Професорка Антоніна Пришляк: «Головне – любити людей, життя. Любов – понад усе»

Доктор медичних наук, професорка кафедри анатомії людини ТНМУ Антоніна Пришляк – лікарка за освітою та покликанням, талановита науковиця, висококваліфікована, вимоглива й справедлива викладачка. Її незаперечний авторитет у науково-освітніх колах заснований на глибоких знаннях, підкріплених безцінним професійним досвідом, яким Антоніна Михайлівна щедро ділиться з майбутніми медиками. Навчальну дисципліну «анатомія людини» Антоніна Михайлівна викладає студентам першого-другого курсів медичного, стоматологічного, фармацевтичного факультетів та факультету медсестринства. Під науковим керівництвом Антоніни Михайлівни захищено дві кандидатські дисертації, вона – членкиня спеціалізованої вченої ради при ВДНЗ «Буковинський державний медичний університет», Наукового товариства анатомів, гістологів, ембріологів та топографоанатомів України (АГЕТ), Товариства нормальних фізіологів та патофізіологів, авторка понад 200 наукових праць, навчальних посібників і методичних розробок. Наукові інтереси: проблема адаптації органів і систем організму до навколишнього середовища в умовах токсичного навантаження.

Сьогодні професорка А.М. Пришляк – гість нашої редакційної «Вітальні». Прошу Антоніну Михайлівну розповісти про найбільш пам’ятні події минулого, про життєве покликання – медицину, педагогічну й наукову діяльність, про заняття, що допомагають відпочити від роботи. І про родину – невичерпне джерело наснаги та любові.

«Мене назвали на честь чудової жінки-лікарки»

Антоніна ЛАГОЙКО (ПРИШЛЯК) з батьком Михайлом ЛАГОЙКОМ (1960 р.)

– Дитинство – час, коли людина формується, коли в ній закладаються якісь орієнтири, з якими вона простуватиме далі. Поділіться спогадами про ваші дитячі роки.

– Я народилася в селі Вертіївка Ніжинського району Чернігівської області. Батько Михайло Якович Лагойко був військовим. У Другу світову війну в неповних вісімнадцять він пішов на фронт і воював всі п’ять років. Був поранений, горів у підбитому танку. З госпіталю – знову на фронт, піхотинцем. Про пережите батько волів не згадувати й лише після 1991 року, коли Україна відновила свою державну незалежність, розповів рідним про справжні жахи війни, про те, як під дулом автомата загороджувальних загонів погано озброєних солдат гнали в бій. Втрати були величезні, але в радянській армії на це не зважали. Батько дивом вижив, повернувся з фронту додому, у Вертіївку. Моя мама Ольга Михайлівна Кичко теж родом з цього села. 1950 року вони одружилися. Через рік народилася моя сестра Світлана, я з’явилася на світ 1954-го. Із родинних спогадів знаю, що пережили мої рідні в часи воєнного лихоліття й раніше – в чорну смугу Голодомору. У батьковій багатодітній родині двоє дітей померли від голоду. В родині мами померла бабуся, яка віддавала останні крихти їжі маленьким онукам. Мама була маленькою, але пам’ятає, як батьки сухе листя липи перетирали на борошно та пекли «пляцки», щоб врятувати дітей від голодної смерті.

Антоніна ЛАГОЙКО (ПРИШЛЯК), учениця випускного класу (1972 р.)

Після війни тато продовжив військову службу. Його відправили в Німеччину, де перебував контингент радянських військ, і дозволили взяти із собою сім’ю. Мені на той час було чотири рочки. На новому місці мене називали «хохлушкою», бо я розмовляла українською. До першого класу пішла у вісім років у Ростоку – місті на березі Балтійського моря в північно-східній Німеччині. Тут дислокувався гарнізон радянських військ. У школі, де навчалися діти військовослужбовців, налічувалося 10 учнів: чотири перших класи, чотири – других, один третій та один четвертий. І одна вчителька. Навчалися всі разом, в одній кімнаті, тож першокласники, слухаючи пояснення вчительки, засвоювали навчальний матеріал і за 2-3-4 класи. Потім для школи виділили приміщення в так званому Будинку дружби в центрі Ростоку. Це місто багате на мальовничі озера, де жили різні водоплавні птахи, й я любила їх годувати дорогою до школи, почасти запізнюючись на перший урок. Після Німеччини тата командирували в Середню Азію, але лікарі не радили перебиратися туди з дітьми через несприятливий тамтешній клімат. Тож мама приїхала з нами до Тернополя, де після заміжжя мешкала мамина сестра. І другий клас я закінчувала вже тут. Батько приїхав, коли демобілізувався з армії.

– Тож файне місто є містом вашої шкільної юності. В котрій школі навчалися?

Антоніна ПРИШЛЯК, студентка 4 курсу (1976 р.)

– Навчалася у середній школі №10, яка на той час була російськомовною. Радянська влада проводила цілеспрямовану політику в освітній сфері, нав’язуючи думку, що російську мову треба знати краще, бо це перспективно, культивуючи її як престижну. Тож формування моєї української ідентичності почалося вже після школи, у студентські роки. В ТНМУ (на той час – інституті) було дуже гарне товариство патріотичної молоді, яка цікавилася історією України, її традиціями, звичаями, піснями. Попри те, що виконавцями козацької чи повстанської пісні могло зацікавитися КДБ.

– Чому обрали лікарську професію?

– Стати лікарем – це була моя мрія з дитинства. По-перше, мене назвали на честь чудової жінки-лікарки Антоніни Михайлівни, що працювала на той час у селі. Я гралася в лікарню з однолітками, накладала пов’язки лялькам, часом і котам діставалося. Мама працювала вчителькою, але вона розумілася на травах, вміла надати першу допомогу, знала, як запобігати та лікувати застудні захворювання. Дідусь по маминій лінії був славетним костоправом-самоучкою у своєму селі, до нього зверталися за допомогою з переломами та різними травмами. Помер він через кілька років після Другої світової. Під час війни був залучений копати окопи, протитанкові рови біля села. Відступав разом з радянськими військами. Постійне недоїдання, холод, важка праця підірвали його здоров’я. Повернувся у село вже дуже хворим. Але мусив ще відбудувати згорілу хату – наслідок прямого влучення ворожого снаряду. Моя бабуся, мама й тітка дивом врятувалися, бо сховалися під час обстрілу в погребі поруч з хатою.

Антоніна ПРИШЛЯК з мамою, сестрою (троє ліворуч), 1961 р.

У десятому випускному класі до школи приїхали представники Харківського інституту авіабудівництва – агітувати вступати до їхнього вишу. Я навіть завагалася: чи, бува, не поїхати мені до Харкова? У школі вчилася добре, з математикою й фізикою була на «ти». Вибирати спеціальність було складно: занадто багато варіантів, але перемогло бажання стати лікарем і допомагати хворим людям. Серцем відчувала, що це в мене вийде. І подала документи до Тернопільського медичного інституту. Вступити з першого разу не вдалося. Не добрала балів. Тож рік попрацювала санітаркою в баклабораторії обласної санепідстанції. Спостерігала за дослідженнями, під час яких робили посіви бактеріального матеріалу на чашках Петрі, щоб виділити чисту культуру мікроорганізмів. Заглядала в мікроскопи. Лікарі дружелюбно посвячували мене в таїнства епідеміології. І це ще більше посилило мою зацікавленість медициною. Настала вступна пора й я знову подала документи до медінституту. Першим був іспит з хімії. На той час відкрили новий хімічний елемент – резерфордій (Rf 104), але в моєму застарілому шкільному підручнику інформації про нього не було. Я пізно про це довідалася, але мала надію, що таке питання мені не попаде. І все ж уже ввечері, напередодні екзамену, попросила знайомого старшокласника, який вчився за новим підручником, позичити його мені. Наступного ж дня на іспиті витягла білет з питанням саме про цей хімічний елемент. Іспит з хімії, як і всі інші, склала успішно та стала студенткою Тернопільського медичного інституту. Цей випадок мене переконав, що все, що робиш, має бути досконало.

«Студентські роки – весела життєдайна пора»

– Особливо пам’ятні події студентського вашого життя?

Антоніна ПРИШЛЯК з однокурсниками та професоркою Оленою МАРКОВОЮ (1973 р.)

– Студентські роки – весела життєдайна пора: цікаві навчальні дисципліни, незабутні викладачі, лабораторні роботи, експерименти, перші обстеження пацієнтів і нічні чергування в лікарні. Крім того, я брала участь у спортивних змаганнях, художній самодіяльності, працювала в літніх студентських будівельних загонах. Пригадується й виробнича практика на Одеському консервному заводі, і робота в колгоспах на збиранні картоплі та цукрових буряків, цікаві екскурсії в Каунас, Ленінград, Канів, музей Пирогова у Вінниці. Й головне, все встигала! На 2-му курсі після занять якось зайшла на кафедру патологічної фізіології, де саме відбувалося засідання студентського наукового гуртка. Зацікавилася та вирішила записатися. Кафедру патологічної фізіології очолювала людина з великим професійним і життєвим досвідом, що викликала щиру повагу, – професорка Олена Олексіївна Маркова. Наполегливість, працьовитість, доброзичливість, небайдужість до людей, своїх вчителів, гуманне ставлення до тварин – гарна наукова школа! Студентське наукове товариство гуртувалося навколо Олени Олексіївни та її аспірантів. Серед прогресивної та працьовитої студентської молоді різних курсів, що входила до складу гуртка, були Марія Хома (Лемке), Володимир Коптюх, Володимир Карпук, Людмила Зоря, Василь Пикалюк, Ігор Попович, Віктор Ганзюк… Наукова робота кипіла. Колективно обговорювалися результати досліджень, друкувалися перші студентські наукові статті… Згадується, як разом з Віктором Ганзюком літала (вперше!) літаком до Москви, а звідти – в Ярославль, на студентську наукову конференцію в тамтешньому медичному інституті, де відбувся мій перший публічний виступ. Після занять в аудиторії ми долучалися до нічних чергувань у лікарні, пологовому будинку. Студенти-медики були надійними помічниками лікарів і під час літньої виробничої практики. Після 3-го курсу під час літньої практики, наприклад, я асистувала хірургам районної лікарні, Тернопільської міської лікарні №1. Закарбувався в пам’яті випадок, коли в хірургічне відділення доправили ургентного пацієнта у важкому стані. Оперував його молодий на той час лікар-хірург, а нині заслужений лікар України, кандидат медичних наук, доцент Володимир Васильович Шкробот. Я асистувала, подавала хірургічні інструменти. Чоловіка врятували, можна сказати, витягли з того світу. Я раділа, що теж до цього причетна й пишалася, що мала честь стояти поруч з Володимиром Васильовичем за операційним столом.

Студентка 2 курсу Антоніна ПРИШЛЯК з одногрупниками біля морфокорпусу (1974 р.)

В альма-матер я зустріла свого майбутнього чоловіка. Ми познайомилися на студентському вечорі відпочинку. Іван навчався на курс пізніше. Вступив на медичний факультет після закінчення школи в селі Стриганці Бережанського району. Його батьки були вчителями. Тато – історик, мама – українська філологиня. Розумний, високоосвічений, начитаний, надзвичайно цікавий співрозмовник, Іван відразу привернув мою увагу. Через рік ми поєднали свої життя. Відтоді минуло 45 років. У нашій сім’ї панує любов, злагода, цілковита довіра та порозуміння. За всі роки не пригадую жодних розбіжностей, нам завжди цікаво спілкуватися. Дуже ціную свого чоловіка, для мене він – найкраща, найцікавіша людина. А ще він лікар від Бога. Лікує узалежнення, психічні розлади, корегує психологічні стани. Вдячна долі, що його зустріла.

«Робота на «швидкій» – це завжди зміна локацій»

– ТНМУ (на той час – інститут) ви закінчили з відзнакою. Здавалося б, випускниці з червоним дипломом пряма дорога в аспірантуру. Але ви пішли працювати лікаркою «швидкої допомоги». Це жертовна, складна та відповідальна робота, якій ви віддали 12 років свого життя. Невже не було іншого варіанту?

Антоніна ПРИШЛЯК, студентка 4 курсу (друга у горішньому ряді, ліворуч) на кафедрі шкірних хвороб (1977 р.)

– Коли вступала до інституту, мріяла стати хірургом. Але не так склалося як бажалося. На той час в нашій сім’ї підростало двоє маленьких дітей – син і донечка, яка народилася, коли я закінчувала інтернатуру. Потрібно було заробляти гроші. Переїжджати з дітьми в район було доволі складно, тож пішла на ту роботу, яка була – лікаркою «швидкої допомоги». Цей фах має свої особливості. Людей атакують хвороби, травми, нещасні випадки й їм потрібно вчасно надати допомогу. Кваплячись на виклик, ніколи не знаєш, що на тебе чекає. Можеш їхати до людини з носовою кровотечею, а з’ясується, що в неї інсульт та її життя під загрозою. Робота на «швидкій» – це завжди зміна локацій, рух, нові люди. Але я швидко адаптувалася та за будь-якої ситуації намагалася приймати правильне рішення й робила все, щоб виконати основну засаду в медицині – не нашкодити. Пишаюся, що в мене на руках за 12 років роботи на «швидкій» не померла жодна людина. Але із смертю я стикалася – це травми несумісні з життям, важкохворі, онкологічні недужі…

– Згадайте якийсь неординарний випадок.

Антоніна ПРИШЛЯК під час експерименту на кафедрі патофізіології з асистенткою Валерією БОЛЯРСЬКОЮ (1986 р.)

– Одного разу надійшов виклик до породіллі, в якої почалися перейми. Жінка мешкала у сімейному гуртожитку. На вулиці 20 градусів морозу, а телефон один, на стіні гуртожитку. Жінка вдягнулася, зійшла разом з чоловіком вниз до телефону, але пологи розвивалися стрімко. Тож коли машина «швидкої допомоги» домчала за вказаною адресою, процес уже ішов. Відчиняємо двері машини й чуємо – дитина плаче. Чоловік породіллі метушиться в паніці, бо не знає, що діяти. Моя бригада відреагувала блискавично. Жінку з ношами занесли в «швидку». Звільнили дитину від пут жіночої білизни, завернули у стерильні простирадла. Я закутала новонароджене немовля у свою куртку, пригорнула до себе, щоб зігріти, а пуповину перерізали вже в пологовій залі лікарні, куди доправили маму та дитину. Потім дізнавалися: з обома все гаразд. Таких екстремальних ситуацій було чимало, але робота мені подобалася. З бригадою «швидкої допомоги» на різні випадки виїжджала, в тому числі й педіатричні. Діти потребують особливої уваги й мені завжди вдавалося знайти підхід до маленьких пацієнтів, з кожним знаходила спільну мову.

Жага наукової роботи

– Як надалі відбувалося ваше професійне зростання?

– Вир життя закрутив мою життєву спіраль: заміжжя, народження дітей, робота лікарем «швидкої допомоги». Але жага наукової роботи залишалася. І мене знову потягнуло на кафедру патофізіології. Після чергувань на «швидкій» я занурювалася в чарівну атмосферу наукових досліджень, які проводила професорка Олена Олексіївна Маркова з плеядою молодих науковців: Степаном Вадзюком, Ігорем Мисулою, Марією Харою, Ольгою Денефіль, Тамарою Дацко… 1991 року я захистила кандидатську дисертацію «Вплив простагландину Е2 на процеси перикисного окиснення ліпідів головного мозку при адреналіновій міокардіодистрофії у тварин з різною стійкістю до гіпоксії» за спеціальністю «патологічна фізіологія». Професорка О.О. Маркова була моїм науковим керівником. 1992 року розраховуюся з попередньої роботи на «швидкій» та починається захоплива науково-викладацька робота на кафедрі анатомії людини ТНМУ (тоді ще інституту), спочатку асистенткою, потім – старшою викладачкою, доценткою. Захистила докторську дисертацію «Морфофункціональні закономірності адаптаційних та дизадаптаційних процесів у серцевому м’язі при токсичних ураженнях» за спеціальністю «нормальна анатомія». Науковим консультантом під час написання докторської був професор, завідувач кафедри оперативної хірургії та клінічної анатомії ТНМУ М.С. Гнатюк. З 1994 до 1997 року виконувала обов’язки проректорки з національно-патріотичної та виховної роботи на громадських засадах, успішно поєднуючи наукову, викладацьку та педагогічну діяльність.

Антоніна ПРИШЛЯК (перший ряд, ліворуч) зі співробітниками кафедри анатомії людини (1993 р.)

В альма-матер я жила спільним зі студентами наступних поколінь життям. Навчальний процес, лекції та практичні заняття, студентський науковий гурток, члени якого писали наукові роботи та брали участь у конгресах  молодих учених, анатомічні «брейн-ринги», організація літературних імпрез, таких, як вистава «Ніч на Янові» чи «Вертеп» за творами сучасних поетів і письменників, патріотичні акції до Дня української армії, «Крутянський» вечір з нагоди 80-річчя бою під Крутами. Зорганізовували заходи задля профілактики шкідливих звичок і пропаганди здорового способу життя, різні конкурси, зустрічі з цікавими та відомими людьми. Відвідати їх мали змогу всі бажаючі. На зустріч з письменниками Юрієм Андруховичем, Юрієм Іздриком приїжджала молодь і з інших міст – Львова, Чернівців, Івано-Франківська. Дуже популярними були також екскурсії. Маршрути обирали різноманітні: Карпати, печери Тернопільщини, замки «Золотої підкови» Львівщини, Збаразький та Кам’янець-Подільський замки, Вінниця, старовинний Дрогобич… Студентське життя у Тернопільському медичному університеті завжди було та залишається цікавим і багатогранним. Люблю працювати зі студентською молоддю, якій прагну передати свої знання, вміння та досвід. Завжди докладно пояснюю навчальний матеріал і не втомлююся нагадувати студентам, що здобуті в університеті базові знання, вміння й навички – основа їхнього майбутнього професійного зростання. Був період, коли шкодувала, що пішла з практичної медицини та не лікую людей, мені здавалося, я ще не цілком виконала місію лікаря. Можливо, тому мрію, щоб мої студенти продовжили те, що я не встигла.

– Обіймаючи посаду завідувачки кафедри філософії, суспільних дисциплін та іноземних мов і кафедри українознавства ТДМУ (2009-2015 рр.), ви викладали курс історії медицини. Чим був знаменитий цей період вашого життя?

Офіційний опонент, проф. Юрій АХТЕМІЙЧУК, докторантка Антоніна ПРИШЛЯК, науковий консультант, проф. Михайло ГНАТЮК

– О, це був незабутній цікавий досвід спілкування та керування спеціалістами з цілком іншою сферою освіти. Дякуючи цьому педагогічному колективу, я повною мірою зрозуміла, що кожна людина – це особистість, кожна потребує особливого підходу й тоді розкриваються всі її таланти. Свою «притирку» зі співробітниками я розпочала з неформального спілкування в екскурсійних подорожах рідним краєм до Дня працівників освіти. Ми гарно спрацювалися. Наші кафедри багато чого досягли. За цей період у мене лише приємні спогади. Але певні обставини повернули мене на рідну кафедру анатомії людини.

– Як закінчили б речення «Для мене ТНМУ – це …»

– … все моє свідоме життя. Нині, працюючи тут, я й надалі пізнаю чудовий світ Божого створіння – людину, її народження, її життєві можливості, причини хвороби й смерті. Водночас допомагаю пізнавати цю науку студентам. «О невимовний, о неповторний, о неосяжний світе форм», як сказав поет. І це все про людину…Коло входу до Тернопільської загальноосвітньої школи №6 лежить так званий «філософський камінь», на якому викарбовано крилатий вислів «Школа моєї мрії – це утопія, школа, де я навчаюсь, – це мій рай». Ці слова можна застосувати й для моєї альма-матер. Тернопільський медичний вищий навчальний заклад славиться потужною матеріально-технічною базою для навчальної, наукової та лікувально-діагностичної роботи, науковими досягненнями. І нині наш університет під керівництвом прогресивного демократичного ректора, заслуженого діяча науки і техніки України, члена-кореспондента НАМН України, професора М.М. Корди впевнено утримує лідерські позиції серед українських вишів. Досягнення університету високо оцінені на міжнародному рівні.

– Ваші побажання сучасним студентам?

Антоніна ПРИШЛЯК на науковій конференції з проф. І.Ю. ОЛІЙНИКОМ

– Медицина – це мистецтво. А мистецтво потребує великої любові, натхнення та важкої праці. Тому скажу, цитуючи пророчі слова Т.Г. Шевченка: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…». І ще: помилок не робить той, хто нічого не робить. Отже, тим хто не боїться важкої праці бажаю, як можна менше помилок…

– Ваші діти теж обрали лікарську професію?

– Син Володимир з відзнакою закінчив ТНМУ. Він – висококваліфікований, знаний в Україні лікар-психіатр, як і батько. Дуже гарний психотерапевт. Захистив дисертацію щодо депресій під керівництвом професора О.О. Фільца, завідувача кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти ЛНМУ імені Данила Галицького. Працює в Тернополі та читає лекції студентам Українського католицького університету у Львові. Дружина Володимира – Оксана, викладачка англійської мови в ТНПУ, захистила докторську дисертацію з педагогіки. В родині двоє синів – Іван та Юрчик. Старший онук – студент 3 курсу ТНМУ. Менший навчається в 2 класі загальноосвітньої школи. Донька теж випускниця ТНМУ ім. Івана Горбачевського, який закінчила з відзнакою. Її фах – лікарка-неврологиня, голкорефлексотерапевтка, чуйна, уважна, успішна фахівчиня своєї справи. Разом з чоловіком Богданом виховують двоє дітей: Степана та Улянку. Чоловік доньки – військовий, учасник бойових дій (2014-2015 рр.) на сході України проти російських загарбників і зараз продовжує службу в лавах ЗСУ. Улянка навчається в 6 класі. Розумниця, красуня. Дуже гарно танцює та співає. Степанко – учень 9-го класу. Допитливий, кмітливий, талановитий …

У вільний час

– Чим цікавитеся у вільний час?

Антоніна ПРИШЛЯК зі студентами та диригентом Мирославом КРІЛЕМ після концерту симфонічної музики

– Люблю читати. Зокрема, дуже подобається мені творчість сучасних українських письменників Юрія Андруховича та його доньки Софії. Проза й поезія Юрія Андруховича – музичне мереживо із слів! Сюжети Софії вражають переплетінням людських переживань і доль. Серед улюблених також твори В. Неборака, О. Ірванця. Студентам-медикам раджу прочитати книгу Юрія Покальчука «Те, що на споді», де описані різні психотипи людей, а лікарі у своїй роботі спілкуються з ними всіма. Захоплююся творчістю Сергія Жадана, Василя Шкляра. Книги Оксани Забужко давно стали сучасною класикою. З поетів старшого покоління найулюбленіші Микола Вінграновський та, звичайно ж, Ліна Костенко. Вразив твір «Моцарт 2.0» українського письменника бурятсько-монгольського походження Доржа Бату, який живе та працює в США й пише українською мовою. Серед найбільш знакових для мене книг про російсько-українську війну: «Аеропорт» і «Рейс»» Сергія Лойка, «Укри» Богдана Жолдака, «Сліди на дорозі» Валерія Ананьєва. Читаю журнали «Український тиждень» і «Країна»…. Люблю слухати музику, особливо джаз і завжди відвідую «Jazz Bez» – Міжнародний джазовий фестиваль, який відбувається, зокрема, і в Тернополі. А також дивовижні симфонічні концерти під керівництвом диригента Мирослава Кріля в Тернопільській філармонії. Справжнім святом для мене є й вуличні концерти-конкурси духової музики в Тернополі, і щорічні «Лемківські ватри» – фестивалі, де представлено цілий пласт самобутньої лемківської етнокультури. Завдяки YouTube відкрила для себе молоду українську диригентку Оксану Линів, чиє ім’я нині всесвітньовідоме. Я також є поціновувачем таких музичних груп, як «Плач Єремії», «Брати Гадюкіни», «Мертвий Півень», «Даха Браха»… Люблю кіно як мистецтво. Особливо близьке мені українське поетичне кіно Івана Миколайчука, Сергія Параджанова, Леоніда Осики… Серед улюблених – сучасний мюзикл «Гуцулка Ксеня», фільм «Віддана» за мотивами роману Софії Андрухович, чудові фільми Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги», «Хайтарма», «Чужа молитва», фільм-екшн «Захар Беркут». Сильне враження справила на мене документальна стрічка про Василя Сліпака «Міф» режисерів Леоніда Кантера та тернополянина Івана Яснія. Люблю біографічні художні фільми про цікавих людей… А ще подобається мені мандрувати. Запам’яталися екскурсійні поїздки до Польщі, Німеччини, Болгарії, Румунії, Угорщини, Македонії, Іспанії, Франції, Греції, Італії, країн Балтії, Скандинавії, відвідини Каїру та Луксору в Єгипті. Музеї, картинні галереї, замки, фортеці, краєвиди залишили незабутні враження…. Об’їздила майже всю Україну. А за часів СРСР побувала в Бресті, Ленінграді, Москві, Ульяновську, Ташкенті, Самарканді.

– Які моральні цінності для вас найважливіші?

– Головне – любити людей, життя, любити себе. Любов до себе проявляється і в любові до ближніх, до всього світу. Любов понад усе.

Лідія ХМІЛЯР