Наталя Ліщенко: «Я б дуже хотіла, щоб Україна запозичила досвід Канади з надання паліативної допомоги»

Куди лише не закидає доля наших співвітчизників. Чимало українських лікарів працює на просторах зарубіжної медицини, зокрема в Канаді. Втім, не всім вдається нострифікувати український диплом у Країні кленового листка. Колишній директорці ННІ медсестринства ТНМУ Наталії Олександрівні Ліщенко не тільки вдалося підтвердити здобутий в Україні фах, але й отримати керівну посаду у системі паліативної служби. Нині вона – координаторка відділу паліативної медицини провінції Онтаріо. Нашій газеті пані Наталя розповіла про систему надання паліативної допомоги Канади, яку вважають однією з найкращих в світі.

Наталія ЛІЩЕНКО, координаторка відділу паліативної медицини провінції Онтаріо (Канада), колишня директорка ННІ медсестринства ТНМУ

– Пані Наталю, прижитися в чужій країні непросто, а ви ще й спеціалізацію кардинально змінили. Чому обрали роботу в паліативному секторі, адже емоційно це дуже важко?

– Зрозуміло, що не одразу стала координаторкою, спочатку мені запропонували попрацювати в мультидисциплінарній паліативній команді, надаючи хворим допомогу вдома. Чи було важко? Спочатку докладала неймовірних зусиль, аби перебороти сум, страх, бо ця робота емоційно надто вже важка до сприйняття. Але недарма ж кажуть, що шлях осилить той, хто йде. З кожним наступним кроком я ставала більш впевненою. Наразі працюю в LHIN – Local Health Integration Network, щось на кшталт українського департаменту Міністерства охорони здоров’я. Ця державна організація, яка забезпечує функціонування шпиталів, геріатричних будинків, будинків для людей пенсійного віку та хворих різних категорій амбулаторно. Працюю координатором у відділі паліативної медицини разом з паліативною мультидисциплінарною командою, до якої входять паліативні лікарі, помічники лікарів, медсестри, санітари (молодші медсестри), соціальні працівники, фізіотерапевти, дієтологи та координатори госпісу.

– Чи стикалися ви в Україні з паліативною допомогою та які паралелі можете провести щодо канадської моделі?

– Маю, щоправда, сумний досвід з надання паліативної допомоги в Україні. Три роки тому, коли тяжко захворів мій батько, приїхала, аби його підтримати. На той час я вже працювала з паліативними хворими в Канаді. В Тернополі ж мала змогу, так би мовити, зсередини ознайомитися з різними ланками цього виду меддопомоги, які працювали або не працювали. Намагалася зорганізувати для свого батька щось на кшталт того, що я робила для своїх хворих тут, у Канаді. Щодо спільних дотичних точок цих двох рідних для мене країн, то побачила, що в Україні є багато фахівців, які могли б імплементувати власні знання, певний досвід у паліативну медицину, вони цікавляться цим питанням та є чимало фахівців, які мають велике серце й могли б працювати в цій царині. Я нині відстежую із соціальних інтернет-ресурсів, що певні зрушення в цій справі є і волонтери з’являються, і громадські організації формуються, але без підтримки держави не обійтися. Держава поволі доєднується до фінансування госпісів, але чому відсутнє державне забезпечення саме в домашніх умовах?

– Паліативна допомога в Канаді має доволі гарну репутацію в світі. На чому базується її модель?

– Основний принцип паліативної допомоги Канаді – це забезпечення насамперед комфорту, гідності людини, яка живе з таким захворюванням, а також якості життя й родини цього пацієнта, яка також проходить різні стадії сприйняття захворювання, бажання побороти й пошуки належної допомоги. Допомога має бути керована пацієнтом та його родиною «patient and family-centered» – так я б прокоментувала суть паліативної допомоги в контексті Канадської асоціації паліативної допомоги та госпісів. І я цілком з таким визначенням погоджуюся.

У Канаді є 10 провінцій та три території, кожна з яких має власне визначення паліативної допомоги. Федеральний уряд спонсорує всі провінції, але кожна з них сама вирішує, в який спосіб спланувати паліативну допомогу. Скажімо, я працюю на території провінції Онтаріо й тут в 2015-16 роках Міністерство охорони здоров’я Канади провело 16 зустрічей з 325 представниками різних закладів регіону, куди входили пацієнти (вони є порадники номер один), медсестри, лікарі, волонтери, фармацевти, працівники адміністрування госпісів, лікарень, працівники індіанських поселень, які є на території Канади та аборигенів, де, до слова, надання паліативної допомоги, потерпає. Цим людям поставили коло запитань і на основі їхніх відповідей й формувалася концепція паліативної допомоги в Онтаріо. Які ж побажання громадськості увійшли до основних пріоритетів? Найперше – рівний доступ до паліативних послуг, незалежно від місцерозташування пацієнта, бо є урбанізовані території, але й чимало віддалених від центру місцин. Друге – достатня кількість послуг, які потребує такий хворий, а також підтримка родин хворих, бо, які відомо, 90 відсотків часу людині з обмеженим прогнозом життя приділяє все-таки родина, тому це дуже важливо. Одним з важливих пріоритетів стала освіта суспільства, бо, як і в Україні, ще існує стигматизація таких пацієнтів, щоправда, меншою мірою, але є прошарок населення, яке не хоче чути цього слова й оминає таких людей. Ясна річ, держава фінансує ці послуги.

