6 червня ми відзначили День журналіста. Редакція газети «Медична академія» щиро вітає з професійним святом усіх колег. Невичерпної вам, друзі, енергії задля втілення у життя всіх задумів, прагнень і мрій, натхнення, віри в значущість і силу нашої професії, а ще – Перемоги!
«Незвично щось розповідати про себе, адже я завжди по той бік інтерв’ю», – з усмішкою починає нашу розмову Яніна Чайківська, яка працює прессекретарем ТНМУ уже понад дев’ять років.
– Я прийшла в університет у період Революції Гідності – в лютому 2014-ого, – ділиться думками Яніна Чайківська. – За пів року до того один колега запитав, чи могла б працювати у пресслужбі ТНМУ, адже тодішній ректор Леонід Якимович Ковальчук хотів розвивати цей напрямок в університеті. Пропозиція змусила мене задуматися. Бо ж мені значно більше подобалася так звана «жива» журналістика, хоча з роботою пресслужби я теж була добре знайома – мала досвід праці у виборчих штабах, громадських організаціях. Зрештою, пішла на співбесіду, після чого зробила вибір і повідомила редакцію газети «Тернопіль вечірній», де працювала доти, що йду в пресслужбу медуніверситету.
– З чого довелося починати роботу на новій посаді?
– Відверто кажучи, я справді прийшла на цілину. Ми розробили концепцію. Передусім треба було налагодити зв’язок з журналістами краю й працювати над іміджем університету, його впізнаваністю, медійністю.
– У тебе була команда?
– На той час ми співпрацювали лише з ректором Леонідом Ковальчуком. І я вдячна, що він дослухався до моїх думок. Коли ти сама медійник, чітко розумієш, що потрібно журналістам. Часто в університеті нам може бути щось цікаво внутрішньо, бо ми в цьому живемо, але треба розуміти, що інформація – це також продукт і товар. Кожен редактор передусім зважає на те, чи будуть це читати, чи зможе він цей продукт продати своїй читацькій аудиторії. І якщо ти прессекретар з медійним досвідом, то чітко знаєш, що потрібно ЗМІ: яка інформація годиться для них, а яка залишиться суто для висвітлення серед університетської спільноти на нашому сайті.
– І відповідно на нашій університетській сторінці у фейсбуці. Вона надзвичайно фахова! Захоплююся, як ти її ведеш. На мій погляд, нині сторінка ТНМУ у цій соцмережі найкраща не лише серед тернопільських вишів, а й українських. Роботу над нею, очевидно, теж довелося починати з нуля?
– Якщо порівнювати з іншими вишами, то нам ще й важче просувати сторінку, адже ми моноуніверситет – вузькоспеціалізований. Там, де ширший спектр спеціальностей, більше факультетів, легше, бо більша аудиторія. Так, адміністрування соціальних мереж я також починала з нуля й ще пам’ятаю, як наша сторінка у фейсбуці мала 2-3 підписники. Мене поставили перед фактом: ми сторінку створили, а ти її розвивай. А як це розвивати, куди рухатися?
– Де брала інформацію, щоб розвинути? Як це вдалося?
– Цьому вчуся постійно, адже алгоритми ведення соцмереж періодично змінюються. Щороку проходжу майже 20 вебінарів, аби розуміти, які в цій царині тенденції, впливи. Наразі дійшла висновку, що наш медійний принцип, коли на першому місці завжди людина, її світ і життя, працює найкраще. На це й орієнтуємося.
– Що було для тебе найважче у перший рік роботи?
– Перший рік я звикала до всіх, а всі звикали до мене. На факультеті журналістики мене вчили, що у журналіста не повинно бути ні кумирів, ні авторитетів, інакше він не зможе працювати об’єктивно. Тож коли до мене підходили й казали: «Я – професор, ви повинні робити так, як я хочу», то відповідала, що для мене ні статус, ні посада не мають значення.
– Уявляю, як на це реагували!
– Усі дивувалися. Та я відстоювала свою позицію, пояснювала, що є журналістські стандарти й їх дотримуватимуся, якщо ви хочете, щоб публікації були якісні, про вас читали та до вас зверталися. Саме цей бар’єр професійного нерозуміння впродовж першого року подолати було найважче. Але поступово, як мовиться, процес пішов. Утім, треба водночас розуміти, що в медиків дуже чітка ієрархія, що я й стараюся донести медійникам. Але крок за кроком – і наш університет став медійним, тобто впізнаваним суб’єктом медіасередовища та соціуму.
– Чи після того, як ти почала працювати прессекретарем, змінилося сприйняття тебе у журналістській спільноті?
– Я опинилася наче по інший бік барикад. Медійним середовищем Тернополя насправді я задоволена, тому що в мене був гарний досвід співпраці, взаємодопомоги. Але коли стаєш прессекретарем, зіштовхуєшся з тим, що чомусь усім зобов’язана. Це не раз доводилося чути від колег: обов’язок пресслужби – надати журналістам готовий матеріал. Ні, я аж ніяк не зобов’язана це робити. Я – місток між університетом і медіа. Можу домовитися, звести з потрібною людиною, підказати, а далі – будь ласка, самі.
Чомусь більшість також гадає, що пресслужба – це не творча професія. Прикро чути іноді від колег, що прессекретар – не журналістська робота. Вважаю, що це навіть більше, ніж журналістика. Вона значно складніша, позаяк передбачає налагодження стосунків, пошук героїв для статей, програм. Водночас я дуже вдячна тим колегам, які пропонували співпрацю й з якими ми, працюючи одною командою, втілили багато чудових ідей. Зокрема, у «Файному ранку» разом з Іриною Прокопишин реалізовували проєкт «Кухня народів світу», в якому брали активну участь наші іноземні студенти. Це було дуже гарно. Гарна співпраця зі Світланою Шумною, Наталкою Андрушко, редакціями «RIA плюс» і «20 хвилин», «Вільне життя» та іншими.
– Яку найскладнішу професійну ситуацію довелося пережити впродовж цих дев’яти років?
– Ніколи не відмовляю медіа у коментарях, навіть якщо ситуація неприємна. У мене така позиція: якщо мовчиш – то винен. Якщо не хочемо, щоб хтось додумав щось своє, ми повинні дати офіційний коментар. Тож жодна ситуація, якою б неприємною вона нам не була, не залишилася без офіційного коментаря від університету. Це дуже добре, тому що знімає й у соціумі, і в журналістів різні версії, робить питання чіткішим, коректнішим і зрозумілішім. Мовчати не можна у будь-якому випадку. Я також проти виправдовувань. Вважаю: якщо виправдовуєшся – отже, теж винен. Коментар має бути сухий, чіткий та фактичний, без будь-яких оцінювальних суджень. Це завжди дуже сприятливо спрацьовувало в різних ситуаціях. Вдячна, що ректор Михайло Михайлович Корда завжди підтримує мене в цьому.
Найважчий момент для мене – мабуть, пікет 2016 року, пов’язаний зі студентами з арабських країн. Це був досить важкий для університету період. Ми це витримали. Втім, переконана, що кожна ситуація чогось вчить, а кожна криза передбачає нову можливість, лише треба вміти її побачити й скористатися нею. Скажімо, після того ми почали більше розповідати тернополянам про наших іноземних студентів, їхній внесок у життєдіяльність міста, доброчинні проєкти. Згодом, уже 2021 року, якось я мала нагоду ознайомитися з неофіційний звітом МЗС, де було опитування в різних регіонах щодо ставлення до іноземних студентів та іноземців взагалі. І Тернопіль за толерантністю посідав перше місце. Мене тоді запитали: «Що ти таке робиш, що Тернопіль так гарно ставиться до іноземців?». Тоді я й оцінила, що це таке – постійна та стабільна інформаційна робота. Це не лише висвітлення, а ще й дуже масштабна робота з людьми, просто вона залишається вже за кадром.
– Як вплинула війна на твою роботу?
– До війни я була готова. Пам’ятаю прекрасно 4:30 ранку. Нарахувала майже 30 ракет. У вухах стояв постійний гул. Та точно знала, що нікуди не поїду. До мене почали писати друзі з-за кордону, на що відповідала: «Гранати метаю чудово, якихось кілька москалів покладу, я залишаюся тут». Зібралася, прийшла на роботу. Наступного дня пішла здавати кров. Потім у нас розпочав роботу волонтерський центр і фактично де-в’ять місяців я майже жила там й висвітлювала його роботу. У мене був такий інформаційний потік, що іноді під кінець вечора вже, як-то кажуть, не бачила на очі.
– Як у твоє життя увійшла журналістика? Мріяла про це з дитинства?
– Це взагалі комедійна історія. Оскільки батьки працювали, мене виховував дід Юліан. Він був з дуже інтелігентної родини, закінчив Краківську академію, володів шістьма мовами, прожив дуже важке життя, попри те, зумів зберегти людяність і вчив мене любити людей. Коли ми з ним гуляли, він завжди звертав мою увагу на те, хто як поводиться. Тобто привчив бачити деталі. Коли ж мені було три роки, хтось приніс свтлину головного корпусу Львівського державного університету. Я подивилася й сказала: «Я там буду вчитися». Усі, звичайно, розсміялися.
У школі всі вважали, що я оберу атомну фізику, бо ж більше математичного складу. Але й журналістика – теж частково математика, адже це цифри, фактаж, аналітика. В 12 років я почала відвідувати клуб журналістики Товариства творчої молоді «Відродження». Перші мої публікації були в газеті «Ровесник». Навчаючись в 11-ому класі, іноді дописувала до газети «Тернопіль вечірній». Тоді, до слова, його редакційний колектив очолював Степан Климентійович Слюзар, який залишився для мене еталоном редактора на все життя. В ТТМ «Відродження» мені запропонували надіслати публікації на конкурс «Шанс». Тоді я вже зрозуміла, що атомна фізика мене не приваблює, тож вирішила вступати на іноземну філологію в педагогічний інститут. І ось під час іспиту мені телефонують з Львівського університету! Це був декан факультету журналістики Володимир Здоровега. Спочатку він зателефонував мені додому, дізнався, що я на вступному іспиті, знайшов номер телефону приймальні педагогічного інституту. Мене викликали з іспиту! Що я почула? «Я вас вітаю. Ви маєте перше місце у конкурсі «Шанс», запрошую вас пройти співбесіду та вчитися у Львові». Я, не чекаючи результату іспиту, забрала документи та поїхала до Львова.
– Хто твої найкращі вчителі у журналістиці?
– Весь факультет журналістики – то моя любов. Мене дивувало, що до нас там зверталися лише «колеги». Коли запитала у Володимира Здоровеги, чому так, відповів: «Час швидко збіжить, ви закінчите університет і ми станемо рівними. Якщо я не буду вас поважати вже – який же тоді зміст у всьому, чого ми вас навчаємо?». Втім, на першій сесії він мені вліпив трійку!
– Неочікувано. З якого предмета?
– Вступ до журналістики. У мене перед тим три іспити – «відмінно». Я відповідаю, предмет знаю, й раптом – три. Не можу зрозуміти, що ж відбувається, запитую: «За що?» Володимир Йосипович відповідає: «Ти сама повинна знати. Мені твоя оцінка взагалі не цікава, як і те, який у тебе буде колір диплома. Я тебе запросив сюди, як людину, яка пише. Чому за цей семестр у тебе немає жодного матеріалу? До мене без матеріалів на іспит більше не приходити. Якщо матимеш портфоліо своїх публікацій, буду впевнений, що ти на хліб собі заробиш». Для мене то було потрясіння! Але я зробила висновки, почала працювати з другого курсу й на державному іспиті в мене була вже цілком протилежна картина. Професор Здоровега взяв у мене «заліковку» зі словами: «Я в тебе нічого питати не буду, маєш «відмінно», ти мене почула».
– Що є спільного для тебе між журналістикою та медициною?
– Наш декан на першому курсі завжди повторював, що головна заповідь для журналіста, як і для медика, – не нашкодь.
– Вигорання в професії тобі знайоме? Якщо так, як ти з ним даєш раду?
– Для мене дуже важливо, який психологічний мікроклімат у колективі. Я можу піти з роботи, якщо мені некомфортно психологічно. Якщо ж комфортно, можу багато працювати та не втомлюватися. Але в мене завжди, попри основну роботу, є танці, спортзала та подорожі. У людини мають бути психологічні опори: сім’я, стосунки, захоплення, відпочинок і відповідне фінансове забезпечення. І якщо одна опора тимчасово кульгає, то чотири інші дають їй стабільність.
– Нині ваша команда – це…
– Нещодавно нас об’єднали у відділ комунікації та маркетингу, бо досі ми були «розкидані» по різних підрозділах. У нашому відділі фотограф Микола Василечко, Надія Олійник – керівниця відділу й відповідальна за рекламу, та я – провідна фахівчиня та прессекретар.
– Знаю, є й студенти, які охоче пробують власні сили у журналістиці.
– Торік улітку ми створили проєкт TNMU Media Hub, який спрямований на розвиток креативності та освоєння медійних знань і навичок нашими студентами. У мене давно вже була така ідея. Першими долучилися Марта Струк, Олена Гачкевич і Софія Берегуляк. Вони стали фіналістками всеукраїнського конкурсу стартап-проєктів «Спробуй і ти!» серед студентів вищих навчальних закладів України та виграли можливість безкоштовно пройти дуже потужні тренінги. Пізніше до нас приєдналися ще десять студентів. Нині Марта Струк – адміністратор і СММник сторінки театральної студії «Арт-драма», Софія Берегуляк очолює інформаційний сектор Студентського парламенту, Олена Гачкевич досліджує вплив і розвиток соціальних мереж, висвітлює заходи в ТНМУ. Маємо також двох відео-графів, це – Каушик Кумар і Авніш Панесар, які із задоволенням все знімають. Ще в нас є група хлопців-другокурсників, які створили власний проєкт «Пізнай наших» і роблять мініінтерв’ю з викладачами. До слова, всіх студентів я навчаю обов’язково ставити під світлиною чи текстом своє авторство, бо ж дуже не люблю знецінення будь-якої роботи. Водночас пояснюю їм, що ім’я і прізвище під текстом – це не про славу, а про відповідальність. Переконана, що нашим студентам, як майбутнім лікарям, комунікація, репрезентація та ведення свого особистого блогу дуже знадобиться.
– Нещодавно журналістська спільнота відзначила професійне свято. День журналіста є для тебе святом?
– Є. Шкода, що впродовж останніх років через карантин і війну не збиралися з друзями-журналістами на каву. Особисто я цього дня беру вихідний та проводжу його для себе. Так, для мене це свято. Я люблю свою професію.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА