Професорка Ірина Мельничук: «Якщо я потрібна рідним, близьким, друзям, знайомим, отже, живу правильно»

Хочете, щоб ваша лекція була такою, що аж дух захоплює, а студенти ловили кожне слово? Тоді вам до професорки Ірини Миколаївни Мельничук. На своїх майстер-класах і тренінгах вона розкриває всі секрети педагогічної майстерності саме в медичному виші. Ірина Миколаївна очолює в нашому університеті кафедру педагогіки вищої школи та суспільних дисциплін, докторка педагогічних наук, авторка кількох підручників, людина, в якої майже сорок років педагогічного досвіду та яка, навчаючи інших, сама не втомлюється здобувати нові знання, пізнавати нове й продукувати неординарні ідеї.

«Дуже вдячна батькові за науку»

– Ірино Миколаївно, переглядала вашу трудову біографію й зауважила, що саме в жовтні ви прийшли на роботу до нашого університету.

Трирічна Іринка

– Так, той день я дуже добре пам’ятаю, а місяць, і справді, для мене особливий, бо саме 4 жовтня рівно дев’ять років тому мені запропонували очолити кафедру філософії та суспільних дисциплін у медуніверситеті. Її створили після розподілу великої кафедри, що була під керівництвом професорки Антоніни Михайлівни Пришляк, на три менші спеціалізовані підрозділи. Охоче прийняла цю пропозицію, і з того часу я – завідувачка кафедри педагогіки вищої школи та суспільних дисциплін.

– Осінь – це, напевне, знакова для вас пора – Першовересень, День вчителя. Взагалі, як спало на думку стати педагогом?

– Дуже хотіла бути схожою на свою вчительку літератури – Ірину Андріївну Телекову. Для мене вона стала зразком педагога й надзвичайно чуйної людини. Перші уроки педагогічної майстерності – від неї. І досі пам’ятаю її теплий погляд, манеру спілкування, цікаві уроки літератури, на які ми йшли з радістю. Ірина Андріївна розкрила переді мною романтичний світ поезії, який живе й донині. Пригадалося, як вона зорганізувала для нас, школярів-семикласників, поїздку у с. Михайлівське, де ми відчули дух Пушкіна, читали його вірші біля дуба, яким бродив «кіт учений»…

Іринці виповнилося 7 років (1962 р.)

– Батьки підтримали вибір, що прийшов до вас у доволі юному віці?

– Тато й мама завжди дослухалися до моєї думки, хоча інколи доволі коректно, але скеровували мою невгамовну натуру в більш реалістичному руслі. Взагалі ж моє дитинство пов’язане з переїздами. Спочатку ми переїхали з Калінінграда (колишній Кенігсберг), де служив у війську батько та навчалася в медучилищі мама, до Теребовлі, а відтак – до Тернополя. На вибір професії значний вплив мав фах мого батька – Миколи Івановича Пелішенка, викладача Тернопільського музичного училища. Свого часу він закінчив Львівську консерваторію по класу баяна. Напевне, тому й безперечним було рішення відправити мене до музичної школи, де впродовж семи років я навчалася гри на фортепіано. Я й донині вдячна батькові за цей вибір, бо музична школа – це те лоно, де формується творча душа, яка розуміє музику, а «хто розуміє музику, той розуміє й людину», як колись зауважив Микола Лисенко. Навчання в музичній школі відточило риси мого характеру, прищепило відчуття відповідальності, що дуже важливо в дитячому віці. Пригадалося, як «гастролював» з концертами наш хор музичної школи в театрі чи консерваторії, щорічні академконцерти, на яких був присутній мій батько. Як я до них сумлінно готувалася! Часу на ігри з дітьми майже не було, але так цементувався характер і дух перфекціоністки. Батька вже давно з нами немає, але я дуже вдячна йому за науку, бо він відкрив переді мною цей чарівний світ музики, творчості, який розширює світогляд, дає змогу долучитися до прекрасного та навіть підвищує самооцінку.

