для студентів, адже більшість з них уперше побачили санаторій та дізналися, що таке санаторно-курортне лікування. Перша систематизація моїх знань з реабілітації знайшла своє відображення в посібнику «Основи медичної реабілітації», яка вийшла у співавторстві з моїми колегами В.І. Мартинюком, Т.Г. Бакалюк і В.С. Килівником 2000 року. Курс 2001 року «виріс» у кафедру медичної реабілітації, фізіотерапії та спортивної медицини, яку очолив професор Ігор Романович Мисула, таким чином об’єднавши основні дисципліни в реабілітації.
Ми стали проводити заняття не лише у санаторії, а й у психоневрологічній лікарні, спортивному корпусі, значно збагатилася матеріально-технічна база, розширився перелік дисциплін, які входили до курсу медичної реабілітації. А далі ще більше – з ініціативи Леоніда Якимовича Ковальчука, який прозорливо дивився в майбутнє, знову вперше в Україні в медичному ЗВО розпочали підготовку спеціалістів з фізичної терапії та ерготерапії. Я разом з доцентом Володимиром Богдановичем Ковалем і доценткою Людмилою Олексіївною Вакуленко теж долучилися до цієї справи – підготували базисні документи, які фактично лягли в основу й дали шлях до підготовки таких фахівців саме в медичних вишах.
– Чи гадали ви тоді, що реабілітація в Україні набуде такої масштабності й стане в нагоді для відновлення воїнів, яких скалічила російсько-українська війна?
– Знаєте, ніхто не міг повірити в миттєвий розпад радянського союзу, але він стався. Так само і з реабілітацією – коли я тільки-но розпочав свою професійну діяльність у цій сфері, то й сам не сподівався, що вона такими семимильними кроками почне розвиватися. До речі, реабілітаційна медицина зародилася на початку ХХ століття, коли потрібно було повертати до життя учасників Першої світової війни. Наступний поштовх – Друга світова війна й знову велика кількість поранених воїнів, яким потрібне відновлення.
Нинішня велика війна, яка ведеться ще з 2014 року, дала потужний поштовх у розвитку реабілітації, змусила нас залучити такі спеціальності, як лікар-реабілітолог, фізичний терапевт, ерготерапевт. Гадали, що готуємо цих спеціалістів для мирного життя, бо ж хто міг передбачити, що сусідня «братня» країна розпочне війну з Україною.
У державі нарешті створено низку нормативних документів, які регламентують створення реабілітаційних закладів, відкриття відділень відновного лікування в медичних установах. У всій країні запускають реабілітаційні центри, де проходять відновлення учасники бойових дій. Процес пішов, але тут головне не зупинятися, а розвивати цей напрямок, використовуючи міжнародний досвід і здобутки вітчизняних фахівців. Зараз ми перебуваємо на етапі становлення системної, цілеспрямованої з мультидисциплінарним підходом реабілітації, в центрі якої головна дійова особа – пацієнт. І найбільше тішить, що Тернопільський національний медичний університет продовжує перебувати в авангарді розвитку реабілітаційної медицини в Україні. На цьому етапі ректор ТНМУ Михайло Михайлович Корда та керівництво вишу великої уваги приділяє саме практичній підготовці майбутніх реабілітологів, фахівців з фізичної терапії на наших клінічних базах, тобто безпосередньо біля ліжка пацієнта, в реабілітаційному відділенні, у складі мультидисциплінарної команди. Долучається наш університет і до міжнародних проєктів з реабілітаційної медицини.
«Люблю життя та людей»
– Цікаво, як займаєтеся відновленням власного організму. Після складних лекційних днів чи після важкої розумової праці, що найкраще допомагає прийти у форму?
– Фізична активність. Дуже люблю спорт, фізичні вправи, це, напевне, мені від батька передалося, бо він усе життя був «спортивною» людиною. Відпочинок у кріслі – це не моє, мені більше пасує активність, люблю відкривати для себе якісь нові цікаві місця, подорожувати, але пішки, щоб спостерігати не з вікна авто чи автобуса за гарними панорамами. Люблю життя та людей. Цікавить психологія їхньої поведінки, бо всі ж ми різні й чинимо по-різному в, здавалося б, подібних ситуаціях. Я люблю спостерігати за людьми, і це також активність, але вже більше мозку. Читаю багато розмаїтої літератури, яка також тренує мозок, пам’ять, бо інформації нині великий обсяг, а треба вибрати головне. Люблю біг, спортивну ходьбу, влітку поїздки на велосипеді, взимку – гірські лижі.
– Чи можна отримати від вас якісь поради, рекомендації щодо вправ чи занять?
– Не так вже важливо, чим займатися, тобто що це буде – фітнес, гімнастика чи звичайна ранкова руханка, як те, щоб робити це регулярно і з навантаженням, а не вряди-годи. За роки моєї діяльності в реабілітаційній медицині, працюючи з пацієнтами, я ще раз переконався, що фізичні вправи – це найкращі ліки, вони допомагають людям відновити здоров’я та підтримувати гарну форму.
– Якщо б вам дозволили повернути колесо часу, де б воно зупинилося?
– Я б розвернув його в дитинство. Бо там такі світлі відчуття, коли тобі здається, що все попереду, перед тобою відкриті всі шляхи й батьки молоді та здорові. Ці мрії тримають потім тебе в житті, дають імпульс на нові справи, віру у власні сили, ти мусиш тільки обрати свій шлях.
– Що є найдорожчим для вас у житті?
– Моя родина. Це та частинка мого приватного життя, де завжди затишно. Мені пощастило, бо це моя тиха гавань, де на мене завжди чекають, тут навколо люди, які щиро мене люблять, поважають, підтримують і цінують. У мене два сини, внук Тимофій, якого ми надзвичайно всі любимо. Діти продовжили сімейну професійну традицію. Людина щаслива тоді, коли в неї улюблена робота та міцна сім’я. Щасливий, що сімейна доля в мене склалася саме так.
– Український сучасний фахівець в медицині – це…
– … реабілітолог.
– Улюблене місце відпочинку – це…
– … гори.
– Ранок починається з…
– … подяки Богові.
– Моя мрія – це…
– … мир.
Лариса ЛУКАЩУК