– Яким формам паліативної допомоги надається перевага та чому?

– У Канаді паліативну допомогу надають у п’яти основних напрямах – у шпиталях існують паліативні відділення, щоправда, не всі їх мають. Скажімо, в місцевості, де я мешкаю, а це західна частина Торонто, до якої входять і такі містечка, як Етобіко ( 365 тис. мешканців), Місісага (828 тис. осіб), Мілтон (128 тис. жителів) і ще кілька містечок, які оточують Торонто, в нас є два паліативні відділення в шпиталях. Кожне відділення має відносно багато – від одного до 12 паліативних ліжок. Другий напрямок, який вважають, найбільшим, це амбулаторна допомога вдома, тобто створюють всі умови для роботи мобільних паліативних бригад. Це є й найбільш необхідний сектор, якому приділяють велику увагу. Третя форма – це госпіси. Надаємо також паліативну допомогу у геріатричних будинках. Останній варіант, де можуть перебувати хворі з обмеженим прогнозом життя, – це реанімаційне відділення шпиталю, але ми намагаємося їх уникати, бо в переважній більшості випадків ні пацієнт, ні родина цього не хоче, але іноді такий варіант все-таки трапляється. Дуже важливо, що навіть у реанімаційному відділенні родина має право бути поруч з пацієнтом в останні години життя.

– Хто працює в бригадах паліативної допомоги: лікарі чи середній медичний персонал? Де готують таких фахівців і як відбувається безперервне навчання?

– Ми називаємо ці бригади «team», тобто команда, до якої входять лікарі, медсестри, санітари та соціальні працівники, персонал госпісу й паліативні координатори, функції якого, зокрема, я й виконую. Чому, власне, команди, бо ми дуже згуртовано працюємо, практично як єдиний організм. Тричі на тиждень я скликаю селекторні зібрання, на яких обговорюємо лише ургентні ситуації з тими пацієнтами, в яких щось трапляється. Це дуже зручно та ефективно, бо всі фахівці телефонують на одну лінію, а я координую це зібрання. Моя роль координаторки – зібрати інформацію від усіх, хто присутній на цій селекторній нараді, згодом зателефонувати родині й повідомити, що я приймаю відповідні рішення, скажімо, збільшити кількість годин від медсестри або ж ініціюю 8- чи 12-годинне чергування медсестри з хворим тощо. Лікарі, медсестри та інші спеціалісти зазвичай роблять виїзди на своєму транспорті, коли є потреба. Я не так часто зустрічаюся з хворими, але намагаюся хоча б раз відвідати кожну родину, щоб оглянути місце помешкання, та вирішити, в чому в них може в майбутньому виникнути потреба. Знаєте, іноді родина й не уявляє, що може знадобитися, а я, зорієнтувавшись, одразу ж намагаюся приєднати їх до тієї служби, яка їм необхідна.

– Наскільки престижною для медпрацівника є робота в паліативному секторі?

– Поза всілякими сумнівами ця робота дуже престижна та користується великим пошанівком у людей. Нас поважають і колеги. Скажімо, коли розмовляю із сімейними лікарями, то вони зважають на мою думку й дослуховуються до порад, вдячні за допомогу. Особливо хочу привернути увагу до медичних сестер. Бути медсестрою в Канаді престижно хоча б тому, що її заробітна платня навіть вища, ніж, приміром, помічника лікаря. Дуже поважають паліативних медсестер сімейні лікарі, часто телефонують навіть не до лікаря, а до медсестри за порадою, адже вони мають надзвичайно глибокі знання. Медсестри більше часу проводять з пацієнтом і це є фахівець номер один для такого виду меддопомоги. Медсестри отримують більшу зарплатню, коли курують паліативного хворого незалежно, чи це приватна, чи неприбуткова організація. Паліативні лікарі також отримують вищу зарплатню, візит лікаря до хворого коштує більше, ніж у випадку, коли хворий сам іде до лікаря. Всі витрати бере на себе держава, пацієнт нічого не платить.

– Які засади роботи паліативної служби вважаєте доречними імплементувати в Україні?

– Згадуючи всі ті нерадісні дні, які я провела біля ліжка свого важкохворого батька, я б дуже хотіла, аби в Україні стало пріоритетом надання паліативної допомоги вдома. Це найпростіший та найприйнятніший для України варіант, аніж створювати з нуля спеціалізовані відділення. Вдома є велика частина родини, яка допомагає, тут потрібно лише створити мультидисциплінарні паліативні бригади, можливо, десь вони вже й є. Потрібно більше вчитися, запозичувати зарубіжний досвід. Ця робота вдвічі важча, ніж звичайних лікарів, але основну роль мають виконувати паліативні медсестри, саме це фахівець номер один. Щоправда, підготовка медсестри повинна бути значно ґрунтовнішою. В Канаді медсестри виконують багато функцій українського лікаря. Звичайно, держава має фінансово цю практику підтримувати, лише в тісному тандемі – громади, медиків та держави можна поліпшити якість життя невиліковно хворих співвітчизників.

Лариса ЛУКАЩУК