Професорка Оксана Боярчук: «Мені таланило в житті на добрих людей»

Завідувачка кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією ТНМУ, професорка Оксана Боярчук – знана науковиця, висококваліфікована клініцистка-педіатриня, талановита педагогиня, чия лікарська й науково-педагогічна діяльність нерозривно пов’язана з альма-матер – ТНМУ ім. Івана Горбачевського. Тут свого часу навчалася, тут розпочала трудову діяльність, здобула авторитет та визнання як фахівчиня та найвище в науково-освітньому середовищі звання професорки. В науковому доробку Оксани Романівни – понад 250 наукових праць, серед яких є п’ять посібників, монографія. Має сім патентів. Про найбільш пам’ятні віхи життєвого шляху та улюблену галузь медицини – педіатрію, про власну мрію стати лікаркою та найяскравіші спогади дитинства й студентських років, про радість від улюбленої роботи та захоплення, що допомагають відпочити й відновити сили, Оксана Романівна розповіла в інтерв’ю «Медичній академії».

«Зростала в любові та злагоді»

– Життєва дорога людини починається з рідного порогу. Звідки родом? Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство, про батька й матір.

– Народилася я в мальовничому селі Поториця, що розкинулося на стрімкому правому березі Західного Бугу, за два кілометри на південь від містечка Сокаль, що на Львівщині. Дивовижної краси місцина: з півдня та сходу Поториця оточена лісом, з південного заходу – широкими річковими заплавами. Я зростала в дружній родині, де панували злагода і любов. Батько працював вчителем математики в школі, мама – бухгалтеркою у лісництві. Разом з нами проживали мамині батьки. Дідусь був дяком у церкві Святих Петра та Павла у Сокалі й керівником церковного хору. Бабуся була дуже доброю та працьовитою, влітку любила поратися на городі, а взимку – вишивала. Тато, крім викладання математики в школі, керував шкільним духовим оркестром і грав на багатьох музичних інструментах. А ще батько вирощує дуже смачні помідори. З мамою та сестрою любила їздити на ревізію в ліс, де збирали ягоди й квіти. На свята до нашої хати сходилася численна родина й тоді за столом звучали українські народні пісні – і веселі, і журливі. Тато з мамою співали дуетом, їм підспівували я із сестрою, гості. Та так гарно, що заслухаєшся. В родині досі згадують, як я, малою, любила виступати перед дідусем. Виходила поважно, наче на сцену, й, стараючись брати ноту вище, з натхненням виводила знайому мелодію. Потім запитувала: «Ну, що, дідусю, я вмію співати?». Дідусь поблажливості не допускав, і хоч ніколи не ганив, але й не захвалював. Загалом у нашій родині дітей не заведено було надто хвалити. «Так собі», – найчастіше казав дідусь. І мені хотілося співати ще краще. Любов рідних була розумна, а не сліпа. Вдячна їм за неї.

Оксана БОЯРЧУК з дідусем, бабусею, мамою, татом і сестрою Іриною (1977 р.)

Ті трепетні дитячі спогади завжди зі мною. Скільки в них світла, тепла, радості! Я та сестра зростали в атмосфері любові й злагоди, попри всі випробування, що випали на долю старшого покоління, яке пережило важкі часи. Мій тато залишився сиротою в чотирнадцять років, проте закінчив педагогічне училище та педагогічний інститут у Дрогобичі. Багато родичів з батькової родини були заслані до Сибіру, двох його старших братів комуністичний режим засудив за участь в УПА, один з них загинув на шахті в Сибіру. Мамину родину двічі переселяли, адже змінювали кордон, який проходив річкою Західний Буг.

– Дитинство – особливий період життя.

Чотирирічна Оксанка БОЯРЧУК у дитсадку (серпень 1971 року)

– Дякувати Богу, в мене було щасливе дитинство. Навчалася на «відмінно», співала в шкільному ансамблі. Закінчила музичну школу по класу цимбалів. У четвертому класі вперше почула їх звучання на концерті й так вони мені запали в душу, що вирішила: це – мій інструмент. Сама прийшла в музичну школу – запитати, чи навчають тут грі на цимбалах. Записалася й почала відвідувати заняття.

Навчання в школі мені давалося легко, особливо точні науки. Брала участь в обласних олімпіадах з математики, фізики, навіть отримала запрошення на навчання на фізичний факультет Львівського університету.

«Насичений, цікавий, незабутній етап у моєму житті – студентська пора»

– Але обрали медицину.

Оксана БОЯРЧУК з батьком – Романом Лук’яновичем, мамою – Ольгою Петрівною та сестрою Іриною (1980 р.)

