Наталія Менчук: «Радіти життю вчуся в пацієнтів»

Між її рідною домівкою й роботою майже 500 кілометрів. Два роки тому Тернопіль став її другим домом, тут з’явилися нові друзі й улюблена робота. З Наталією Менчук зустрілася в урологічному відділенні, де вона працює маніпуляційною медсестрою. Вона розповіла історію власного шляху в медицину.

– Ви з невеликого села Новосілка Кіровоградської області, як склалося так, що переїхали до Тернополя?

– Тут майже десять років живе моя сестра. Влітку, після закінчення Первомайського медичного коледжу, приїхала до неї в гості. Хотіла вступити до медичного університету, але не встигла. Почала шукати роботу. Мені пощастило, бо в університетській лікарні була вакансія маніпуляційної медсестри в урологічному відділенні. Я відразу погодилася.

– Як призвичаювалися до нової роботи?

– Гадала, не працюватиму тут тривалий час, перша робота, дуже страшно було. Але тепер це відділення стало для мене рідним. Колектив дуже хороший. Мабуть, те, що колеги дуже добре поставилися до мене, показали тонкощі роботи, я тут залишилася. Тепер праця медсестри – невід’ємна частина мого життя. Не уявляю себе в жодній іншій царині! Займаюся улюбленою справою, про яку мріяла з дитинства.

– До чого було найважче звикнути?

– Розмовляти чистою українською мовою. У нас на Кіровоградщині переважає суржик, тому довелося викорінювати російські слова. Просила всіх подруг розмовляти лише українською. Так і виговорилася. Звісно, деякі прострибують слова-паразити, але я працюю над тим, щоб їх позбутися.

– Тернопіль-Кропивницький, погодьтеся, дорога неблизька. Не сумуєте за батьками? Бувало, що хотіли все кинути й повернутися назад?

– Я з ними спілкуюся щодня, а от приїжджаю до них двічі на рік, під час відпустки. Мені Тернопіль дуже сподобався. Відразу сказала мамі, що буду тут залишатися. Жодного разу не пошкодувала про власне рішення. Мене все влаштовує. Хоча життя – непередбачуване, хтозна, як складеться.

– Без чого важко обійтися в лікарні?

– Без уміння знаходити спільну мову з пацієнтами. Вони різні: в кожного свій настрій, і тобі треба вміти з ними спілкуватися, щоб людина тобі довірилася, відчувала себе в місці, де їй допоможуть.

– Яка ж найголовніша риса має бути в характері медсестри?

– Наша робота досить стресова, тому тут треба бути дуже терплячою. Зараз більшість пацієнтів – старшого віку. Ймовірно, молодші люди просто не мають часу й через зайнятість або через економічну ситуацію відкладають похід до лікаря. Одначе якщо є якийсь дискомфорт, треба піти бодай на консультацію до лікаря, а не чекати, доки хвороба дасть ускладнення.

– Чого вчитеся в пацієнтів?

– Умінню радіти життю. Є люди, які ніколи не втрачають оптимізму, незалежно, в якій ситуації опинилися. Інколи розумієш – справи не найкращі, але посмішка не сходить з обличчя. Я захоплююся такими.

– Який ваш життєвий принцип?

– Стався до людей так, як хочеш, аби ставилися до тебе.

– Ваша професійна мрія?

– Боюся розповідати наперед, бо може не здійснитися.

– Зараз поставлю вам кілька запитань, на яких чекаю короткої відповіді. Тож о котрій годині зазвичай прокидаєтеся?

– О пів на сьому.

– З чого починається ваш ранок?

– Зі склянки води.

– З яким настроєм треба йти до лікарні?

 – Позитивним, незважаючи ні на що.

– Ваша найкраща подруга?

– Зі студентських років.

– Шкідлива звичка?

– Її, дякувати Богові, немає.

– Найкраще місце відпочинку для вас?

– Гори.

– Одна річ якої вам треба позбутися?

– Немає такої, всі необхідні.

– Слово-паразит?

– Хорошо.

– До кого звертаєтеся за порадою?

– До мами.

– Що передусім робите, прийшовши додому?

– Ретельно мию руки.

Мар’яна СУСІДКО