Особливої потреби представляти хірурга Олексія Волкова немає. Його добре знають пацієнти, колеги й, ясна річ, читачі «Медичної академії». Втім, більшості українців він все-таки відомий як автор захопливих детективів. Нещодавно побачив світ його новий твір – роман «Відкинуті Богом», який здобув гран-прі останньої «Гранд-Коронації слова». Про новий роман і не лише в інтерв’ю з Олексієм Волковим.
– Пане Олексію, дозвольте привітати з нагородою, але чому саме роман, та ще й історичний, невже зрадили детективному жанру?
– До історичної теми мене тягло завжди. Як читач, я виріс на творах світових класиків цього жанру. Як автор власних книжок – значною мірою на них же й формувався. Хіба може бути не цікавою сива давнина, захована не лише під багатьма шарами пилюки, а ще й під намаганнями істориків різного часу викласти її на догоду правлячим у суспільстві силам? Де справжня істина? Як знайти її? Гадаю, це складніше, ніж розплутати найдосконаліший детектив. Напевно, рішення, що варто спробувати й самому, так поступово й визріло. Людині властиве бажання вдосконалюватися. Тим більше, коли література, яку створюєш, більше творчість, аніж шлях до заробітку. Навіть коли писав детективи, мене постійно «скидало» в оцю історичну колію. Мої романи «Емісар» і «Шпиталь» побудовані саме на екскурсах у минуле. Втім, я ще довго б не наважився, бо створити справжній історичний роман не так просто. Це копітка праця з довідковими, архівними матеріалами, бо ж треба, як мовиться, володіти темою. Це внутрішній настрій отримати здатність перевтілитися в людину тієї епохи, про яку пишеш, відчути себе «там», зуміти думати та говорити «їхньою» мовою, перейматися їхніми проблемами. Якщо не зуміти цього – то вийде не що інше, як «мило».
Отож, задум цього роману з’явився років п’ять тому, а може, й більше. Поштовхом для того, щоб наважитися, як не верти, був конкурс «Гранд-Коронація слова», який проводиться лише раз на п’ять років і в якому двічі брав участь. Чогось мене «зациклило» на бажанні перемогти в ньому. Для тих, хто не знає, поясню: це конкурс винятково між переможцями щорічної «Коронації слова» попередніх років. А всі вони серйозні письменники та щоп’ять років їх стає більше. Тому це мав бути справді потужний твір.
– Часто письменник хоче через свій твір щось важливе сказати світові, а у вас який був посил?
– Що я хотів послати світу цією книжкою? Якщо світові – нічого. Хіба низку цікавих пригод, та й то, якщо уявити, що роман колись буде виданий іншою мовою в іншій країні. А от українцям збирався сказати дуже багато. Насамперед, що люди однакові в усі часи, що не варто ідеалізувати себе, свою історію. Натомість слід докладати якомога більше зусиль для розвитку власного суспільства. Заразом хотілося довести й протилежну думку, що не такі вже ми погані, як любимо іноді погомоніти в кулуарах, багато що можемо, проте вічна проблема не дозволяє жити по-людськи: життя нас не вчить. Не здатні дійти висновків, бо щоразу наступаємо на одні й ті самі граблі.
Звісно, це моя авторська думка. Натомість читачі – оті справжні, вдумливі, часом телефонують з відгуками, після яких виявляється, я ще дещо висловив цією книжкою, навіть не маючи на меті.
– Багато з ваших творів так і просять екранізації. Можливо, «Відкинуті Богом» дочекаються цього, тим більше, їх тема, як ніколи, на часі?
– Справді, літературні критики неодноразово звертали увагу на так звану кінематографічність моїх творів. Хочеться, щоб читач бачив перед очима все те саме, що бачу я, коли пишу. Зазвичай вдається.
Якщо ж мовити про реальне кіно, то я, звісно, дуже хотів би екранізувати хоча б якийсь з творів. Але, як у нас кажуть, «бідному женитися…». Постійно щось не складається. То кіностудії грошей забракне, то видавці палки в колеса поставлять, то ковід, то війна… Найбільш реальний шанс видався 2003 року з «1+1». Навіть за написаний сценарій заплатили. До речі, це мав бути медичний серіал. Але відомий усім Роднянський чкурнув до Москви й співпраця розладилася. Подальша доля сценарію мені невідома, а зараз тема екранізації детективів узагалі не на часі. Хоча… Знаєте, один з моїх героїв, колишній артист театру, був «схиблений» на мрії зняти власне кіно. Він розумів усю утопічність цієї мрії, втім, від першої до останньої сторінки книжки вперто йшов до її виконання. Якщо кому цікаво, чим усе скінчилося, то прочитайте роман «Емісар». Щодо мене, то на відміну від мого героя, в мене, здається, більше тверезого мислення, бо розумію, що фільм за романом «Відкинуті Богом» не екранізують ніколи. Він настільки масштабний, що технічно це можна зробити хіба у Голлівуді. Але там вистачає своїх авторів. Та я не заморочуюся. Письменник, який не пише на «конвеєр», цінує кожну свою книжку, адже для нього – це дітище. Режисери зазвичай знімають «за мотивами». Побачити свій твір неймовірно спотвореним на екрані також не дуже хотілося б. Ви бачили для прикладу «Захар Беркут», знятий кілька років тому? Гадаю, Франко в труні перевернувся б! Або «Легенда Карпат», де режисери взагалі наважилися на спотворення всім відомих історичних фактів…
Що краще – заробити гроші на кіно та мати імідж екранізованого письменника, але скуштувати отаку ложку дьогтю чи нехай лишається усе, як є? До речі, щойно згадав випадок, коли один телеканал готовий був замовити на вигідних умовах детективний серіал, де основою сюжету мали стати лікарські помилки. Дослівно продюсер сказав: «глядач повинен смакувати людські трагедії та виведення на чисту воду злочинців у білих халатах». Мені ж у відповідь залишалося лише покрутити пальцем біля скроні.
– Коли читаєш ваші твори, то здається, що ви професійний письменник, а не лікар? Чому медицина, а не творчість стала вашим професійним вибором?
– Полеміка стосовно цього питання може затягнутися надовго. Щоб уникнути її, скажу так: вважаю, що пишу професійно. Двадцять п’ять років співпраці з редакторами, видавцями та критиками, участь в літературній тусовці плюс адекватні власні зусилля та бажання – інакше не може бути. Підтвердженням цього є й ситуація, що не я шукаю видавництво, де б прилаштувати книжку, а видавництва самі знаходять мене. Водночас я не живу з власних книжок, можу писати, а можу не писати. Заробляю на життя лікарською діяльністю. Власне, в моєму житті був момент, коли стояв на роздоріжжі. Перемога на престижному конкурсі, пропозиції від видавців, замовлення кіносценарію… Втім, одночасно працювати в хірургії та розкручувати себе як письменника неможливо. Сказати чесно – кортіло. Але не наважився.
Медицина – річ постійна. Творчість будь-яка, не лише письменницька – ні. Сьогодні «муза» з тобою, а завтра – зрадила. А їсти щось потрібно. І ти змушуєш себе штампувати «шедеври» для конвеєру. Вони ж виходять гірше та гірше й уже не подобаються видавцям. Це не вигадка, перед очима приклади інших письменників, з якими довелося познайомитися.
Загалом я щасливий, що вдалося знайти отаку собі нішу, де цих дві сфери моєї діяльності не заважають одна одній, хоч іноді розумію, що в літературі міг би досягти більшого. Поїзд пішов, але шкодувати за цим не варто.
– Якщо вже зайшла мова про медицину, то розкажіть, який стан справ наразі. Чи змінилося щось у фінансуванні, чи поліпшилося надання хірургічної допомоги після великих реформ?
– Не впевнений, що можу ділитися цими думками з широкою аудиторією. Адже мій «лікарський» статус значно скромніший від «письменницького». Таких лікарів, як я – тисячі. І ніхто не питає їхньої думки стосовно «великих», як ви називаєте їх, реформ. Їх тасують грубо та безпардонно, підозрюючи, чи часом не заховалася під білим халатом якась чорна душа. Втім, якщо питання поставлено, потрібно відповісти.
Як практикуючий лікар, я завжди був проти такого роду реформ, адже планують та впроваджують їх люди, малознайомі з практичною медициною й ще менше – з проблемами простих людей. Через це в галузі виникають катаклізми, від яких страждають і медики, і пацієнти. Жоден пацієнт за останніх п’ять років не висловив задоволення змінами, які відбуваються, натомість часто-густо лікарям доводиться їм пояснювати «чому ж це так».
Але існують два моменти, завдяки яким не скажеш, що все погано. По-перше, медицина виявилася надзвичайно живучою галуззю. Адже на 99,9% вона складається з медиків, які хочуть результативно лікувати, та пацієнтів, які хочуть не менш результативно лікуватися (0,1% залишку – це чиновники, які колотять галуззю). А отже, за будь-яких змін ці дві складові завжди знайдуть одна одну, наче розкидані в пластмасовій мисці магнітики – притягнуться одне до одного й наново утворять зв’язки. Це підтверджує практика, хоча б на прикладі лікарні, в якій я працюю. Заклад зумів пережити болючі зміни та розвивається. Покращилося забезпечення, збільшився обсяг надання медичних послуг. Але переконаний – це заслуга ентузіастів на місцях. Жоден пацієнт, жоден чиновник не може собі уявити, чого вартує директорам районних лікарень і колективам зберегти свої заклади та забезпечити якісне лікування мешканців.
Є й другий момент ставлення до реформи. Війна змінила наше бачення багатьох речей. Мимоволі повернуся до книжки, завдяки якій почалася розмова. Справді, з тих далеких часів не змінилося нічого. На свободу та землі хліборобів і в ХХІ сторіччі зазіхають орди загарбників. А ми й далі потребуємо допомоги, щоб вистояти. Гадаю, всі остаточно зрозуміли, що шлях наш до Європи. Це незворотно. Потрібно гуртуватися й виконувати вимоги Євросоюзу, аби стати його частиною. А отже, й реформу нашої галуззі потрібно доводити до завершення. Стратегічно іншого вибору немає. Втім, замість сліпого копіювання, варто було б врахувати особливості своєї країни та ситуацію, пов’язану з війною. Колись, дасть Бог, ми будемо достатньо самостійними та потужними, щоб самим вирішувати, якою повинна бути власна медицина.
– Наскільки виправданими вважаєте створення госпітальних округів. Цікаво, як нині в цій системі координат працює хірургічна служба, яку ви очолюєте?
– Щодо госпітальних округів, то ця, як ви кажете «система координат», на мій погляд, хибна, адже передбачає розбудову одних лікарень та поступове придушення інших. На щастя, поки що вона не працювала й не працює. Кілька років тому створили так звані окружні лікарні. Ми не вибороли цього статусу – окружною стала Бережанська лікарня, винятково через статус міста, хоч за всіма параметрами наша значно потужніша. Щось змінилося? В жодному разі. Ми втрималися на плаву. Пацієнти, як ішли до нас, так і йдуть. Бережанці як лікували своїх, так і лікують. Жоден пацієнт з так званого округу до них не потрапив. Лише вивіска.
Тепер створюють кластерні лікарні. У чому відмінність кластерної від окружної – ніхто не розуміє, кого не спитай. Усе йде до того, що тепер вже наш шпиталь буде кластерним. На практиці ж, сподіваюся, й надалі не зміниться нічого. Дуже сподіваюся. Інакше постраждають люди – як пацієнти, так і медичні працівники. Не важливо – козівчани чи бережанці, адже як ті, так інші – українці.
Перше, що повинна враховувати будь-яка реформа – інтереси споживача. А споживач у цьому випадку – хвора людина, в якої щось болить і, як правило, не вистачає грошей. Зациклившись на тому, що медична галузь це насамперед економіка, вочевидь наші керманичі вже не один рік ігнорують, що, крім цього, медицина – це ще й милосердя. А от за запитання стосовно нашої хірургічної служби дякую. Незалежно від «системи координат» мені таки приємно щодня ходити на роботу. Незважаючи на викрутаси чиновників, запущеність пацієнтів, «глюки» НСЗУ та інші негаразди. Мені справді щиро хотілося б похвалитися й керівництвом своєї лікарні, і колегами – не лише хірургами, всіма, з ким працюю. Коли в людини є щось добре, мимоволі хочеться, щоб інші це бачили.
– Як вплинула на ваше життя війна? Лікуєте військовослужбовців?
– Гадаю, в кожного українця через війну відбулася переоцінка цінностей. Тепер ми згадуємо старших людей, яких давно вже немає на світі та які свого часу полюбляли казати – «тільки б війни не було». А ми стенали плечима – «про що це ви…». Вони мали рацію, бо знали, що воно таке. Тепер і самі знаємо – хто більше, хто менше. Мої нинішні відчуття – це постійний тривожний стан та одне бажання її завершення. Традиційно тепер, коли вітаємо колег з днем народження, перше побажання – перемоги та миру. Все інше – як виявилося, другорядне.
Військовослужбовці у нас лікуються разом із мешканцями громади, переважно ті, які отримали скерування від своїх медичних частин для отримання меддопомоги за місцем проживання. Зазвичай це не надто важкі стани, часто доліковування після проведення основного етапу у військових шпиталях, хоча всяке буває. Почасти маємо справу із загостреннями хронічних захворювань, адже, крім ризику, війна – це ще й важка праця, яка не щадить здоров’я. Потрапляють до наших відділень і цивільні з евакопоїздів, у яких війна забрала домівку. Переважно це літні люди з купою хвороб. Усім намагаємося допомогти.
– Що вам допомагає в нинішній непростий час зберігати психічну рівновагу, холодний розум і сильні руки, як і належить хірургові?
– Оптимізм. Є відомий анекдот про те, що песимістові легше живеться. Категорично не згоден. Оптимізм рятує за будь-якої ситуації. Лише віра в краще, у власні сили, в колег, людей навколо тебе по-справжньому допомагає жити, творити та переборювати лихо.
Лариса ЛУКАЩУК