Професорка кафедри загальної гігієни та екології Олена Лотоцька, закінчуючи 35 років тому наш університет, обрала педіатрію – як мама. Минуло понад десять років, вона прийшла на кафедру гігієни й присвятила власні наукові дослідження якості води, продовжуючи татову справу. Від своїх батьків Олена Володимирівна перейняла і професійні здібності, і світоглядні засади. Філософія її життя – повсякденна старанна праця і плекання сім’ї як найбільшої цінності.
«Батьки навчили, що сім’я завжди повинна бути разом»
– Олено Володимирівно, куди переносять вас найяскравіші дитячі спогади?
– Переносять мене спогади в Казахстан. Я народилася 1964 року в тодішній столиці Казахстану Алма-Аті (тепер – Алмати). Коли мені минув рік, ми переїхали в Актюбінськ (нині – Актобе). Звісно, я про той період нічого не пам’ятаю, знаю лише зі слів батьків. Мама Неля Григорівна була студенткою, тато Володимир Андрійович Кондратюк – молодий викладач. Тато мій – уродженець Хмельниччини. У десятирічному віці з родиною переїхав у Підволочиськ. Після закінчення Львівського державного медичного інституту поїхав працювати в Казахстан, де й зустрів мою маму. Та щойно з’явилася можливість, батьки переїхали в Україну, за якою тато дуже сумував. Тож у два роки я вже стала тернополянкою, а тато почав працювати асистентом на кафедрі гігієни Тернопільського медінституту, куди пройшов за конкурсом.
Проте щороку ми їздили в Казахстан до родичів. Мамині батьки – українці за походженням. Наприкінці 20-их років ХІХ століття їхні родини кожна зокрема переїхала в Казахстан, дідусь і бабуся вже там познайомилися, одружилися й прожили все життя.
Для працьовитих людей Казахстан – благодатний край. Там гарний клімат, тепло, родюча земля, тільки поливати щедро її треба. Мій дідусь був водієм, часто возив нас за місто, на природу. Їдеш-їдеш – перед тобою стелиться дорога, довкола степ і ледь-ледь даленіють гори, вкриті білими шапками снігу. В дитинстві я часто малювала гори та овечок, які пасуться в долинах. Казахські краєвиди й тепер постають у моїй пам’яті так, наче я побувала там учора.
– Які світоглядні засади заклали вам батьки? Що прищепили своїм власним прикладом?
– Батьки насамперед навчили мене тому, що сім’я завжди повинна бути разом. У мене і мама, і тато були яскравими особистостями, та ніхто ніколи не тягнув ковдру на себе. Вони жили між собою дуже гарно, тож ми із сестрою зростали в атмосфері, сповненій любові та взаєморозуміння. Коли я народилася, тато навчався в аспірантурі, працював над дисертацією, а мама вчилася. Хтось мусив бути вдома з дитиною, бо мама йшла на заняття. Тож тато залишався зі мною маленькою: я сиділа в нього на одному коліні, а він у той час писав кандидатську дисертацію.
Мама все життя була лікаркою-педіатринею, це дуже виснажлива праця. Та яка б втомлена вона не поверталася з роботи, весь вечір, як і вихідні, присвячувала нам, дітям. Щовечора – обов’язково прогулянки, ігри.
І мама, і тато дуже поважали своїх батьків. Щоліта ми їздили й у Казахстан, й у Підволочиськ. Та не лише влітку, завжди, коли треба було. Я із сестрою зростала з усвідомленням, що дідусь і бабуся – старші, треба їх поважати, обов’язково провідати, приїхати не просто на свята та відпочинок, а й допомогти. Тож їхали допомогти посадити город, викопати. Так у нас було прийнято завжди, що родина, сім’я – найбільша цінність, яку треба берегти.
– Якщо більшість студентів знайомляться з університетом у 17-18 років, то ви вже добре знали його у 7-8.
– Так, університет – це була моя серйозна робота ще з дитинства (усміхається). Я приходила зі школи до тата на кафедру й там залишалася до закінчення занять. Вчилася в третій школі, неподалік біологічного корпусу, де в той час була розміщена кафедра гігієни, тож завжди можна було перебігти до батька за кілька хвилин. На третьому поверсі був його кабінет. Доки в тата завершувалися заняття, я встигала і виконати всі свої домашні завдання, і відчути, що ж це таке – університетська атмосфера. Поступово та цілком природно викреслилася чітка думка, що вступатиму лише сюди.
«Перший запис у трудовій книжці – швачка-мотористка»
– Дітям науковців, мабуть, із вступом було трохи легше?
– Та ні, жодних привілеїв. Уявіть – я з першого разу взагалі не вступила! Рік довелося попрацювати на швейній фабриці. Все, як належить, у дві зміни. Навчилася за цей період добре строчити. Мій перший запис у трудовій книжці – швачка-мотористка восьмого розряду (сміється). Працювала та водночас серйозно готувалася до вступу наступного року. Слава Богу, пройшла. Потрапила в групу, де було багато студентів зовсім різного віку. Якщо нині в наших групах навчаються приблизно однолітки, то тоді серед нас були студенти і після армії, і мого віку, і на два роки старші, і молодші. У результаті в нас на курсі утворилося багато сімейних пар.
Мій чоловік Віктор Васильович Лотоцький – також мій одногрупник, ми одружилися на четвертому курсі. Зараз він – завідувач кафедри медицини катастроф і військової медицини ТНМУ. А тоді, 1988 року, після закінчення військово-медичного факультету його відправили служити військовим лікарем. Оскільки я закінчила навчання з відзнакою, мені пропонували аспірантуру. Та, повторюся, з дитинства маю переконання, що сім’я завжди повинна бути разом, тож без вагань поїхала з чоловіком. Питання про аспірантуру трохи відклалося (усміхається).
– Навчатися було складно?
– Цікаво! У нас усі викладачі були чудові, навіть не можу когось виділити. Серед них – багато людей, яких я знала та поважала з дитинства. Пригадую, на першому курсі анатомію в нас викладав Віталій Зіновійович Сікора. Цікавий викладач з неповторною методикою ведення занять, умів і пожартувати, і підтримати. Всі знають, що анатомія – досить важкий предмет, особливо спочатку. Я ж до першого заняття, очевидно, недостатньо підготувалася й отримала трійку. А в мене ж у школі четвірок майже ніколи не було! Тож я, м’яко кажучи, надзвичайно засмутилася. Було мені і соромно, і образливо водночас. Звичайно, це стало наукою на всі студентські роки: до навчання треба ставитися серйозно. Після того з анатомії в мене вже були лише гарні оцінки, але цей випадок і викладач дуже запам’яталися.
– Як визначилися з вибором спеціальності? Хто найбільше вплинув на нього?
– Колись для тих, хто вчився гарно, була можливість на шостому курсі вибрати спеціальність. Пріоритетними для більшості завжди були хірургія та акушерство. Та я все ж не вибрала акушерство. Чому? Напевно, це не моє. Як, зрештою, й хірургія.
Я обрала педіатрію. Найбільшу роль у цьому відіграв мамин приклад. Мама свою роботу обожнювала й мені казала: «Йди до дітей. Діти – найприємніші пацієнти». Мама була дуже відповідальною лікаркою. На жаль, її не стало раптово, вона швидко пішла з життя. А люди, які про це не знали, ще довго зверталися з проханням потрапити до неї на огляд чи консультацію… Тривалий час мама була дитячою лікаркою-фізіотерапевтинею, допомогла багатьом дітям з лежачого стану перейти до сидячого, із сидячого – піднятися на ноги. Мамин приклад дуже надихнув мене.
– Ваші перші професійні кроки відбулися далеко від рідного дому?
– Чоловіка скерували військовим лікарем на службу у східну Німеччину. З маленькою дитиною, якій було рік і дев’ять місяців, я подалася за ним.
Наш гарнізон розкинувся в лісах недалеко від Магдебурга. Спочатку я не мала там роботи. Рік приблизно сиділа вдома, пильнувала дитину. Мама радила мені не хвилюватися з цього приводу, сприймати так, що я цей час максимально вкладаю в дитину. Але для мене це насправді було дуже важко. Я звикла постійно перебувати в русі. Навіть коли народила, продовжувала навчання, не брала академвідпустки. Згодом у гарнізоні звільнилося місце педіатра. Це була ставка в школі, але водночас під моїм наглядом були всі діти гарнізону. Так я й почала працювати педіатринею.
– За Тернополем сумували?
– У Тернопіль вдалося повернутися не відразу. З Німеччини 1991 року поїхали на Хмельниччину, в місто Ізяслав. Чоловік там служив, а я пішла на роботу педіатринею. Там отримала цілком інший досвід. Мені дали так звану приписну дільницю, до якої входило десять довколишніх сіл. Я не місцева, сіл не знала, але нічого, познайомилася, освоїлася. Трошки там попрацювала, а потім перейшла в гарнізонний дитячий садок. Діти військових мали свій садочок, де я працювала педіатринею. Щоправда, не дуже довго, адже ми переїхали в Кам’янець-Подільський. Там потрапила в пологовий будинок неонатологинею. Тож життя дало мені можливість спробувати себе у різних видах педіатричної діяльності.
Нарешті з Кам’янця-Подільського ми повернулися до Тернополя. 1997 року в нашому університеті почала відновлюватися військова кафедра, і чоловіка туди запросили. Я ж на той час перебувала в декретній відпустці з другою дитиною.
«Виховуємо не просто лікаря, а всебічно освічену людину»
– Згодом і ви прийшли працювати в наш університет?
– Відверто кажучи, я зовсім несподівано прийшла на кафедру загальної гігієни та екології. Закінчилася декретна відпустка й треба було виходити на роботу. Оскільки ж ми змінили місце проживання, знайти її було непросто. Пробувала різні варіанти, думала продовжувати педіатрію. Але, на жаль, такої можливості не знайшла. Зате з’явилася ставка на нашій кафедрі гігієни, мені її запропонували. Нас тоді одночасно троє людей прийшли, позаяк кафедра шукала спеціалістів. Я дуже вагалася й сумнівалася, адже доти займалася винятково практичною лікарською діяльністю. Втім, роботу кафедральну знала, бо і чоловік вже три роки працював в університеті, і батько – все життя. Тож, урешті-решт, вирішила себе спробувати. Знала, що це нелегка робота, відповідальна. Та я роботи ніколи не боялася.
– Ви народилися 22 березня. І саме 22 березня з 1993 року відзначають Всесвітній день води. Наче сам Всесвіт підказав вам спрямувати ваш науковий потенціал на вивчення води! Як відбулося ваше становлення як науковиці?
– Гігієна – це доволі широка галузь медицини, тож працівники нашої кафедри вивчають абсолютно різні напрямки. Чому взялася за дослідження води? Вирішила продовжити батькову справу, адже він свого часу займався внормуванням хімічних показників води. Ця тема була мені близька, більш знайома, тож я й вибрала воду. Керівником моєї кандидатської дисертації на тему «Токсиколого-гігієнічне обґрунтування нормативів іонів калію і натрію у питній воді» став В’ячеслав Олександрович Прокопов – завідувач лабораторії гігієни природних, питних вод ДУ «Інститут громадського здоров’я ім. О.М. Марзєєва НАМН України». Вважаю, професор Прокопов – найкращий в Україні спеціаліст у питаннях питної води. Саме він спрямував мене в темі моєї докторської дисертації, що присвячена водопостачанню західного регіону України – областям, які розміщені вздовж Дністра. Як зауважив сам В’ячеслав Олександрович, до мене цим питанням практично ніхто не займався. Дніпро вивчають багато та детально, а ось Дністер і західний регіон не досліджували. А ми тут маємо проблеми з водопостачанням. Скажімо, наша область не дуже забезпечена водою. Водночас якість води в нас порівняно з іншими регіонами України доволі непогана, адже Тернопіль і Тернопільщина здебільшого мають підземні джерела – і це дуже добре, вода у нас більш захищена. Основні зусилля нам нині треба спрямувати на те, щоб втримати цю якість, намагатися її покращити й в жодному випадку не допустити погіршення.
– Певний період своєї праці в ТНМУ ви присвятили виховній роботі зі студентами. Наші студенти завжди активно залучені до різноманітних громадських, волонтерських і культурних проєктів. На вашу думку, чи іноді це не відволікає їх від основного напрямку – медицини та навчання?
– Ми виховуємо не просто лікаря, а всебічно освічену людину. Людину, яка любить світ, природу, цікавиться мистецтвом. Така людина буде позитивно ставитися до людей та любити їх. Емпатія та співчуття завжди містять багато складових. З власної практики скажу, що найчастіше людина, активна в громадській роботі, є й гарним студентом. Наші активісти, як правило, встигають все: і добре вчитися, і брати участь у багатьох заходах. З пам’яті виринає ім’я Богдана Куліковського, який нині вже є успішним хірургом. Надзвичайно ініціативний та артистичний! Саме в нього з’явилася ідея про створення творчого колективу, завдяки якому ми згодом неодноразово провели «Козацькі забави», «Андріївські вечорниці», конкурси краси та багато інших захопливих заходів. А прийшов до нас Богдан на першому курсі на відбір конкурсу талантів, пригадую, читав гумореску. Ми його підтримали й дали поштовх.
До нас приходять люди з різними талантами й, вважаю, що це треба лише розвивати. Переконана, що вся ця позанавчальна активність дає великі бонуси й у фаховому майбутньому, й загалом у житті. З одного боку, це передусім просто цікаво, з іншого – додає впевненості, вміння тримати себе на публіці, спілкуватися з людьми, що, безумовно, для лікаря важливо, аби утвердитися у соціумі.
– Ви суттєво доклалися до створення музею-садиби Івана Горбачевського в його рідному селі Зарубинці. Чим найбільше запам’яталася ця робота?
– Десь 2003-2004 року мене призначили головою ради музею. Це була досить цікава робота, що близько звела мене з художником Володимиром Позняковим та ініціатором створення музею – професором Ярославом Гонським, автором книжок про Івана Горбачевського. Треба було доторкнутися до життя цієї людини, перенестися в її час, відчути дух тієї епохи – для цього й читали книги, на основі яких створювали музей, бо саме автентичних речей залишилося, на жаль, мало. Кілька таких направду цінних експонатів нам надіслала з Торонто небога Івана Горбачевського – пані Ірена-Романа Носик. Це дуже бентежний момент: коли бачиш такі речі – доторкаєшся до історії. Я дуже люблю музеї та замки. Якщо вибирати поїздку, скажімо, під час відпустки, то замість моря, яке теж дуже люблю, все ж оберу музей. Відпочинок для мене – це дізнатися щось нове, привідкрити завісу таємниць історії, побувати в музеї, де ця історія збереглася. Вважаю, що музей Івана Горбачевського вдався нам надзвичайно цікавим і гарним. У нього вкладена велика праця. Хотілося б, аби якомога більше людей туди їздили.
«Єдиний спосіб зробити щось дуже добре – любити те, що робиш»
– Що в житті для вас є найдорожчим?
– Найдорожче для мене – сім’я, діти. Донька Світлана пішла нашим шляхом, нині вона після закінчення нашого університету, інтернатури, магістратури та аспірантури працює на кафедрі пропедевтики внутрішньої медицини та фтизіатрії й виконує обов’язки заступниці декана медичного факультету ТНМУ. Син Володимир обрав економічний фах.
– Яке заняття приносить вам насолоду?
– Найбільше люблю читати літературу будь-якого жанру: знаходжу щось для себе і в детективі, і в ліричному романі, поезії, історичній книзі. Не обираю щось конкретне, просто люблю читати цікаву книжку – це для мене один з видів відпочинку.
– Кому ви найбільше вдячні у житті?
– Звичайно, своїм батькам.
– Що може подарувати вам емоцію?
– Усе, що прекрасне: і чудова музика, і гарна тваринка (особливо люблю котів, вони були в нашій сім’ї впродовж не одного десятиліття), і неповторна квітка, і гарні краєвиди за вікном автомобіля під час подорожі. Природа зворушує, напевно, найбільше.
– Чи є у вас життєве кредо?
– Єдиний спосіб зробити щось дуже добре – любити те, що робиш. А ще не залишати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Боюся не встигнути щось завершити. Завжди лягаю з думкою, що ще не все зробила, не все встигла, ще багато справ. Тому сьогодні стараюся максимально зробити те, що можу не відкладати на завтра. Адже наступний день принесе нову роботу.
– Які досягнення у своєму житті вважаєте головними?
– Те, що в мене діти виросли гарними людьми, відповідальними. Те, що ми з чоловіком стільки років прожили, вже 37, і зуміли зберегти гарні стосунки.
– Чого очікуєте від завтра? Що плануєте?
– Як і всі, очікую Перемоги над ворогом. Перемога насамперед, а далі – будемо планувати.
– Як вдається в нинішні тяжкі часи підтримувати душевну рівновагу? Чим рятуєтеся від надмірних емоційних переживань?
– Рятуюся роботою. У мене є аспіранти, магістранти, багато кафедральної, паперової роботи, бо я – завучка кафедри. Робота є завжди і, напевно, це відволікає найбільше. Люблю також поїхати на дачу, попрацювати на землі. Її свого часу придбав ще батько, але за постійною роботою не вдавалося облаштувати, як хотілося б. Ми нині намагаємося і садок поновити, і квіти засіяти. Цього року вирішила вперше виростити розсаду. Колись узагалі на неї уваги не звертала, потім купувала й ось нарешті вирішила посадити свою розсаду з насіннячка. Я все життя вчуся чомусь новому. Нині кожен ранок у мене починається з поливання свого «городу» на підвіконні. Із зачудуванням у серці щоранку спостерігаю, з якою силою й наполегливістю пробиваються тендітні паростки – прокидається нове життя.
Лариса ЛУКАЩУК,
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА