Професорка Валентина Чоп’як: «Мій напрямок – імунологія. Це тонка межа між можливостями організму та філігранною роботою лікаря»

Валентина Чоп’як – одна із засновниць сучасної клінічної імунології в Україні. Вона – головна спеціалістка, експертка МОЗ України, консультантка ДЕЦ. Під її керівництвом впроваджені клінічні та високотехнологічні методи діагностики, лікування імунодефіцитних, алергічних, ревматологічних, кардіологічних, ендокринологічних і септичних пацієнтів. За сприяння та підтримки Валентини Володимирівни в усіх регіонах України створені обласні імунологічні служби.

Валентину Чоп’як добре знають у медичному світі. Вона належить до Європейської академії з алергології та клінічної імунології (EAACI), Всесвітньої алергологічної організації (WAO), Всесвітньої імунологічної організації (WIPO), Європейської федерації імунологічних товариств (EFIS), Європейської асоціації зі стандартизації (EASI), Польського товариства імунологів.

Заслужена лікарка України, лауреатка Державної премії України в галузі науки та техніки, заслужена професорка Львівського медуніверситету, голова лікарської комісії НТШ. Незмінно керує кафедрою й Західноукраїнським центром клінічної імунології та алергології Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького. А найважливіше – Людина високого фахового та духовного рівня, яка живе в Україні й працює для України.

– Пані Валентино, в якій родині ви зростали? Оскільки ви зберегли батькове прізвище, очевидно, саме ваш батько суттєво доклався до вашого формування?

– Мій батько Володимир Іванович Чоп’як був добрим і чуйним лікарем, головним ендокринологом Волинської області, керівником ендокринологічного диспансеру, власне, засновником ендокринологічної служби Волині. На жаль, прожив коротке життя, помер на робочому місці. Я втратила його, коли була студенткою. Звичайно, тато був мені прикладом і в дитинстві, і в юності як особистість, яка працює для людей, рятує їх. Він став моєю основою у виборі професії та прагнень у житті.

Мама Галина Йосипівна – викладачка історії, була дуже різнобічною особистістю. Вона заклала в мені повагу до своїх коренів, до глибинної історії рідної землі, за що я їй дуже вдячна. Мої батьки – із Холмщини, були переселені внаслідок сумнозвісної операції «Вісла»: спочатку в Запоріжжя, потім – на Волинь. Я народилася у Луцьку, з 17 років мешкаю у Львові, але дуже люблю і шаную рідну Волинь. Таку ж любов до своїх коренів прищеплюю своїм дітям, онукам. До слова, на Холмські землі завжди їздила моя мама до останніх днів свого життя і привчала всю родину свято берегти традиції і пам’ять про наших предків.

– Зрозуміло, що на ваш вибір професії вплинув приклад батька. Та все ж, коли ви остаточно переконалися, що хочете йти саме цим шляхом?

– У нас була надзвичайно хороша та творча сім’я, яка змогла мені забезпечити цікаве дитинство. Це стало основою того, що я зростала дуже допитливою й дослідницькою дитиною. Так, завдяки батькові полюбила медицину, та елемент дослідництва завжди був присутній у моєму житті з раннього дитинства. Я любила до всього докопуватися: що ж буде, якщо ось таке собі завдання поставлю чи такий дослід зроблю? Така допитливість у мені всередині (усміхається). Тому з дитинства любила спостерігати за природою, різними явищами, за тваринами, за закономірностями, що випливали при моїх спостереженнях. Це давало мені можливість робити мої особисті висновки. Такі мої особливості підтримували батьки та вчителі, за що їм дуже вдячна. Я дуже любила фізику, хімію, біологію, в шкільні роки часто брала участь у багатьох олімпіадах. Досліджувати світ мені дуже подобалося!

– Як і де відбувалося ваше фахове становлення?

– Фахове становлення розпочалося у Львівському медичному університеті, де я мала прекрасних вчителів, починаючи з першого курсу. Мабуть, тяга до науки була закладена в моїх генах, тому що відразу долучилася до дослідницької роботи у студентському науковому товаристві: спочатку на кафедрі гістології, потім – ендокринології та факультетської терапії. Моєю найулюбленішою та незмінною науковою керівницею, наставницею з третього курсу медичного інституту стала Христина Сінійчук. Вона любила науку в медицині та відразу вразила мене щирістю, відкритістю й глибинними знаннями імунології в медицині. Розширив і поглибив моє захоплення клінічною імунологією професор Степан Михайлович Мартинів (батько Христини Сінійчук) – видатний терапевт, гематолог, імунолог, засновник наукових шкіл гематологів і клінічних імунологів в Україні. Професор впровадив у терапію клінічну імунологію, викладав її для лікарів й студентів з 50-их років минулого століття, був дуже потужним діагностом з глибинними знаннями імунології. Під час навчання я щотижня ходила до професора Мартиніва на його клінічні обходи. Пригадую, декілька канікул присвячувала дослідницькій роботі й працювала в лабораторіях з новими імунологічними методиками. До речі, моє захоплення підтримував тато, зауваживши, що в медицині, а в ендокринології зокрема, дуже потрібна імунологія, бо вона надзвичайно поглиблює розуміння розвитку ендокринних захворювань, допомагає ранній діагностиці та визначає патогенетичне їх лікування. Перед літніми канікулами 1978 року Степан Михайлович мені сказав, мовляв, якщо прочитаєш три книжки лауреатів Нобелівської премії в галузі імунології Жана Доссе, Пітера Медавара та Френка Бернета, то з тебе буде толк і тобі буде не нудно працювати в медицині. Так, це визначило моє фахове захоплення, мій професійний сенс і любов у медицині.

– Якою темою розпочали свої наукові пошуки?

– Мої перші роботи у студентські часи були присвячені інсулінорезистентності, аутоімунним наслідкам операцій на щитоподібній та паращитоподібних залозах. Але життя так повернулося, що клінічна імунологія почала активно розвиватися в напрямку серцево-судинної та трансплантаційної медицини. Академік Михайло Васильович Даниленко відкрив курс клінічної імунології для студентів – перший в Україні, який очолила Христина Вікторівна Сінійчук, я ,звичайно, пішла туди працювати. Після закінчення інституту моя наукова та практична робота були пов’язані з пацієнтами судинного й ревмокардіологічного відділень Львівської обласної клінічної лікарні. Степан Михайлович Мартинів разом зі своїм другом Дмитром Діонізійовичем Зербіно дали мені науковий напрямок «імунологія судин». Це на той час було зовсім новим віянням у практичній медицині, а науковою родзинкою була імунологія сполучної тканини. Мої кандидатська та докторська дисертації були присвячені системним васкулітам з практичним розвитком імуноревматології, імуноангіології – це мій науковий напрямок з 1981 року. Хоча практична та наукова імунологія така багатогранна, що я багато своїх науково-практичних робіт присвятила алергології, репродуктології, кардіології, фармакотерапії.

У мене є хороші учні, які продовжують розвивати мої напрямки: 25 захищених кандидатських і докторських дисертацій, виконуються ще дві докторські, дві кандидатські. Тому наука, звичайно, завжди присутня в моїй практичній діяльності, я люблю її, вона мені цікава, тому що створює постійне інтелектуальне підґрунтя для роздумів, пошуків і знахідок та користь пацієнтів. Проте розчарування теж бувають (усміхається).

– Ви згадали, що значну увагу приділяєте підготовці наукових кадрів. Українська молодь нині хоче йти в науку? Чи це шлях для особливо відважних?

– Своїх молодих науковців я надзвичайно люблю, вони дуже талановиті. Основна частина – понад 50 учнів – працюють провідними спеціалістами з питань алергології та імунології в Україні, ще шість моїх учнів – успішні фахівці за кордоном. Так, це справді ті люди, які хочуть щось шукати та розвивати. Адже це і є, напевне, наше основне завдання на Землі, щоб робити поступ, щось глибше осягати, пізнати те, що нам дозволяє пізнати Господь Бог.

– У вас надзвичайно великий перелік досягнень. Аби лише все згадати, потрібна не одна шпальта. Що з цього найважливіше особисто для вас?

– Якісь трохи є (усміхається). Багато монографій, підручників. Мене дуже цікавлять механізми регуляції імунної відповіді: які є резерви, які можливості, адже дисрегуляторні захворювання виходять нині на серйозні позиції, тож потрібне розуміння причини появи багатьох захворювань, особливо автозапальних, автоімунних та алергічних, дослідженнями яких я, власне, й найбільше займалася. Вони зараз складають важливу групу імунодефекних – імунодефіцитних хвороб. Дослідивши тонкощі цих процесів, ми можемо діяти досить цілеспрямовано, таргетно, моделюючи імунну відповідь і запобігаючи розвиткові багатьох захворювань, їх ускладнень, проводячи запобігальну тактику на рівні впливу на імунопатологічні синдроми, щоб не дати можливість включитися генам і проявитися клінічно тяжким поломкам імунної відповіді. Усе це надзвичайно цікаво! Це та грань – тонка межа між можливостями організму та філігранною робою лікаря, який може допомогти включитися або не включитися тим чи іншим імунорегуляторним процесам. Оце, власне, мій напрямок: імунорегуляція при різних захворюваннях.

– Ви працювали в багатьох країнах. Де саме? Що в закордонному досвіді для вас найцінніше?

– Так, я працювала в Інституті терапії та імунології у Вроцлаві, в університетських клініках у Відні та Брюсселі. Досвід дуже цікавий, різноплановий, він вплинув на мої більш поглиблені дослідження, пов’язані з імунологією, імуногенетикою та активним їх впровадженням у практичну медицину.

– Очевидно, у вас були шанси залишитися за кордоном. Не шкодуєте, що не скористалися ними?

– Так, були запрошення, зокрема, можливість працювати в Гарварді. Моя близька подруга працювала там з початку 1990-их років і хотіла, щоб ми були разом, та через кілька років роботи у США сказала: «Звичайно, матеріально там непогано. Але коли ти відчуваєш себе не першим і навіть не другим, а третім-четвертим сортом (саме так вона висловилася), це морально дуже складно. Відчуття туги за всім рідним таке сильне, що відчуваєш себе всередині цілковито спустошеною. Ти маєш тут родину, цікаву роботу, хоча матеріально непросто, але це все мине». Тож я дуже вдячна подрузі, що залишилася тут. І нині, і впродовж усіх попередніх років робота з Україною та для України дає мені духовну силу й стабільність. Я знаю, заради кого живу та що роблю. Це, напевне, передусім важливо для тих людей, які люблять і цінують свої корені. Моя подруга була саме такою. Надзвичайно близька мені людина за духом, за менталітетом, за світосприйняттям та інтелектом, ми дружили з раннього дитинства. На жаль, уже минуло понад 14 років, як вона загинула в Бостоні. Дуже вдячна, світла їй пам’ять, за те, що вона сказала мені: «Не шукай щастя в чужих краях, щастя є тут, на рідній землі. Тримайся за нього». Так, поїхати подивитися, навчитися в цивілізованому світі – це чудово. Але працювати треба на своїй землі та для своїх людей.

– Ваші діти продовжили вашу справу?

– У мене є двоє дітей, яких я дуже люблю й намагаюся завжди їх зрозуміти. Вони теж отримали медичну освіту, захистили дисертації, бо наука завжди сповідувалася в нас у сім’ї. Мій чоловік Юрій Володимирович – професор, доктор наук, теж проводив дуже цікаві дослідження та клінічні спостереження при кальцинувальній хворобі клапанів серця. Донька Віра займалася склеродермією, син Володимир досліджував сепсис, до речі, захистив кандидатську дисертацію у спецраді вашого Тернопільського медуніверситету. Але, знаєте, наша молодь – це інше покоління, вони хочуть певної динаміки та швидшого розвитку. Нині діти більше зацікавилися такими модними напрямками, як комунікативні взаємовідносини, медичний менеджмент, ІТ та їх можливості в медицині. Наразі шукають щось нове й розвиваються в цьому.

– Відомо, що хронічний стрес негативно впливає на роботу імунної системи. Ми в такому стані перебуваємо вже практично три роки. Спочатку – коронавірус, тепер – війна. Що робити українцям, аби не лише перемогти, а й зберегти власне здоров’я? Це реально?

– Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) – серйозна проблема, пов’язана з COVID-19 та військовими травмами. Так, третій рік живемо в умовах пандемії та вже дев’ять місяців уся країна перебуває в умовах повномасштабної віроломної війни. Наслідки стресу надзвичайно пов’язані з імунною системою. Нейроендокринна-імунна вісь страждає нині в наших людей, тому дуже непросте завдання для організму, для оцієї вісі – зберегти свою стабільність, не розхитатися. Вселяє оптимізм те, що резерви організму, звичайно, великі. Скажімо, в наших воїнів десь 15-20%, а у цивільних – до 40% спостерігається різного ступеня ПТСР. Це не лише наші спостереження. Цей синдром вивчають західні колеги, починаючи ще з В’єтнамської війни. Тож маємо і західний досвід, і певні власні напрацювання, адже війна в нас вже триває дев’ятий рік. Так, у частини розвиваються імунодефіцитні та імунодисрегулятивні прояви. Часто посттравматичний стресовий розлад є майданчиком для запуску автоімунних, алергічних, імунопроліферативних захворювань. COVID-19 теж свою роль відіграє, адже дуже активно впливає на імунорегуляторні процеси. Тож нині ми з того приводу проводимо більш глибокі обстеження наших пацієнтів, особливо біженців зі східних і південних регіонів України. У частини пацієнтів спостерігаємо різні порушення, намагаємося допомогти нейроендокринній та імунній системам зібратися, змобілізуватися, щоб не дати можливості розхитатися адаптаційній вісі, яка б тоді дала «добро» для серйозних захворювань. Словом, є над чим працювати та допомагати таким пацієнтам.

– На щастя, людський організм – усе ж міцна конструкція й так легко зсередини її не зламати.

– Так, конструкція дуже потужна й саморегулювальна. Ми в процесі життя повинні не шкодити цій регуляції. Наприклад, у нас є сім рівнів захисту імунної системи проти вірусів і пухлин. І коли вже, не дай Боже, розпочинається неопластичний процес, це означає, що всі рівні знищені. Тому бережімо нашу імунну систему! Вона відплатить нам сторицею: адже якщо добре працює імунна система, це не дасть можливості розвинутися багатьом захворюванням.

– У своїх інтерв’ю ви часто наголошуєте, що запорукою доброго імунітету є передусім повноцінний сон, за тим – душевна рівновага, а потім – свіже повітря, рух і здорове харчування. Здається, так просто, але ж водночас так складно дотримуватися цього, тим більше – нині.

– Справді, я люблю повторювати, що спокійна нервова та гармонізована ендокринна системи підтримують належну роботу й імунної системи. Тому, звичайно, ми повинні насамперед тримати оту нервову врівноваженість, стежити за нормальним функціонуванням ендокринної системи. Так, я рекомендую здоровий міцний сон. Він найкраще відновлює імунну систему. Дозоване фізичне навантаження, особливо на свіжому повітрі. І не перевантажуйте себе надмірним харчуванням. Ми дуже обтяжуємо імунну систему та не даємо їй можливості виконувати основну функцію – боротися з інфекціями, бо переїдаємо й не їмо здорову їжу.

– У переддень Різдва та Нового року що хотіли б побажати колегам з Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського?

– Живемо ми в тяжкий час, тому що надзвичайно жорстоко, невиправдано, безпідставно ота імперська інформаційна мара вчергове залізла на нашу землю, нищить наших прекрасних людей. Тому, звичайно, в усіх своїх бажаннях і зверненнях до новонародженого Ісуса Христа, до Діви Марії просимо для нас сили духу та фізичної сили, щоб ми могли вигнати ту нечисть з нашої землі, просимо небесного захисту й трохи Різдвяного дива. Бажаю всім працівникам ТНМУ міцного здоров’я та великої віри в те, що ми на боці Світла, на боці Добра, що ми переможемо однозначно, бо зараз історичне завдання народу України – розвалити московію й очистити цивілізацію від імперської потвори, яка століттями мучить наш народ. Просимо Бога допомогти нам у цьому!

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА