Студент 5 курсу медичного факультету Назар Бойчак – з династії лікарів і поза медициною себе не уявляє. Йому подобається пробувати власні сили в науковій роботі, де, як зізнається сам, міг би досягнути значно більше успіхів, якщо б не прокрастинація (зволікання). Втім, видається, Назар – надто самокритичний, адже є справа, на яку часу йому вистачає завжди – допомагати іншим. Розповідаючи про своє волонтерство, він не надто красномовний, оскільки цього не дозволяють природна скромність юнака та переконання, що добро треба робити тихо. Тому знайте: вдячних людей, яким допоміг Назар Бойчак, дуже багато.
– Зараз у студентів триває літній відпочинок. Назаре, як минають ваші канікули?
– Після сесії я деякий час відпочивав, іноді просто спав до обіду, відсипався, що зрідка вдавалося впродовж навчального року, хіба на вихідних. Тож особливо не займався якоюсь активною діяльністю, іноді трохи волонтерив чи вирішував особисті справи. Наразі ж працюю мед-братом у Тернопільській психоневрологічній лікарні.
– Чому вирішили піти на роботу?
– Оскільки тривалий час ми перебували на дистанційному навчанні, то практичні навички не відпрацьовували, лише теорію. Тож вирішив спробувати себе в практиці з базової сестринської підготовки, щоб усе ж підійти ближче до справи. Навичками проведення маніпуляцій повинен володіти лікар будь-якого профілю.
– Як вплинула на ваше повсякденне життя війна?
– На самому початку повномасштабного вторгнення охопило відчуття апатії, було важко братися до звичних справ. Не міг також правильно розрахувати час, адже постійно тривожився, що на нас чекає навіть через годину-дві. Це, мабуть, у всіх так було. Потім, через кілька днів, почав активно волонтерити. Тоді потрібно було багато людей для найрізноманітнішої роботи. Саме це повернуло мене в більш-менш звичайну колію, адже вже щось робив, тож якось старався планувати свій день. Так потихеньку повертався до нормального життя. Звичайно, цілковито назвати його нормальним, як до 24 лютого, неможливо, та принаймні більш-менш впорядкованим. Що для мене особливо змінилося? Напевне, менше переймаюся собою, а намагаюся допомагати іншим, звертаю більше уваги на чужі проблеми, що раніше, зізнаюся, було не завжди. Можна сказати, що в мене більше розвинулася емпатія.
– Як рятуєтеся від бентежних думок, що нині турбують усіх?
– Саме волонтерство – один зі способів. Адже коли допомагаєш комусь, то маєш перед очима чіткий приклад того, що комусь гірше, ніж тобі. І це відштовхує від власних поганих думок. Осмислюєш усю ситуацію, що є в тебе, і вона вже здається не такою катастрофічною. Мені також допомагають відволіктися від негативних думок захоплення. Зокрема, люблю читати книги, слухати музику. Мозок перемикається на інше, тому бодай на якийсь період перестаєш думати про те, що турбує.
– Як гадаєте, які ваші риси приваблюють інших?
– Вважаю, що я досить добрий, завжди готовий безкорисно допомогти, розумію людей, намагаюся їх вислуховувати. Можливо, це й приваблює.
– Чи хотіли б щось у собі «підправити», змінити?
– Хотів би стати більш продуктивним, адже прокрастинація йде пліч-о-пліч зі мною все життя. Я постійно все відкладаю-відкладаю, іноді відкладаю до того, що взагалі перестаю щось робити, й дуже часто це мені вилазить боком.
– Маєте реальний план, як боротися з цим?
– Гадаю, що повноцінно цього позбутися все одно неможливо, бо ж людина завжди ставитиме в пріоритет одні справи, тоді, як інші відходитимуть на другий план, тож вона не буде надто активно за них братися. Мабуть, просто треба робити через «не хочу», тому що інакше не вийде.
– Коли ви зрозуміли, що медицина – це ваше?
– Повноцінно осягнув це, напевне, вже в підлітковому віці. Гадаю, любов до медицини вкладена в мене на генетичному рівні. Я – з династії лікарів, шоста людина з родини, яка навчається у Тернопільському національному медичному університеті ім. Івана Горбачевського, а загалом дев’ятий медик. Тож мені навіть складно було асоціювати себе з кимось іншим, адже і батьки, і бабусі, і дідусі – лікарі, найближчі друзі батьків – теж лікарі. Відповідно теми для їхнього обговорення при зустрічах були переважно лікарські. Я постійно перебував у такому соціумі й мені це дуже подобалося. Я хотів стати схожим на них.
– Хто з-поміж родини був для вас найбільшим авторитетом, прикладом лікаря, якого хотілося б наслідувати?
– Мабуть, моя мама Оксана Любомирівна. Вона – лікар-психіатр. Мене завжди дуже мотивувало й водночас здавалося дивним, що вона при роботі з такими важкими пацієнтами все одно намагається бачити в них хороші сторони, хоче їм щиро допомогти. Адже, не будемо приховувати, більшість у нашому суспільстві від таких людей стараються відсторонитися, навіть насміхаються, глузують з них, а мама свідомо вибрала для себе шлях у медицині допомагати саме таким пацієнтам.
– Ви вже визначилися з напрямком?
– На жаль, ще ні. Коли студенти приходять вчитися, в них цілком інші плани та уявлення. Наприклад, більшість хлопців на першому курсі хочуть стати хірургами. Я теж спочатку гадав, що буду кардіохірургом. Але десь на курсі третьому, коли ми почали вивчати хірургію, в мене це бажання трішки відпало. Збагнув, що це не зовсім те, як я собі уявляв. Гадаю, мій напрямок буде пов’язаний з терапевтичним профілем, можливо, гастроентерологією або ж клінічною імунологією.
– Яка людина, на ваш погляд, ніколи не зможе бути лікарем?
– Насамперед людина, яка не звикла до труднощів, тому що лікарська професія ніколи не буває легкою. Завжди є свої підводні камені, які не відразу видно, але через них можна дуже сильно спіткнутися. Лікарем також не стане людина, яка не готова ризикувати та яка не готова брати на себе відповідальність за людське здоров’я й життя, а перекладає її на інших.
– Що вас найбільше вразило в ТНМУ, коли щойно вступили?
– Вразив контраст після школи, де учні з вчителями взаємодіють не так тісно. Коли стаєш студентом, викладач ставиться до тебе не лише, як до учня, а й як до партнера. Особливо, коли пишете разом якусь студентську наукову роботу або спільно долучаєтеся до громадського університетського проєкту. Ця субординація учень-викладач в університеті не так чітко виражена, як у школі. І коли відразу після школи приходиш на перший курс, це справді дуже приємно дивує.
– Знаю, вас приваблює наукова робота й до громадських позанавчальних проєктів університету також активно долучаєтеся, особливо волонтерських.
– Завжди дуже хотів спробувати себе в науковій діяльності, але це вдалося лише на четвертому курсі, коли зміг знайти тему, яка мені подобається та в якій я зміг себе розкрити. Я подав роботу на Міжнародний медичний конгрес студентів і молодих вчених, де посів друге місце у секції «Клінічне медсестринство. Клінічна імунологія та алергологія. Актуальні проблеми медицини. Випадки з практики». З моїм науковим керівником, доктором медичних наук, професором, завідувачем клінічної імунології, алергології і загального догляду за хворими Ігорем Ярославовичем Господарським ми досліджували два препарати, які використовують при лікуванні неспецифічного виразкового коліту, зокрема, їх ефективність та вплив на ремісію.
Волонтерство ж увійшло в моє життя якось непомітно. Оскільки я є старостою потоку, то часто до мене зверталися з проханням знайти людей для організації певної волонтерської роботи чи університетського заходу. У результаті я разом з цими людьми долучався до тієї чи іншої роботи й сам. Волонтерство мені завжди подобалося, але не можу сказати, що я надто активний у ньому. Знаю багато студентів, які постійно залучені до цієї справи, особливо після 24 лютого. Щодо мене, то зараз трішки менше займаюся волонтерською діяльністю, ніж, скажімо, це було в березні-квітні, але вона стала адресною – на конкретний запит надаю конкретну допомогу. З нещодавнього це була допомога багатодітній матері з Хмельниччини, в якої вісім дітей, і її матеріальний стан не дозволяє всіх повноцінно забезпечувати. Допомагав і геріатричним центрам. Так, це трошки далі від війни. Вважаю, що нині є достатньо штабів, які допомагають військовослужбовцям, внутрішньо переміщеним особам і роблять це значно ефективніше, ніж я. Тож зараз особисто моїм пріоритетом стала допомога людям, які й так до війни були у складному становищі, а в нинішній ситуації стало ще труднішим.
– Як даєте раду з непростими моментами, що трапляються в житті, як, скажімо, зараз у всіх нас?
– Зазвичай стараюся проаналізувати ситуацію й якщо можу щось змінити, то докладаю до цього максимум зусиль або ж прошу допомоги в когось. Якщо знаю, що з цією ситуацією не можу впоратися сам, то усвідомлюю, що є люди, які безпосередньо впливають на неї. Скажімо, якщо мовити про нинішню ситуацію в Україні в зв’язку з війною: є люди, які можуть впоратися з нею ефективніше й якщо їм потрібна поміч, то я готовий допомагати.
– Ким бачите себе через років 10-15?
– Конкретно не скажу, але впевнений точно, що продовжу бути активним громадянином держави й постараюся стати професіоналом у своїй царині, яку, врешті, оберу та в якій розвиватимуся.
– Своє майбутнє пов’язуєте з Україною?
– Сподіваюся на це. Сподіваюся, що в мене, як й у багатьох українців, усе буде добре. І навіть краще, ніж ми могли уявити.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА