Оксана Корчевська: «Щиро вірю, що я також зможу висококваліфіковано допомагати людям»

Оксана Корчевська – майбутня оториноларингологиня. Вже другий рік навчається в інтернатурі й має, хоч і невеличкі, але власні здобутки. Навчилася виконувати певні маніпуляції, прописувати пацієнтам лікування, оформляти документацію. Оксана прагне до вдосконалення, самореалізується та вірить, що її плани обов’язково здійсняться. Вона впевнено крокує до мети, бо переконана: успіх дається лише впевненим людям.

– Оксано, звідки з’явився цей потяг до медицини та як ви зреалізували свою мрію?

– Шляхи до професії медика в кожного свої. В когось батьки лікарі й він стає продовжувачем сімейної династії, комусь випадково спало на думку піти у медичний виш, у мене ж ця мрія чи не з дитинства. Для мене немає професії шляхетнішої, ніж лікаря, отож щиро вірю, що я зможу також висококваліфіковано допомагати людям.

Народилася я на Збаражчині, в селі Колодне. Мої батьки далекі від медицини, мама працює кухарем, тато – тракторист. Я ж, відколи себе пам’ятаю, хотіла бути лікарем. Ще в дитинстві уявляла медиків чи не богами або ж атлантами, тими, які тримають небо на своїх руках, бо й справді часто в руках лікаря опиняється наше здоров’я. Вони можуть врятувати, прийти на допомогу, з’явитися янголами в білому вбранні. Так я собі «вимальовувала» в мріях майбутню професію. В реальному житті, коли ми з однокласниками їздили на медогляди, чи з якихось інших причин я відвідувала лікарів або потрапляла до лікарні, то мене дуже приваблювала навіть сама лікарняна атмосфера, той не дуже приємний лікарняний запах, який не всім до вподоби, люди в білих халатах, які про щось спілкуються, дають консультації, лікують. Мені так хотілося в майбутньому обрати саме цю професію.

– І у вас все вийшло.

– Так, і з першого разу. Я вступила до Тернопільського національного медичного університету, бо він найближче від мого дому, отож ми з мамою сіли на автобус і через годину вже були біля морфологічного корпусу, де зазвичай працює приймальна комісія. В мене, звісно, прийняли документи, розповіли якісь деталі вступу, і я тоді для себе вирішила: якщо вистачить балів, то навчатимуся лише тут.

– Як спало на думку стати саме отоларингологинею?

– На перших курсах думала про педіатрію, згодом, коли ми вже розпочали предметніше вивчати внутрішні хвороби, розпочалися заняття на клінічних кафедрах, то на четвертому курсі мене привабила оториноларингологія. Ми більше проводили часу в лікарні, спілкуватися з пацієнтами, розпитували їх про недуги, збирали анамнез. Така робота з пацієнтом у «прямому контакті», власне, й налаштовує студента на реальні цілі. Одна справа, коли можна прослухати серцевий ритм у «живого» пацієнта й цілком інша, коли це робити на манекені. Дуже добре, що нам цю можливість у ТНМУ створили, щоправда, наразі карантин, але в моє студентство ми її мали. Коли ж я прийшла на кафедру оториноларингології, то мене одразу захопила ця спеціальність. А почалося все з… вуха, бо, як анатомічна структура, цей орган дуже цікавий для вивчення, і коли у нас почалися перші лекції, які проводив професор Олександр Іванович Яшан, то він дуже зацікавив мене саме подачею матеріалу. Розповідаючи про анатомічну будову, він підкріплював свою розповідь практичними випадками. Скажімо, в людини паморочиться в голові, трапляється головокружіння, захитування, а причину ніяк не можуть з’ясувати. Хворий від сімейного лікаря кидається до невролога, хоча насправді йому треба до оториноларинголога, бо його проблема – це «несправність» у роботі вестибулярного апарату. Він, хоч і маленький, як горошина, а рівновагу всього тіла повинен утримувати. Дуже цікавими в анатомічному сенсі є кісточки слухового апарата, які такі ніжні й тендітні, що їх можна розглянути лише під мікроскопом. Вони дуже філігранно між собою з’єднані та розміщені в такій конструкції, що звуковий потік, який крізь них проходить, дає можливість нам чути звуки, музику, голоси й так насолоджуватися сприйняттям навколишнього світу. Власне, з цих знань й почався мій вибір цієї спеціалізації.

– Як почуваєтеся на ниві практичної медицини?

– Для опанування цією професією я вирішила вступити до інтернатури університетської лікарні, на базі якої й розташована кафедра оториноларингології, офтальмології та нейрохірургії ТНМУ. Для мене такий вибір дуже вигідний з тієї позиції, що я постійно перебуваю на базі одного відділення, де легше відбувається процес адаптації, бо тут вливаєшся в колектив і є гарна можливість за два роки багато чого опанувати. Можна піти в обласну консультативну поліклініку та там поспостерігати й повчитися, як ведуть прийом пацієнтів, що є приводом шпиталізації до стаціонару. Разом зі своїми колегами-інтернами я також проходила стажування на кафедрі функціональної діагностики нашого університету, яка розміщена в університетській лікарні. Зокрема, тут створили сучасний кабінет аудіометрії, де ми спочатку спостерігали, а потім вже й самі записували аудіограми під керівництвом доцентки Олени Анатоліївни Бакалець. Університет для цього кабінету придбав апарат для тимпанометрії, це оцінки рухливості барабанної перетинки, а також функціональності слухових кісточок.

Узагалі у відділенні мене привітно зустріли, колектив тут досвідчений, усі намагаються допомогти за потреби. Крім мене, є ще інтерни, з якими подружилася, беремо участь у лікарських оглядах, призначаємо лікування, пишемо історії хвороб. Тут лікують пацієнтів з недугами ЛОР-органів, серед них є з важкими патологіями, ті, хто потребує хірургічного втручання. Інтернатуру називаю навчанням у практиці, коли потрібно багато осягнути, навчитися, практично засвоїти, це дуже захоплює, бо бачу вже реальні результати. Дуже вдячна за науку своїм наставникам: завідувачу кафедри, професору Олександрові Івановичу Яшану, завідувачу відділення Ігорю Анатолійовичу Гавурі, лікарю Юрію Андрійовичу Решетусі, від яких запозичила чимало практичних умінь. У відділенні ми навчилися багато – починали з того, як правильно тримати інструменти, користуватися лобним рефлектором, це таке дзеркальце на чолі в ЛОР-лікаря, яке дозволяє спрямувати пучок проміння, відбитого від рефлектора, у глибоко розташовані ділянки таким чином, щоб освітити їх та оглянути. Наразі заповнюємо історії хвороб, проводимо огляд хворих, призначаємо лікування пацієнтам, але в супроводі лікаря.

– Пригадуєте свою першу процедуру чи втручання, яке виконали самостійно?

– Доволі часто, особливо останніми днями, до приймального відділення доправляють пацієнтів з носовими кровотечами на тлі артеріальної гіпертензії, тобто високого артеріального тиску. Навіть учора до нас привезли таку пацієнтку. Отож до приїзду лікаря ми вже проводимо тампонаду. Наразі самостійно, але під наглядом лікаря виконую такі процедури, як прокол щелепної пазухи, катетерезація слухової труби, промивання мигдаликів, уколи за вушну ділянку, промивання сірчаних пробок шприцом Жане, передня тампонада при носових кровотечах. Разом зі своїми друзями-інтернами також асистую під час операцій, уважно споглядаю, як працюють професіонали, кожен рух яких відточений та впевнений. У відділенні є відповідне обладнання що дає змогу спостерігати за оперативними втручаннями поза стінами операційної зали, де ми можемо бачити на екрані весь хід операції. Операції на вусі чи інших ЛОР-органах мають доволі маленький операційний простір, тому за діями хірурга під мікроскопом дуже зручно спостерігати, коли «картинку» виводять на монітор.

– Яким, на ваш погляд, має бути справжній лікар?

– Справжній лікар – це не просто людина з дипломом про вищу медичну освіту, а ще й порадник, друг, наставник, бо він несе порятунок, зцілює рани як тілесні, так і душевні. Як сказав Гіппократ: «Не можна вилікувати тіло – не лікуючи душу, й навпаки: вилікувати душу неможливо, зневажаючи тіло». І коли лікарю довіряють власне життя, потрібно завжди пам’ятати, яка це велика відповідальність. Часто перед ним стоїть вибір, і він повинен прийняти правильне рішення, від якого залежить людське здоров’я. Якщо помилки продавця або кравця можна виправити, то неправильно поставлений діагноз, один неточний рух в операційній чи банальна байдужість до пацієнта можуть нашкодити або ж обірвати чиєсь життя. Зате коли виходиш з операційної та повідомляєш родичам, що все минуло успішно або ж коли після лікування пацієнтові стає краще й чуєш слова: лікарю, я дихаю або я вас чую, то заради цієї миті варто багато вчитися та працювати, щоб присвятити себе найкращій на землі професії – бути лікарем.

– Як зорганізовуєте власний відпочинок, звідки черпаєте енергію?

– У колі своїх рідних відпочиваю душею. Знаєте, скільки б любові не отримувала людина, вона ніколи не буде щасливою, доки не навчиться не лише брати, але й віддавати, доки її серце не почне випромінювати цю енергію, добра, лагідності, любові.

– На якісь захоплення час залишається?

– Його дуже мало. Колись дуже любила вишивати бісером, навіть кілька картин вишила. Зараз лишається час хіба на наукову медичну літературу, але для мене це надзвичайне задоволення, бо стільки цікавого можна дізнатися з книг, розширити свій кругозір, збагатитися новими знаннями. Наразі завершую читати книжку «Клінічна ринологія» (автори Пискунов Г.З, Пискунов С.З), яку отримала в подарунок від мого наставника, лікаря Юрія Андрійовича Решетухи. В ній детально описано фізіологію слизових оболонок і розвиток патологічних процесів при запальному процесі. Описані деякі форми захворювань і рекомендації щодо їх терапевтичного та хірургічного лікування.

А ще я дуже люблю мандри, і не обов’язково закордонні, адже у нас є багато цікавих міст. Скажімо, мій улюблений старовинний Львів з його архітектурними витворами, закутками, де переплелися віхи історії, запашною кавою, вузенькими вуличками, це місто, яке мене надихає. Надзвичайно також ваблять Карпати, ці величні гори мають таку притягувальну енергетику, тож хочеться днями блукати лісовими стежками, без телефону та всілякого зв’язку й насолоджуватися пахощами лісу, різнотрав’ям, чистим, мов кришталь, повітрям.

– Чи є у вас улюблений вислів?

– У будь-якій професії потрібно бути людиною – гідним, чесним, представником сус-пільства.

Лариса ЛУКАЩУК