Не маючи ні краплі української крові – він був великим українцем

Агатангел (з татарської – добра звістка) Кримський – історик, славіст, сходознавець, письменник, один з творців Української академії наук. Народився він 15 січня 1871 року у Володимирі-Волинському (нині Волинська область), у родині вчителя, який походив з кримськотатарського роду. Про себе він писав: «я, значця, ані кровинки вкраїнської не маю, тільки, що вродився та виріс на Вкраїні». Прізвище походить від прадіда, який прибув на Волинь з Криму, прийняв православ’я та був «охрещений» Кримським. У дитячі роки його батьки переїхали до Звенигородки на Черкащині.

Читати Агатангел навчився у трирічному віці. Хлопець цим захопився настільки, що доводилося потім просто відбирати у нього книжки. З п’яти років почав опановувати різні науки в навчальних закладах. Найбільший вплив на нього справив колегіум Павла Ґалаґана в Києві. До речі, цього року виповнюється 150 років з часу його відкриття. Там він навчався у Павла Житецького, Михайла Драгоманова, які прищепили йому любов до української мови, літератури, історії, завдяки чому він присвятив своє життя українській національній ідеї, відродженню української науки та культури.

Агатангел КРИМСЬКИЙ

Вищу освіту Агатангел здобував у Лазаревському інституті східних мов у Москві, в Московському та Санкт-Петербурзькому університетах.

Агатангел Кримський багато уваги та зусиль приділив вивченню мов. І не лише під час навчання. В одному з листів він писав: «Легше буде сказати, яких мов я не знаю». Дослідники й досі розходяться в підрахунках кількості мов, якими говорив поліглот. За різними даними, він знав понад 60 мов, а хтось переконаний, що понад 100. Але основною мовою не лише свого спілкування, а й наукової та літературної праці Агатангел Кримський обрав саме українську. «Перша ознака національності є мова – я й нею найперше заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливу увагу звертав на етнографічні матеріали, перечитав усі філологічні праці», – мовив він.

Агатангел Кримський брав активну участь в українському національному житті вже з кінця XIX століття, листувався з відомими діячами української культури – Омеляном Огоновським, Борисом Грінченком, Іваном Франком, Михайлом Павликом та іншими. Вів наукову полеміку з прихильниками поглядів про те, що давні кияни були росіянами, які в період монгольської навали відійшли на північ. Своєю рецензією на повість Ольги Кобилянської «Царівна» він засвідчив свою підтримку їй та інтерес до розвитку літератури, до її модерних процесів. Його збірка поезій «Пальмове гілля» містить оригінальні вірші та його власні переклади арабських поезій українською мовою. 1910 року про А. Кримського, як про «високоталановитого поета» та «дуже оригінального повістяра» писав Іван Франко.

1918 року на запрошення В.Вернадського А. Кримський переїхав до Києва, де обійняв посаду неодмінного секретаря, заснованої під егідою гетьмана Павла Скоропадського, Української академії наук. Крім того, він очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії. Водночас був редактором «Записок Історично-філологічного відділу Української академії наук».

Агатангел Кримський залишив по собі унікальні дослідження української мови, які виклав, зокрема, у працях «Українська граматика», «Нариси з історії української мови».

У Києві Агатангел Кримський плідно працював лише у 1918-1928 роках. З 1921 року він, крім роботи в академії наук, очолював Інститут української наукової мови. В жовтні 1921 року брав участь у першому Всеукраїнському церковному соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви.

З 1929 року Кримського почали переслідувати, позбавляти посад. У 1930-х роках він був практично усунений з усіх займаних посад. Крім того, Кримський не мав щастя в особистому житті. Він був таємно й безнадійно закоханий у Лесю Українку. Таку думку у своєму вірші, присвяченому 60-річчю А. Кримського, висловив Павло Тичина. І справді, з Лесею Українкою А. Кримський підтримував тісні стосунки, між ними було досить потужне та тривале листування. До слова, Леся Українка присвятила свою драму «В катакомбах», де вказала «Шановному побратиму А. Кримському».

Від інтенсивної, напруженої праці він майже осліп і перетворився в немічну, самотню людину, яка потребувала сторонньої допомоги. Таким помічником для нього став Микола Левченко, молодий співробітник академії наук, якого він усиновив. 1929 року, коли почалися арешти української інтелігенції, які завершилися інспірованим НКВС процесом над «Спілкою визволення України», Микола Левченко також був репресований, але своїми свідченнями при допитах врятував А. Кримського від арешту.

Позбавлений роботи, хворий, Агатангел Кримський покинув Київ і, щоб вижити, поїхав до своїх родичів у Звенигородку. Там, незважаючи на побутові негаразди, й надалі працював.

20 липня 1941 року співробітники НКВС заарештували А. Кримського. Його звинуватили в антирадянській націоналістичній діяльності та ув’язнили. В постанові про арешт було написано: «… був ідеологом українських націоналістів, який упродовж років очолював націоналістичне підпілля». 25 січня 1942 року Агатангел Кримський помер у лазареті Кустанайської (Казахстан) тюрми № 7. За однією з версій дослідників, смерть настала унаслідок жорстоких тортур. Реабілітований 1957 року.

Нині ім’я Агатангела Кримського міститься в затвердженому 1970 року XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу.

Степан ВАДЗЮК,

завідувач кафедри фізіології з основами біоетики

та біобезпеки ТНМУ, професор