На струнах серця

ОСІННІ АКВАРЕЛІ

І напливає день, як дика повінь

Між берегів іще торішніх.

Розмов гучних холодний повів,

Що обриваються невтішно.

 

Думок розхитані помости

Тремтять листком листопадовим.

Туман ранковий глодже кості.

Ти ще дрімаєш, не готовий

 

Твій мозок до змагань турнірних,

Що розпочнуться за хвилину.

Придворні дамочки манірні

Звабливо вигинають спини,

 

Сміються голосно й фальшиво:

Можливо, гляне хтось із воїв.

Чей, недаремно сукні шили

Зі східних дорогих сувоїв.

 

І вітер бавиться вуаллю,

І промінь сонця оселився

У самоцвітах пекторалі.

Страхи прогнав. І помолився

 

У синє небо, у простори

Захмарні й сонячно-іскристі.

Сьогодні ми лише актори –

Зіграєм й опадем, як листя.

***

Мережить осінь плетиво дощів –

Та сама осінь і дощі ті самі.

Серпневий день давно під листям стлів.

А клена перестиглі телеграми

 

Штампує вітер. Може, надійдуть

Та й відшукають свого адресата.

Й осіння вечорова каламуть

Засяє золотом, яке, було, вже втратив.

***

Вигоряють акварелі.

Малювали рафаелі.

Розвалившись у фотелях,

Спозирали у вікно.

Там, де осінь хмари носить,

Там, де небо дощів просить,

Там, де птаха заголосить,

Як побачить серпня дно.

 

Де тумани ходять сиві,

Опадають стиглі сливи,

Лані лісові тремтливі

Небо п’ють із джерела,

Де спалахують дерева

І горять, як грива лева,

І де тишу кришталеву

Ти в долоні набрала.

***

І посічений днями, як срібними кулями, брук,

І збатожені спини загояться завтра, сливе,

Сунеш вперто вперед, як отой посивілий Рубрук,

Споглядаєш на небо, сподіваючись сонця, вітру чи зливи.

 

Пальці трав пожовтілих ще повні живої снаги,

Нагло вхоплять за поли і цупко тримають до крику.

Мозолів повні жмені, як висхлої кураги.

Вечір вповз у шатро – безликий і без’язикий.

 

Темно, тісно і глухо, як в дірі чи в норі, – в цій порі.

Ти собою усе вже заповнив по вінця – ущерть.

У кошлатих туманах блукають кущі, як старі огирі,

Шелестить під ногами листя осіннього дерть.

 

Ігор ГАВРИЩАК,

доцент Тернопільського медуніверситету