– Це була моя мрія з раннього дитинства – стати лікарем. І в шкільних творах я завжди писала, що хочу бути лікаркою-педіатринею, бо дуже люблю дітей та прагну, щоб вони росли здоровими. 1984 року із золотою медаллю закінчила Сокальську середню школу №3 і з юнацьким максималізмом вирішила вступати до Київського медичного інституту. Але за порадою знайомої студентки подала документи не на педіатричний, а на лікувальний факультет.

– Про радянські вступні реалії тоді, мабуть, і не підозрювали?

Оксана БОЯРЧУК з одногрупниками (1989 р.)

– Так, у ті часи вступити до медінституту за знаннями було майже неможливо. Тим більше – абітурієнту з Львівщини. До мешканців Західної України радянська влада ставилася з підозрою й двері майже всіх медичних вищих навчальних закладів перед ними були зачинені. Тож хоч і закінчила школу із золотою медаллю, але вступити до столичного медінституту не вдалося ні з першої, ні з другої, ні з третьої спроби. Щоразу не вистачало одного бала для зарахування. Тепер, звичайно, розумію, чому виникали всі ті складнощі зі вступом. Як медалістка, я складала іспит лише з однієї дисципліни – хімії. І ось – екзамен. Із завданнями впоралася швидко, відповідаю чітко. «Все добре, але цю задачу ще іншим шляхом можна було розв’язати. Тому «чотири», – ховаючи очі, мовив викладач. А це означало, що для вступу мені знову не вистачить одного бала. Тому нині одним з найбільших досягнень незалежної України вважаю зовнішнє незалежне оцінювання, яке дає змогу вступати в обрані виші за знаннями. Та я була наполегливою, не впала духом і не відмовилася від своєї мрії. Працювала телеграфісткою на пошті у Сокалі й готувалася знову подавати документи до медичного, бо у своїх знаннях була впевнена. Тому навіть питання не стояло: здобувати вищу медичну освіту чи ні. Звичайно, здобувати!

Оксана БОЯРЧУК у лавах першого випуску магістрів Тернопільського медінституту (жовтень 1996 року)

Коли подавала документи до Тернопільського медінституту, член приймальної комісії, якому вдячна за відвертість, мав мужність сказати: «Не подавайте сюди документи. Хіба не розумієте, що ви не вступите? Вступайте до Львівського університету чи в університет ім. Т. Шевченка». Але я не могла відмовитися від своєї мрії. І того ж таки 1987-го, через три роки після закінчення школи, вступила на підготовче відділення, а 1988-го – на 1 курс медичного факультету Тернопільського медичного інституту. Так розпочався новий етап у моєму житті, пов’язаний з альма-матер.

– Що зі студентського життя закарбувалося в пам’яті?

– Це був дуже насичений, цікавий, незабутній етап у моєму житті. Навчання захопило. Дисципліни, які багатьом здавалися складними, приміром, анатомія чи латинська мова, мені давалися легко. І загалом вчитися було цікаво, а не важко. Я з успіхом брала участь в олімпіадах з анатомії та інших дисциплін. Особливо подобалася неврологія – наука, що вивчає нервову систему людини. Починаючи з четвертого курсу, відвідувала науковий гурток, що працював на кафедрі неврології. Заняття проходили дуже цікаво, тож намагалася не пропустити жодного. Ми обговорювали цікаві клінічні випадки, під керівництвом доцента Анатолія Миколайовича Дорогого самостійно проводили обстеження хворих. За результатами досліджень написала наукову роботу, виступала на студентських наукових конференціях.

Оксана БОЯРЧУК зі співробітниками кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією (2017 р.)

До слова, на нашому курсі навчалися 50 студентів з Узбекистану й у складі моєї академічної групи були дві узбечки. Перед заняттям з анатомії вони завжди просили мене допомогти їм краще зрозуміти прочитане в підручнику. Я пояснювала й сама більше запам’ятовувала. Тож з власного досвіду знаю: коли сам вчиш когось, це спонукає тебе глибше зануритися в тему. З великою повагою й вдячністю згадую нині чудових викладачів, які щедро ділилися з нами своїми знаннями та досвідом. Зокрема, я навчалася в таких відомих науковців, як професори О.О. Маркова, В.А. Григорян, М.П. Скакун, С.І. Климнюк, С.І. Шкробот, М.А. Андрейчин, Г.С.Мороз, О.Є. Кузів, І.Є. Герасимюк, М.О. Ляпіс і багато інших. Ми, студенти, дуже любили їхні лекції та заняття. В моїй фаховій підготовці вони зіграли важливу роль. Куратором нашої групи на старших курсах була Н.З. Ярема, яка прищепила мені любов до ревматології, та з якою мене поєднують дуже теплі стосунки й нині.

– Кажуть, що хто не жив у гуртожитку, той не був студентом.

– Гуртожиток – це теж частина студентського життя та гарна школа соціалізації. За роки навчання в альма-матер він став для мене другою домівкою, а із сусідами-однокурсниками підтримую дружні зв’язки й зараз. З 1 курсу була активним учасником художньої самодіяльності – співала в інститутському хорі та ансамблі.

– Мабуть, це закономірно, адже ви виховувалися в співучій родині?

Оксана БОЯРЧУК із сином Романом і чоловіком Олександром у Шевченківському гаю у Львові (2006 р.)

– Випадок теж зіграв свою роль. Якось мене покликали в аудиторію, де вже стояли гуцульські цимбали, які хтось приніс. «Ви закінчили музичну школу по класу цимбали. Ось інструмент. Грайте!», – звернувся до мене керівник ансамблю народних інструментів, викладач кафедри хірургії Іван Іванович Чонка, нині, на жаль, уже покійний «Але це гуцульські цимбали, вони відрізняються від класичних і я на них грати не вмію», – кажу. «Не вмієте грати, то будете співати», – мовив він. Так першокурсницею я прийшла в хор, а потім – у жіночий вокальний ансамбль медінституту. Виступала в його складі шість років. Керівникові ансамблю, коли була втомлена та не хотіла йти на репетицію, пояснювала: «Мама казала, що я не вмію співати». «Отже, ваша мама співає краще», – віджартовувався він. Наш ансамбль часто запрошували взяти участь у різних мистецьких заходах, що відбувалися на Тернопільщині. Разом з інститутським танцювальним ансамблем і чоловічим квартетом виступали в Польщі, Болгарії. Скрізь глядачі нас дуже гарно приймали. Загалом студентські роки залишили по собі найкращі спогади. 1994 року я з відзнакою закінчила медінститут. Після державних іспитів і розподілу отримала скерування на роботу лікаркою-кардіологинею. Але того року в альма-матер уперше оголосили прийом до магістратури. Я подала документи й коли мені запропонували магістратуру за спеціальністю «педіатрія» сприйняла це як знак долі. Згадала свою дитячу мрію – стати педіатринею, але вирішила обговорити ситуацію з батьками. Зателефонувала додому. «А пригадуєш, як усе починалося? Ти ж завжди хотіла бути педіатринею. Мабуть, це твоє покликання», – сказав тато. І я вступила до магістратури на кафедру педіатрії факультету післядипломної освіти, де провчилася два роки. Потім – аспірантура.

Дисертаційну роботу присвятила актуальним питанням кардіоревматології

Оксана БОЯРЧУК з учасниками наукового семінару на озері Луїз у Канаді (2018 р.)

Дякувати Богу, мені завжди таланило в житті на добрих людей. Моїм науковим керівником в магістратурі, а потім – в аспірантурі була професорка, завідувачка кафедри педіатрії факультету післядипломної освіти Лідія Михайлівна Слободян. Інтелігентна, порядна, вимоглива, віддана справі. В педіатрії я багато від неї запозичила. Науковим і моральним авторитетом була для мене й професорка Валентина Федорівна Лобода, яка згодом очолила кафедру педіатрії факультету післядипломної освіти. Вона завжди сприяла моєму професійному зростанню, я відчувала її щиру підтримку. На жаль, Валентина Федорівна рано пішла із життя, залишивши по собі світлу пам’ять у серцях усіх, хто її знав.

Період навчання в магістратурі, аспірантурі – пам’ятна віха на моєму життєвому шляху. Згадую про той час з великим позитивом. Магістранти, аспіранти, клінічні ординатори працювали як один дружний колектив, в атмосфері творчості й наукового пізнання. Багато колег, з якими я починала свою наукову роботу, й нині є моїми друзями. Навчаючись в аспірантурі, працювала над кандидатською дисертацією «Ефективність електромагнітного випромінювання надвисокої частоти низької інтенсивності в комплексній терапії хронічних гастродуоденітів у дітей». Лідія Михайлівна Слободян була моєю науковою керівничкою. Захист відбувся на спеціалізованій вченій раді при Київському національному медичному університеті ім. академіка О.О. Богомольця. Отримала науковий ступінь кандидата медичних наук. І того ж таки 1999 року, 1 грудня, прийшла працювати асистенткою кафедри педіатрії факультету післядипломної освіти. 2013-го захистила докторську.

– Що стало предметом наукових досліджень?

– Дисертаційну роботу присвятила актуальним питанням кардіоревматології: гостра ревматична лихоманка, ревматична хвороба серця. Науковою консультанткою була професорка Наталя Василівна Банадига, на той час – завідувачка кафедри факультету педіатрії факультету післядипломної освіти.

– І надалі ваша життєва дорога й плідна професійна діяльність пов’язана з альма-матер. Асистентка, доцентка кафедри педіатрії факультету післядипломної освіти, а в подальшому – професорка кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією, яку ви очолили чотири роки тому. Важлива сторінка вашої педагогічної діяльності – чотирилітня робота заступницею декана ФПО та дволітня праця деканом медичного факультету. Чи змінювалися ваші наукові інтереси на різних етапах життя?

Оксана БОЯРЧУК в улюблених Карпатах (2019 р.)

– Змінювалися, звичайно, з’являлися нові пріоритетні напрямки. Нині предметом моїх наукових досліджень є первинні імунодефіцити – група захворювань, що виникли внаслідок вроджених дефектів імунної системи. Йдеться, зокрема, про поліпшення діагностики первинних імунодефіцитів у дітей. Ця проблема дуже актуальна в світі та в Україні. Також одним з напрямків, які впроваджуємо останніх два роки, – це програма збереження нирок у дітей з розщілиною хребта, де тісно співпрацюємо з пацієнтською організацією «Сяйво духу».

– Колектив науковців, який очолюєте, виграв ґрант на втілення проєкту «Імплементація моделі поєднання навчання лікарів і громадської настороженості з діагностикою первинних імунодефіцитів у дітей Тернопільської області». Розкажіть про цей здобуток докладніше.

Оксана БОЯРЧУК із сестрою Іриною біля батьківської оселі (2013 р.)

– В Україні, на жаль, низький рівень діагностики первинних імунодефіцитів у дітей. Цікавлячись цієї темою, знайшла фундацію «Jeffrey Modell Foundation», яка займається просвітницькою діяльністю серед лікарів і громадськості, надає наукові ґранти та ґранти пацієнтським організаціям щодо привернення уваги широкого загалу до цієї проблеми. 2016 року мені вдалося виграти ґрант на участь у конференції в Бостоні. Це був науковий симпозіум Товариства клінічних імунологів Північної Америки. Участь у форумі додала натхнення в дослідженні теми. Після повернення в Україну спільно з організацією «Рідкісні імунні захворювання» зорганізували в Тернополі з нагоди Тижня первинних імунодефіцитів просвітницьку акцію. Я подала до згаданої фундації проєкт для отримання ґранту на більш широку діяльність й отримала відповідь, що фонд фінансуватиме нашу програму.

– Обравши педіатрію, ніколи не шкодували про це?

Оксана БОЯРЧУК із сином Романом та його вчителькою Галиною РЕМЕЗ (2018 р.)

– Ні, жодного разу. Навпаки, щоразу переконуюся в правильності свого вибору. Діти – це завжди позитив. Вони народилися, щоб жити, рости й бути щасливими. І коли можеш допомогти тим, хто занедужав, – це велика радість.

– Як відпочиваєте?

– Я людина активна. Люблю спорт, подорожі й загалом є прихильницею здорового та позитивного способу життя.

– Які ж ваші спортивні захоплення?

– У різні періоди життя вподобання змінювалися, але ранкові пробіжки я любила завжди. А ще – кататися на лижах, плавати. Зараз у мене нове захоплення – скандинавська хода. Цей вид фізичної активності дуже корисний. Оцінила його переваги минулого літа в Карпатах, коли була на семінарі надзвичайних викладачів з педагогічної майстерності. Серед людей, які приїхали з різних куточків України, були прихильники скандинавської ходьби. Спільні прогулянки чітким скандинавським кроком на свіжому повітрі запам’яталися. Цьогоріч на день народження син Роман подарував мені спеціальні, розроблені для цього виду спорту, палиці.

– Про подорожі. Де вже побували, що найбільше вразило?

Оксана БОЯРЧУК із сім’єю та племінниками (2006 р.)

– Усі мандрівки – пам’ятні. Мені подобається подорожувати як Україною, так і за кордоном. Це прекрасна нагода порадіти розмаїтості світу з його історичними пам’ятками та природними заповідниками. Побувала ж я в багатьох країнах. В Європі – майже скрізь, за винятком кількох балканських країн та Ісландії. Нинішнього року сподіваюся їх відвідати. Для мене кожне місто, де побувала, особливе. У Скандинавії вразили красою фіорди, в Хорватії – Плітвіцькі озера. Торік здійснилася моя мрія побачити парк тюльпанів у Нідерландах. Дуже люблю Грецію, її давні історичні пам’ятки та прекрасну кухню. Незабутні враження залишили багата на визначні історичні пам’ятки Австрія й, зокрема, собор Святого Стефана у Відні, Швейцарія з її великими та малими озерами й річками, собор Святого Віта в Празі. Під час стажування в університеті Мак’юена (Едмонтон, Канада), що стало можливим завдяки співпраці ТНМУ з цим університетом, взяла участь у Національному семінарі для викладачів, який відбувся в мальовничому містечку Банф, серед скелястих гір. Завдяки семінару й моїм друзям, однокурсникам з Канади Надії Архиповій та її чоловіку Богданові Бойчуку, також відвідала Ніагарський водоспад і найбільше місто Канади – Торонто. Краса Землі вражає. Тому, беручи участь у наукових форумах, завжди стараюся знайти час для відвідин цікавих місць.

– А ще у вашому житті, як і колись, присутня «свята до музики любов». Ви співаєте в університетському хорі з часу його заснування.

Оксана БОЯРЧУК серед тюльпанового розмаю в Нідерландах (2019 р.)

– Так, спів залишається моїм захопленням. Хоча інколи й сумнів бере. Викладацька, наукова, лікарська робота потребує багато часу, а приростити до доби ще кілька годин неможливо. Але дівчата зателефонують: «Оксано Романівно, ви ж будете на репетиції?». Як можна не піти? Важливу роль у моєму житті відіграють книги. Люблю читати Мирослава Дочинця, Василя Шкляра, Ірен Роздобудько, Володимира Лиса, Марію Матіос. Її роман «Солодка Даруся» залишив глибокий слід у моїй душі. Цікавить мене також мотиваційна література, книги з психології, які заряджають позитивною енергією.

З нещодавно прочитаних – «Успішні. Як ми досягаємо мети» Гайді Ґрант-Галворсон. Автор – докторка філософії, соціальна психологиня – пише про складові щастя: любити й отримувати зворотну любов, набувати нових компетенцій, зростати фахово. Мені співзвучні її думки.

«Сім’я – надійна опора та підтримка»

– Ваше життєве кредо?

– Ставитися до інших так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе.

– Улюблені цитати…

Оксана БОЯРЧУК на відпочинку в Карпатах (2005 р.)

– Дуже імпонує вислів, який належить Черчіллю: «Успіх – це шлях від невдачі до невдачі, не втрачаючи ентузіазму». Запали в душу слова Святого Франциска Ассізького: «Почніть робити те, що потрібно. Потім робіть те, що можливо. І ви раптом виявите, що робите неможливе». Збоку може здатися, що виграти ґрант на науковий проєкт й отримати фінансування просто й легко, насправді ж йдеться про складний та тривалий процес. Щоб перемогти в конкурсі, треба мати цікаву тему та вміти її викласти, арґументувати власні кроки та обґрунтувати витрати. Це велика підготовча робота, яка потребує часу й зусиль. А ще – великої відповідальності, працездатності та віри в успіх. Не буває так, що подав заявку й одразу тобі «зелена» вулиця та цілковите сприяння.

– Хто є надійною опорою та підтримкою для вас?

– Звісно, моя сім’я. Сину Романові 19 років. Навчається в Києво-Могилянській академії за спеціальністю «політологія». Як і я свого часу, обрав спеціальність самостійно. Хоча був період у його житті, коли казав: «Якщо буду лікарем, то лише педіатром», але захоплення історією перемогло. Торік Роман узяв участь в конкурсному відборі експертів Національного аґентства із забезпечення якості вищої освіти. За його порадою (завжди прислухаюся до його порад) я теж подала заяву-анкету для участі в конкурсі, щоб долучитися до процесу реформування освітньої галузі, аби змінити її на краще. Обоє успішно пройшли всі етапи відбору та стали експертами Національного аґентства. Роман як представник студентства – з політології, я – в галузі медицини. Тож питання, що стосуються якості вищої освіти в Україні, обговорюємо й удома.

– Життя динамічне. Як часто вдається відвідати рідне село, край?

– Раз на два місяці стараюся приїхати в Поторицю, щоб побачитися з батьками, сестрою, племінниками. В батьківському домі почуваюся особливо комфортно й затишно, а спілкування з рідними примножує мої духовні сили.

Лідія ХМІЛЯР