У минулому випускниця нашого університету, а нині завідувачка кафедри клінічної фармації, членкиня Міжнародної асоціації панкреатологів, Європейського клубу панкреатологів та Українського клубу панкреатологів, членкиня Асоціації гастроентерологів України та Української асоціації з вивчення захворювань печінки Олена Самогальська в гостях у нашій «Вітальні».
«Коли до нашої оселі вриваються так підступно, ми даємо гідну відсіч»
– Олено Євгенівно, з чого б ми нині не розпочали нашу розмову, все одно події останніх тижнів паралізують думки та вибивають ґрунт з-під ніг. Люди йдуть у вічність, діти передчасно сивіють, а ми з новин дізнаємося про їхні трагічні долі…
– Так, настрій важкий, бо на душі зараз порожньо. Боляче. Мені здається, що війна з рашистами перевернула увесь світ. Багато перемінила й в мені, зокрема, змінила моє ставлення до життя. Ми навіть не підозрювали, що це буде війна на виснаження. Пригадую перші дні повномасштабного вторгнення, всі були такі розгублені, не могли впоратися з емоціями, а згодом постало питання, а що ж робити, як допомогти? Мій чоловік тоді працював невропатологом лікарської комісії в територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Його запросили допомогти, бо йшло дуже багато людей, які прагнули воювати. Ви, напевне, пригадуєте ті довжелезні черги тими днями. День і ніч лікарі не знали спочинку й мене теж викликали допомагати терапевту оглядати чоловіків, які збиралися на війну. Охочих захищати країну прийшло дуже багато, в приміщені, як кажуть, яблуку не було куди впасти. Чимало з чоловіків відправляли свої сім’ї за кордон, а самі мобілізовувалися. І це не лише мешканці нашого краю, а й Чернігівщини, Сумщини, Харкова, які йшли захищати свої села, міста, де в той час, як пам’ятаєте, розпочалися активні бойові дії. Пригадую розмову з юнаком, який давно хворів на цукровий діабет і був інсулінозалежний. Разом зі своїм другом, теж діабетиком, вони, незважаючи на хворобу, вийшли на захист Харкова, до якого вже підступали рашисти. А згодом виявилося, що в товариша закінчився інсулін, він гадав, що втримається, але впав у кому. Дивом вижив. Вважаю, що це справжній героїзм і таких історій я почула тоді у терцентрі чимало.
– Рашисти разом з їх сатанинським головнокомандувачем мріяли, що вже на третій день будуть марширувати Хрещатиком…
– Так, але вони не очікували такого масштабного спротиву, такої всеохоплювальної мотивації, якою наділені українці. Ми надзвичайно мирна нація, але коли до нашої оселі вриваються так підло та підступно, руйнують наші плани, крадуть наше життя, ми даємо гідну відсіч. За 480 днів повномасштабного вторгнення ми стали свідками великого героїзму наших захисників, у мене зібралося багато історій людей, якими я захоплююся, які гідні наслідування. Трапляється, коли, здавалося б, нічим не помітний вчинок дуже промовисто характеризує людину. Один чоловік привіз до Тернополя дружину та доньку, а сам проходив медогляд і збирався йти на війну. Дружина в нього росіянка, точніше, була росіянкою, а він тернополянин. Коли рашисти почали обстрілювати Харків, де на той час вони мешкали, вона відмовилася від російського громадянства. Розірвала свій паспорт і стосунки з родиною, яка не хотіла визнавати, що то росія розпочала війну. Коли вона намагалася хоч щось батькам пояснити, то у відповідь лунало: «ми не нападали, це українці самі спалюють свої міста».
Під час роботи у терцентрі багато людей відкривали власну душу, хотіли розповісти про свою біду, бо так легше її пережити. Зайшов якось до нашого кабінету чоловік, худорлявий, невисокого зросту, я ще й подумала: «Куди такому до війська». Вимірюю йому тиск і бачу, що показники доволі високі. Запитую: «Ви гіпертонік?» Відповідає: «Та ні, перенервував трохи, коли наш будинок почали бомбардувати московити. Взяв сина та доньку й щоб урятуватися, ми в чому були вистрибнули з дому. Я їх притиснув по обидва боки до себе й так рухалися, шукаючи схову. Над нами летіли уламки ракет, здіймався пил, гуркіт стояв такий, що барабанні перетинки, здається, тріснуть, а ми ніяк не могли дістатися бомбосховища. Що я пережив за ці кілька хвилин, словами не передати, – не стримуючи сліз розповідав харків’янин. – Приїхав до Тернополя з двома дітками». Це так нестерпно дивитися, як плаче від переживання за своїх дітей чоловік. Рашистська погань убиває, знущається, нищить та грабує, спалює все на своєму шляху, зрозуміло, що цивільні люди в паніці, бо ж ніхто не очікував такого від «старшого брата». Але ми сильні, згуртовані, пригадуєте, як люди тікали у перші дні війни з Києва, Харкова та знаходили притулок у навіть незнайомих людей в західній Україні. А зараз інтернет рясніє оголошеннями людей, що безкоштовно пропонують власні будинки постраждалим з Каховки. Нам також довелося в своєму помешканні прихистити сусідів та знайомих моєї київської подруги, які з дітками рятувалися від обстрілів столиці.
– Ви зауважили як змінилися наші студенти?
– Вони вмить подорослішали. У нас на кафедрі клінічної фармації навчаються студенти 4-5 курсів не лише з Тернопілля, але й Хмельниччини, Волині, Рівненщини, зокрема й заочної форми навчання. Я зауважила, як вони змінилися. З початку війни, коли в нас ще було дистанційне навчання, вони дуже активно влилися у волонтерський процес. Хлопці їздили на постраждалі території, дівчата готували смаколики для воїнів, працювали з медикаментами. Багато студентів з початку вторгнення пішли працювати, бо аптеки залишилися без працівників, і вони зранку вчилися, а післяобідньої пори, на вихідних ішли до праці, як могли поєднували заняття та роботу. До речі, те, що вони влилися у практичну фармацію, було дуже відчутно в їхній поведінці на заняттях. Стали такими вмотивованими до навчання, ставили багато питань, з якими до них зверталися відвідувачі, отож було відчутно, як вони усвідомлено сприймають майбутній фах. Це була та робота, яка зробила їх дуже швидко дорослими та дала відчуття важливості обраної професії. Вони здобули практичні навички клінічної фармації, що стало великим бонусом в їх професійне майбутнє.
«Загалом в університеті я вже понад 30 років»
– Ми спілкувалися, коли ви були ще професоркою кафедри терапії ФПО, де займалися суто гастроентерологією. Як прижилися у новій сфері?
– З часу нашої зустрічі минуло вже 13 років, рівно стільки я в клінічній фармації, хоча не вважаю це особливими змінами, бо фармацевтика – це одна зі складових лікарської спеціальності. А в іншому – як і раніше, займаюся викладацькою та науковою роботою, працюю зі студентами, консультую пацієнтів. Загалом в університеті я вже понад тридцять років. Розпочала дільничною лікаркою на Рівненській атомній електростанції, куди нас з чоловіком скерували після закінчення інституту. Дев’ять років відпрацювала там дільничною та цеховою терапевткою. Це дуже багато дало для мого зростання як лікаря, так і розуміння проблем медицини. Але мрія займатися наукою мене не полишала. Відтак ми з чоловіком вступили до ординатури, згодом повернулися до альма-матер, де я розпочала, а через кілька років успішно захистила кандидатську дисертацію. Потім – і докторську на кафедрі терапії ФПО. Обидві мої дисертації були присвячені патологічним процесам органів травлення.
Коли ж мені запропонували очолити кафедру клінічної фармації, звісно, я певний час обмірковувала, бо й справді, це була дещо незвична та нова для мене спеціалізація. Але ризикнула, бо як інакше дізнатися, чи підійде мені ця пропозиція? Сумніви швидко розвіялися, бо клінічна фармація припала мені до душі й розвинула мою роботу як терапевта. Якщо раніше більше займалася суто гастроентерологією, то зараз викладаю для фармацевтів питання всієї терапії. Звісно, це вимагало й додаткових знань, відвідувань галузевих конференції та копіткої роботи над собою, але я люблю вчитися та здобувати нові знання. Крім того, наша кафедра розташована на базі відділень терапевтичного профілю третьої міської лікарні, а, як відомо, там лікують пацієнтів з різною патологією, що теж дозволило поглибити власні знання у сфері внутрішньої медицини.
Щодо викладацького складу, то всі наші викладачі – кандидати медичних наук і захистили дисертаційні роботи саме з терапії. Взагалі у нас дуже згуртований та високопрофесійний викладацький колектив. Тішить, що є кому передати набуті знання, досвід. Мої колишні учні стали моїми колегами, як от Наталя Лабанець, яка була моєї аспіранткою, а зараз доцентка нашої кафедри. Це дуже приємно, коли твоя учениця працює поруч. У нашому колективі є викладачі з великим досвідом. Скажімо, Ігор Марків уже понад 40 років працює в університеті, але є й молодь. У Олега Шманька досвід не такий, та головне, що є наукова жилка, це дуже важливо для вченого, викладача. Взагалі вік тут особливо не важить, бо ми разом вчимося, один в одного щось перебираємо, запозичуємо для себе й така синергія думок, напрацювань лише згуртовує викладацький колектив, робить його однією командою, яка намагається якнайкраще викладати цю дисципліну.
Мені цікаво працювати зі студентами-фармацевтами з позиції терапевта ще в тому сенсі, що останніми роками цим спеціалістам дозволили вести фармацевтичну опіку, тобто допомагати відвідувачам аптек щодо добору препаратів. Сучасні спеціальні фармацевтичні настанови дозволяють їм самостійно надавати допомогу, тобто без лікаря, коли клієнт просить про консультацію. Саме до такої роботи їх готуємо на кафедрі клінічної фармації. Наголос робимо на фармацевтичну опіку та фармацевтичне лікування недуг і станів – болю різного генезу, стану стресу, що особливо актуально в часи війни, астенії, яка супроводжує людей ще з пандемії коронавірусу, гострих респіраторних недуг тощо. В усіх цих випадках фармацевт має право надавати консультативну допомогу. Деякі студенти п’ятого курсу вже апробували знання, які вони отримали на нашій кафедрі клінічної фармації, у своїй практичній роботі.
– Як вважаєте, чи настане все-таки час, коли наші фармацевти зможуть консультувати не лише клієнта, але й лікаря, вести з ним тісну комунікацію й навіть іноді скасовувати некоректні призначення, як це практикують наразі за кордоном?
– Мені не просто відповісти на всі ці запитання з компетенції МОЗ України, але поділюся досвідом ще з часів моєї лікарської практики в медичній частині Рівненської атомної електростанції. Пригадалося, як щопонеділка приходила на «п’ятихвилинки» фармацевтка місцевої аптеки та ознайомлювала лікарів з новинками фармації, препаратами, які надходили до аптечного закладу, розповідала про нові ліки на фармацевтичному ринку, побічні дію препаратів, їх взаємодію з іншими лікарськими формами. І знаєте, мені, як молодій лікарці, тоді це дуже допомогло. Нині ж така практика, на жаль, втрачена, хіба представники фармкомпаній ходять і пропонують свої ліки, а тоді рекламою ніхто не займався. Це просто була розповідь про нові надходження, коли та які препарати можна призначати, зокрема, й така допомога, як призначення суміжних між собою ліків. Провізор могла подивитися на лікарські призначення, особливо, коли ліків багато й порекомендувати, чи варто та як використовувати ці препарати чи краще поєднувати між собою. Це мені дуже допомогло, як молодій фахівчині. На жаль, зараз не бачу такої співпраці між лікарем і фармацевтом. Ми вчимо наших студентів, аби вони проводили аналіз лікарських призначень, беремо листки призначень зі стаціонару й вони аналізують їх. До речі, знаходять такі препарати, які посилюють або ж послаблюють дію інших, або ж згідно з інструкцією не показані до суміжного призначення. Це важлива робота й хотілося б, щоб так було також на практиці. Не прижилися в наших медичних закладах і клінічні фармацевти, яких наш університет готував ще кілька років тому, в той час, коли й справді в закордонних клініках вони працюють та успішно вживаються разом з практичними лікарями. Гадаю, потреба в таких спеціалістах відпала з автономізацією медичних закладів, які самостійно тепер вирішують потрібний їм цей фахівець, чи не варто витрачати на цю «посадову одиницю» кошти. Можливо, зіграв свою роль і такий чинник, як скорочення ліжко-місць, закриття чи переформатування медичних установ. Така організація охорони здоров’я чомусь «виштовхнула» клінічних фармацевтів з медичних закладів. Щоправда, їх ще готують наші колеги у Харкові, Києві, Запоріжжі, але я не бачу зацікавленості медичних закладів у цих спеціалістах і використання їх знань у практичній роботі. Оцінка правильності призначень і сумісності, добору ліків – це якраз консультація клінічного фармацевта. Це допомога лікарю в клінічній роботі. Загалом це й є профілактика ризиків, зокрема побічної дії лікарських препаратів.
«Віра допомагає виконувати свою роботу»
– Власну лікувальну практику залишили?
– Радше поєднала її з нинішніми обов’язками та, гадаю, доволі успішно. В мене багато пацієнтів, з якими спілкуюся вже десятки років, ще з часів моєї праці в другій міській лікарні, є й «новоприбулі». Що наразі змінилося в лікувальній роботі? По-перше, через війну з’явилося дуже багато пацієнтів зі стресовими розладами. По-друге, позначилася на зростанні недужих й пандемія коронавірусу, яка також спричинила стресову ситуацію, а та водночас й підриває здоров’я. У когось це проявляється підвищенням артеріального тиску, а в когось порушенням травлення, до мене звертається дуже багато пацієнтів саме з цими проблемами. Війна – це завжди стрес, незважаючи, що ми на відносно безпечній території, в людей погіршується ментальне здоров’я й вони не так вимагають ліків чи процедур, як особливого ставлення, співчуття. Знаєте, навіть слова подяки зараз виглядають інакше: «Дякую, лікарю, що ви мене вислухали та пояснили, мені вже від цього стало набагато легше». Інша особливість нинішньої комунікації – це консультації за телефоном. Люди виїхали за кордон, в інші міста, села, тому спілкуємося телефоном, часто звертаються до мене за рекомендацією тих, хто вилікувався, або ж моїх постійних клієнтів, я ніколи не відмовляю. Щоправда, результати обстежень і досліджень надсилають мені тепер через інтернет-мережу. Ось так ми прилаштувалися до нинішніх умов. Тішуся, що можу допомагати людям, які потрапили у складну життєву ситуацію. Це прагнення не згасає в мені ще зі студентських років.
– Мабуть, з того часу, коли ви вирішили йти в медицину? До слова, хтось вас скерував на цей шлях чи самі прийняли таке рішення?
– Мене надихнула на цей фах мама – Ніна Григорівна Блінова, яка ще донедавна викладала в медичному коледжі, а було їй майже 80 років. Два роки тому вона відійшла у засвіти. Коли ж мала, може років три чи чотири, мама забирала мене із садочка на кареті швидкої, вона працювала там лікарем. А далі я з нею їздила на виклики. Гордість мене переповнювала, коли я відчиняла двері «швидкої» так, щоб всі бачили, який тут лікар надає допомогу. Отож, напевне, вже з цього віку я відчувала, яка це важлива професія. Тому іншої мрії в мене не було, ніж стати лікаркою.
– Дітям передали естафету?
– Так, наша династія продовжується. Син Володимир також став невропатологом , як батько Олександр Миколайович Самогальський. Мріяв про цю спеціальність ще з четвертого курсу й уже понад десять років працює в практичній охороні здоров’я.
– Допомагати іншим подолати стрес – завжди вимагає затрат емоцій. Як відновлюєте власний потенціал?
– Якими б недобрими були новини, сприймаю їх з думкою, що ми переможемо. Ця віра допомагає триматися та не впасти у відчай, виконувати свою роботу. Я бачила тих людей, які в перші дні війни йшли нас захищати й переконана: їм можна вірити! Ці люди не можуть не перемогти!
– Що в житті є для вас найдорожчим?
– Мої рідні. Сім’я. Майже 45 років ми з чоловіком разом і це та людина, якій я найбільше довіряю, йому завжди можна переповісти власні найпотаємніші думки, він дасть слушну пораду. У нього багато лагідності, а його руки водночас сильні й такі ласкаві. Особливо, коли він тримає букет квітів для мене. Ось навіть сьогодні я принесла до свого кабінету цю красу, яку він сам виростив і зранку подарував мені. Але справа не лише в квітах, він став моїм надійним плечем, коли я писала дві дисертації, ввесь дім і діти були на ньому тоді. Гадаю, це вчинок справжнього чоловіка. Це й насправді моя половинка.
– Що може подарувати вам емоцію?
– Квіти. Вони завжди надихають.
– Про що мрієте?
– Усі мрії пов’язані з нашою Перемогою, бо Україна така красива країна, вона для життя, тут прекрасні міста, села й люди, які живуть у них. У мене одна мрія – щоб Україна вийшла з війни з перемогою та стала ще кращою. А тоді все інше вже прикладеться.
Лариса ЛУКАЩУК