На практиці з ботаніки (1975 р.)

Моя мама – Пелішенко Рима Миколаївна все життя пропрацювала медичною сестрою, і коли я обрала місце праці в медичному університеті, то, мені видається, що то карма зв’язку з медициною в цьому випадку так спрацювала.

Окрім музики, в шкільні роки батьки прищепили мені любов до книжки, художньої літератури, тому й нині з великою насолодою читаю добірну літературу. А ще ми багато подорожували – об’їздили увесь Крим, побували у Софіївському дендропарку в Умані, Києві, на Вінниччині, Закарпатті та інших куточках України.

Професію вчителя я обрала сама, проте спеціалізація майбутньої педагогічної діяльності вирішувалася на сімейній раді. Мріяла стати вчителем літератури, але на той час у Тернопільському педагогічному інституті не було філологічного факультету, а мої батьки не хотіли відпускати мене далеко від дому. Альтернативним варіантом виявилася хімія, яку я дуже любила в школі. Це й стало визначальним у виборі природничого факультету, про що я жодного разу не пошкодувала.

«У студентські роки мріяла працювати вчителем у школі»

– Цікаво, як минали студентські роки у студентів педагогічного університету, зокрема, на природничому факультеті?

Професорка Ірина МЕЛЬНИЧУК на психолого-педагогічних тренінгах у Києві (2010 р.)

– Студентські роки на природничому факультеті – це феєрія нового, незвіданого та цікавого. Власне, педагогічна практика розпочиналася з третього курсу, а до цього часу були виїзні польові практики. Скажімо, з ботаніки, коли ми збирали рослини та виготовляли гербарії, чи зоології безхребетних, тоді студентів нашого факультету можна було впізнати за величезними сачками, якими вони, як діти, виловлювали метеликів, жуків, «формалінили» цей улов і робили колекції.

Практику із зоології хребетних ми проходили на Закарпатті, в Тячеві. Назбирували всіляких дрібних тваринок, а потім робили опудала з мишей, щоправда, не самі, зазвичай знаходилися «хірурги», які виконували таку роботу за нас. Дуже згодилося під час навчання моє дитяче захоплення малюванням – і досі зберігаю альбоми, де відображена будова рослин і тварин. Уявіть, як складно розкласти на окремі частинки в малюнку будову членистоногих, приміром, річкового рака!

Вручення диплома доктора наук Ірині МЕЛЬНИЧУК (2011 р.)

Крім цього, студенти-природничники вивчали назви рослин і тварин латиною. Під час навчання ми вважали це зайвим. Зате потім, під час роботи в школі чи практики, можна було похизуватися своєю ерудицію перед учнями: «Чи знаєте ви, як латиною звучить назва суниці звичайної? Fragaria vesca!». Згодом батьки учнів розповідали, звідки такі специфічні моменти захоплення дітей ботанікою.

У студентські роки мріяла працювати вчителем у школі. Після закінчення навчання в інституті під час розподілу я обрала школу в селищі Верховина на Івано-Франківщині. Приїхала на місце праці вже разом з чоловіком. Але мої романтичні погляди розвіялися вже 1 вересня, коли йшла на перший урок заболоченою дорогою, під дощем зі снігом. Той сніг залишався на вершинах гір перед вікном нашого помешкання аж до травня. Втім, побутові негаразди не розчарували мене в професії, робота в глибинці дала змогу апробувати власні творчі наміри – створювала тестові карточки (написані від руки) для контролю знань, а це зацікавлювало учнів. У зошитах школярі здебільшого відображали структурно-логічні схеми заняття, що супроводжувалися малюнками та іншими нестандартними прийомами. Це було цікаво, нетрадиційно та з нотками інновацій.

Професорка Ірина МЕЛЬНИЧУК з колективом рідної кафедри (2017 р.)

«На своїх заняттях використовую увесь педагогічний досвід, який набула майже за 40 років»

– Чи здогадувалися тоді, що станете науковцем, працюватимете у вищій школі?

– Про наукову роботу тоді й гадки не мала, після вчителювання у Верховинській школі – декретна відпустка. Згодом моя педагогічна діяльність продовжилася у Бережанському технікумі, де викладала загальну біологію, екологію та хімію. Наступне місце праці – Тернопільський комерційний технікум (нині – коледж), там викладала хімію. Саме тоді й розпочалася моя наукова діяльність. Я пройшла всі етапи професійного зростання за категоріями й, маючи на меті стати вчителем-методистом, розробила навчальний посібник для студентів з вивчення органічної хімії. Але посібник потребував рецензії, от і звернулася за допомогою до своєї інститутської викладачки Людмили Михайлівни Романишиної. Вона детально ознайомилася з матеріалом і винесла свій вердикт: мій посібник – це готовий емпіричний матеріал для кандидатської дисертації. Так я потрапила на стежину науки, а свій педагогічний досвід і наукові ідеї відобразила в кандидатській дисертації «Педагогічні умови реалізації стимулюючої функції контролю знань з хімії студентів технікумів». Успішно захистила її 2002 року, а позаяк для мене на першому місці завжди була сім’я, то я часто пов’язую її написання з тим, що мій старший син Олександр поїхав на навчання до Лондона. Тому я напівжартома кажу, що моя кандидатська дисертація – від туги від розлуки з сином.

Професорка Ірина МЕЛЬНИЧУК виступає на спеціалізованій вченій раді в Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії (2018 р.)

Коли отримала ступінь кандидата педагогічних наук, то в мене з’явилася можливість перейти на роботу у вищу школу – тоді ще Тернопільський економічний університет на кафедру соціальної роботи. Там про улюблену хімію довелося забути й опановувати нові дисципліни, які певним чином пов’язані з педагогікою – «Вікова та педагогічна психологія», «Соціальна педагогіка» та ін.

Значущим етапом у моєму науковому зростанні стала участь у тренінгових програмах, які проводив професор Юрій Михайлович Швалб у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Я познайомилася з видатними науковцями, цікавими людьми. Побувала на виїзних кількаденних тренінгах у Пущі-Водиці, Умані, Львові, Барселоні, де ми вивчали інноваційні психолого-педагогічні практики. Саме опанування методики проведення тренінгів спонукало мене до її адаптації та апробації в процесі навчання майбутніх соціальних працівників. Це дало змогу розробити також програму нового навчального курсу «Тренінг професійної ідентичності», який і досі викладають майбутнім фахівцям соціальної сфери.

Згодом усі здобуті знання та досвід я узагальнила вже у своїй докторській дисертації «Теорія і методика професійної підготовки майбутніх соціальних працівників засобами інтерактивних технологій у вищих навчальних закладах». Моїм науковим консультантом стала професорка Людмила Михайлівна Романишина. Захист відбувся 29 вересня 2011 року.

– Окрема тема – суспільні науки в медичному виші. Які особливості викладання цих дисциплін? Наскільки вони впливають на світогляд майбутнього лікаря?

Професорка Ірина МЕЛЬНИЧУК у колі науковців після захисту докторської дисертації директорки ННІ медсестринства ТНМУ Світлани ЯСТРЕМСЬКОЇ (Хмельницький, 2018 р.)

– На кафедрі педагогіки вищої школи та суспільних дисциплін викладають курси історії України, філософії, медичного права та інші. Ці дисципліни покликані розширити науковий та культурологічний світогляд студентів. Водночас медики, як і педагоги, – це особлива каста фахівців, від роботи яких почасти залежить життя людини. На мою думку, майбутні лікарі просто зобов’язані знати основи педагогічної взаємодії, педагогічного впливу, методи педагогічної роботи з різновіковими категоріями пацієнтів. Щоправда, недостатність педагогічної освіти відчувають і деякі викладачі. Напевно, тому з таким зацікавленням вони відвідують курси педагогічної майстерності, які організував наш колектив у ТНМУ.

– Ваші основні засади роботи зі студентом? Як вибудовуєте психологію стосунків, які застосовуєте інструменти впливу та власні методи виховання, чи впровадили щось зі свого педагогічного досвіду?

– Люблю працювати зі студентами, мені подобається будити в них думку, спонукати до активного мислення, спілкування. Професійною мовою це називається оптимальна інтерактивна міжособистісна взаємодія. І тут наразі маємо широкий спектр педагогічних прийомів і засобів – це і навчальні тренінги, і квазіпрофесійні ситуативні завдання, які часто моделюють самі студенти, спонукання до активності тощо. Доволі часто я адаптую певні педагогічні методики, власне, до майбутніх лікарів. Наприклад, гарно зарекомендували себе «Аукціон життєвих цінностей», «Шість мислительних шапок» та інші творчі завдання. Використання інтеракцій дає змогу вивільнити творчий потенціал   студентів, презентувати себе як ерудованого, компетентного майбутнього лікаря, який може побудувати ефективні безконфліктні взаємини з колегами та пацієнтами. До речі, про актуальність підготовки студентів-медиків з питань конфліктології свідчить той факт, що значна частина з них обрали вибірковою дисципліною саме конфліктологію.

Ірина МЕЛЬНИЧУК у театрі з мамою (2019 р.)

На своїх заняттях використовую увесь педагогічний досвід, який набула майже за сорок років професійно-педагогічної діяльності, а також під час участі у тренінгах, і навіть у вихованні власних синів – Олександра та Сергія, хоча інколи й вони мене «виховують» та, незважаючи на статус, мені дуже цінна їхня думка.

– Приємно побачити на світлинах серед ваших докторантів директора навчально-наукового інституту медсестринства нашого університету Світлану Олександрівну Ястремську…

Ірина МЕЛЬНИЧУК у музеї Сальвадора Далі (Барселона, Іспанія, 2010 р.)

– Мені також втішно, що мала нагоду спілкуватися та співпрацювати з Світланою Олександрівною, яка доволі успішно захистила свою докторську дисертацію під моїм консультуванням. Темою її роботи було дистанційне навчання медичних сестер. Узагалі ж під моїм керівництвом готували свої роботи 15 кандидатів педагогічних наук і три доктори наук. Загалом це були роботи з теорії та методики професійної освіти. Коли я ще працювала в ТНЕУ, то моїми здобувачами здебільшого були науковці, які розвивали напрямки підготовки соціальних працівників. Вони вивчали різні інноваційні підходи до осучаснення освіти працівників соціальної сфери. Коли ж я прийшла в медичний університет, то, звісно, намагалася переорієнтувати власні напрацювання крізь призму медичної сфери й знайшла наукових учнів, які готували свої роботи вже в царині оновлення професійної підготовки майбутніх фахівців медицини. Так мені вдалося підготувати шість кандидатів наук з нашого університету, є серед них фахівці з кафедри фізичної терапії та ерготерапії, які вивчали аспекти формування здоров’язбережувальної компетентності та формування культури здоров’я в майбутніх фахівців медицини. Також молоді науковці з кафедри іноземної мови – Іванна Гуменна, Ірина Нахаєва, які працювали над проблемою вдосконалення підготовки лікарів у вивченні іноземної мови та медичної термінології. Серед моїх учнів є науковці, які спочатку були магістрантами, а згодом під моїм керівництвом захищали вже кандидатські роботи. Наприклад, Олена Варава, яка займалася проблемою підготовки майбутніх медичних сестер. Тема, яка об’єднує всі ці наукові пошуки, – це вдосконалення професійної підготовки фахівців медицини.

Ірина МЕЛЬНИЧУК бере участь у телепрограмі Савіка Шустера (Київ, 2008 р.)

– Зараз у педагогіці, як, зрештою, й в інших сферах, настала нова ера. Сучасні студенти прагнуть іншого підходу до подачі лекційного матеріалу – через ґаджети, всілякі «інтерактиви», мультимедійні засоби, а це вимагає високого рівня професійної компетентності викладача.

– Викладацької майстерності потрібно вчитися, це така ж наука, як і всі інші. Про це я часто мовлю на своїх тренінгах, які проводжу за трьома основними напрямками. Перший – це практичні заняття з аспірантами, які вивчають педагогіку вищої школи з основами риторики, другий – основи педагогіки для магістрів медсестринства та ще один – це курси педагогічної майстерності, які я зорганізувала в тандемі з професоркою Надією Орестівною Федчишин для викладачів нашого університету. До слова, ці курси діють уже три роки й наші викладачі з великим задоволенням їх відвідують. Аби розширити викладацький потенціал, ми вирішили запросити до нас на лекції та тренінги спікерами докторів педагогічних наук з педагогічного університету, фахівців-тренерів з психології із Західноукраїнського національного університету (колишній ТНЕУ). І, знаєте, ці заняття проходять «на ура». Як правило, курс таких тренінгів становить десять занять, на яких я намагаюся викласти слухачам увесь сучасний арсенал освітніх інструментів і можливостей педагогічних інновацій. Це – інтерактивні вправи, тренінги, ситуативні задачі, моделювання квазіпрофесійних ситуацій у підготовці майбутнього лікаря, фармацевта, медичної сестри. Нинішні студенти змушені сприймати величезний обсяг інформації, яку за одне чи два заняття не охопити, і тут у нагоді стають інноваційні педагогічні методи, які підвищують продуктивність викладацької діяльності. Скажімо, чималою популярністю користується тренінгова вправа, яку я проводжу зі студентами, викладачами, аспірантами «Аукціон життєвих цінностей», де в ігровій формі людина може проаналізувати головні цінності свого життя, аби потім уже в реальному житті впорядкувати власні думки, завдання, цілі на щодень та перспективу, тобто скласти чітку програму свого життя. І це дуже важливо, бо, як виявляється, життя минає, а людина й половини запланованого не встигає здійснити. Ця методика дуже популярна, її успішно використовують наші викладачі у виховній роботі зі студентами.

Ірина МЕЛЬНИЧУК у музеї мадам Тюссо (2020 р.)

Кілька слів хочу сказати й про такий напрямок педагогічної освіти, який з успіхом застосовуємо у вищій школі, зокрема в ТНМУ, – х’ютагогіка. Це новий «net-орієнтований» підхід до організації навчання в умовах інформаційної епохи, який слугує освітнім потребам педагогів ХХІ століття та сприяє розвитку їхніх індивідуальних здібностей. Сутність х’ютагогіки полягає у самовизначенні навчальної діяльності педагогів і заснована на вдосконаленні власних навичок учіння. Завдання х’ютагогіки – сформувати в педагога вміння брати на себе відповідальність за власне навчання, а викладачі на курсах педагогічної майстерності в таких ситуаціях беруть на себе функцію фасилітатора, делегуючи педагогу право управляти процесом навчання. Х’ютагогіка дає можливість гнучкого підходу до співпраці викладачів і курсантів, коли викладач надає сучасні навчальні ресурси, а курсант самостійно моделює той навчальний курс, який він викладає.

«Найкращими мотиваторами є мої сини»

Сергій та Олександр МЕЛЬНИЧУКИ – сини Ірини МЕЛЬНИЧУК (Київ, 2018 р.)

– На одній зі світлин побачила вас на тлі Ейфелевої вежі в Парижі. Яке враження справило це місто?

– Для мене Париж – це фантастичне місто, куди хочеться повертатися ще й ще раз, а ця світлина – з подорожі, що мала наукове спрямування. Разом з колегами з інших міст України ознайомилася з діяльністю університету Шиллера, що має свої філіали в кількох країнах світу. Під час тієї поїздки ми 12 днів були в мандрівці та відвідали Віденський університет, де я виступала зі своєю доповіддю, побували в університетах Парижа, Праги. З особливими відчуттями пригадую й дні, які ми присвятили екскурсіям культурологічними місцями Європи. Чи не найбільше враження справили фонди Дрезденської картинної галереї, де мені вдалося зробити чимало світлин, бо того дня там було дуже мало людей і нам дозволили фотографувати. Є в мене світлина неподалік собору Паризької Богоматері ще до пожежі в цій визначній пам’ятці архітектури. Взагалі мені до вподоби поєднувати наукові форуми з відвідинами музеїв, картинних галерей, визначних пам’яток архітектури.

– Викладацька робота вимагає чимало сил та енергії. Де знаходите джерело свого натхнення?

– Мене можуть надихати багато речей, але найкращими мотиваторами є мої діти. Сини – Олександр і Сергій спонукають маму до активності: змусили опанувати водійську майстерність і я отримала водійські права, придбали для мене бігову доріжку, щоб підтримувала фізичну форму, вони навіть радять, яку музику слухати, які фільми дивитися та що прочитати, аби йти в ногу з часом. Джерелом натхнення вважаю й своїх наукових дітей, з якими постійно підтримую контакт, тішуся їхнім успіхам, пишаюся їхніми досягненнями, як власними. Багато сил та енергії додає читання добірної художньої літератури. В карантинний період відкрила для себе аудіокниги, це дуже зручно, особливо під час прогулянок. З неймовірною насолодою перечитала в цьому форматі двотомник «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго. В навушниках за цих кілька місяців «прочитала» більше художніх творів, ніж за останні кілька років, бо здебільшого опрацьовувала наукову літературу та дисертації своїх учнів. Люблю прогулянки в парку, захоплююся розведенням квітів, а фото світанків з мого балкона виставляю у соціальній мережі й отримую багато відгуків захоплення. Я є прихильницею активного відпочинку. Подорожі, зустрічі з новими людьми, нові види діяльності, цікаве спілкування – все це надихає до життя, наповнює його новим змістом. Кілька разів мені вдалося побувати на ток-шоу Савіка Шустера, бо хотіла з-за куліс побачити телевізійну кухню, а не з екрана телевізора, а це цілком інші відчуття.

Ірина МЕЛЬНИЧУК на тлі Тауерського мосту в Лондоні (2020 р.)

– Чи бувають у вас хвилини розчарування та як даєте цьому раду?

– Звісно, трапляються, як і в кожної людини, мабуть. Найкращий метод позбутися цього відчуття – зустріч з друзями, задушевні розмови із синами, нові враження. Тому не зациклююся на негативних моментах, навпаки, шукаю способи, як їх позбутися назавжди. Що було, то вже минуло, і немає жодного сенсу про це розмірковувати.

– Де проводите вільний час, відпустку, вихідні дні?

– Моя любов – це театр, а також прогулянки в парку, робота на дачі, поїздки новими, ще незвіданими містами, країнами. Побувала в Туреччині, Болгарії, відвідала такі міста, як Барселона, Париж, Прага, Дрезден, Краків, Варшава, Лондон, але в планах ще багато-багато інших цікавих місць.

– Якими принципами керуєтеся в житті?

– Усе добре, а буде ще краще.

– Що найбільше цінуєте в людях?

– Чесність, справедливість, розум, гумор, життєрадісність.

– Ваше улюблене місце на Землі?

– Там, де мені добре.

– Яка ваша філософія життя?

– Якщо я потрібна – рідним, близьким, друзям, знайомим, отже, живу правильно.

Лариса ЛУКАЩУК