Мар’яна Тойфельсбауер: «Коли стаєш спеціалістом та отримуєш місце роботи, то маєш розвиватися постійно»

Фахівчиня з пластичної та реконструктивної хірургії Мар’яна Тойфельсбауер працює в лікарні Віденського медичного університету. 2002 року вона закінчила тоді ще Тернопільську медичну академію. Після практики у Віденському медуніверситеті вирішила продовжити там навчання та мріяла про роботу в клініці цього вишу.

Мар’яна ТОЙФЕЛЬСБАУЕР

До Відня на клінічну практику вперше Мар’яна Сагаль (дівоче прізвище) потрапила 2000 року. Це була літня студентська практика, яка тривала впродовж трьох тижнів для ознайомлення з роботою в лікарні. Сюди її запросив професор Ігор Гук, який був у той час відомим судинним хірургом в австрійській столиці. Він – українець за походженням і радо підтримував краян. Лікарня справила на Мар’яну Сагаль велике враження. Саме тоді вона вирішила, що хоче працювати в цьому закладі. Після повернення до України дівчина взялася за вивчення німецької, закінчила навчання в своїй альма-матер, успішно склала іспит з іноземної мови та вступила на навчання до Відня. Відтоді її доля стала нерозривною з цим містом, Австрією й хірургією. Проте наша випускниця постійно підтримує зв’язок з рідним вишем, з Тернополем. Про це та багато іншого – в інтерв’ю з Мар’яною Тойфельсбауер.

– Навчання в медичному університеті було вашою мрією?

– Завжди мріяла навчатися саме в медичному університеті. Моя мама – дитяча лікарка й я знала, що точно не хочу бути педіатринею. І не тому, що мені не подобалося працювати з дітьми. Я хотіла уникати конфліктів з батьками. Вважаю, що це непроста психологічна праця, крім виконання суто професійних обов’язків. Для мене було великим щастям вступити до медичного університету. Одночасно я вступала і до Києво-Могилянської академії, де також була зарахована студенткою економічного факультету. Та навчання я розпочала тут і хочу щиро сказати, що знання, які отримала в Тернопільському медичному університеті, стали основою, яку потім збагачувала й розширювала у Відні. Без цієї бази не уявляю собі, чи можливо було б продовжити навчання там. Особливо це стосується теоретичних дисциплін – біохімії, гістології, патології, фармакології. Це все було на найвищому рівні. Головна трудність полягала у знанні мови. В школі я не вчила німецької, лише англійську.

– Як вам вдалося вивчити німецьку мову на належному рівні?

– Німецьку мову я почала вчити під час стажування у Відні. Це були курси тривалістю один місяць. Коли повернулася до України, то в мене була репетитор, з якою займалася регулярно. За рік часу мені вдалося вивчити мову на рівні складання іспиту в Інституті германістики. Це була умова Віденського університету, щоб отримати право навчатися на медичному факультеті. Будучи студенткою, я проживала на квартирі в однієї літньої жінки – корінної віденки, яка, крім німецької, більше ніяких мов не знала. Це була дуже велика перевага. Я з нею кожного дня спілкувалася німецькою мовою.

– Хто з викладачів став вчителями в науці та в житті?

Мар’яна ТОЙФЕЛЬСБАУЕР і ректор ТНМУ, професор Михайло КОРДА

– Хочу загадати професора Михайла Корду, який викладав на другому курсі біохімію та вразив тоді манерою викладання. Для мене він був викладачем європейського взірця. В нього відсутній був типовий підхід до освіти, який я знала зі школи та побачила в університеті. В мене була чудова викладачка з гістології професорка Олександра Олещук, професорка Катерина Посохова читала нам дуже цікаві лекції з фармакології, Марія Хара з патофізіології. З хірургії залишилися дуже теплі спогади. В мене тоді заняття вів доцент Іван Чонка. Він давав нам клінічні ситуації, які ми повинні були вирішувати на заняттях. І це мене дуже захоплювало. Не раз згадувала вже під час своєї практичної діяльності ці заняття. Життєві уроки я виносила з дому. Це була моя мама, моя бабуся та мій дідусь. Мала близькі стосунки з батьками мами й дуже багато життєвих уроків, настанов взяла саме з дому.

– Яким було студентське життя, крім навчання?

– Мушу зізнатися, що я вчилася із задоволенням. Мені сам процес навчання дуже подобався. В нас був дружний курс, ми часто зустрічалися. Це не можна назвати клубом, радше – колективом однодумців. Ми часто зустрічалися та обговорювали цікаві статті, які прочитали за певний час, ділилися думками. Це спонукало дізнаватися про щось нове, щоб мати що обговорити. В нас був своєрідний спортивний інтерес до інтелектуального спілкування. Навіть можна назвати певним змаганням з приводу того, хто й що цікавого прочитає та розповість. На превеликий жаль, розваг у великому масштабі в мене не було. У мене був собака, яким займалася у вільний від навчання час.

– Можливо, під час навчання були якісь вирішальні ситуації?

– Важлива ситуація була після закінчення університету. Я ще тоді не знала, чи планую їхати за кордон, адже є єдиною дитиною в сім’ї. Крім того, вважаю, що це дуже важко покидати рідну землю, переїжджати в іншу країну, розмовляти іноземною мовою щодня, створювати там родину й будувати кар’єру. І дуже хотіла займатися хірургією, я знала, що мені це подобається. Захоплює рукоділля. Знала, що дуже складно отримати скерування на хірургічну спеціальність в інтернатурі. Тому вирішила особисто звернутися за підтримкою до тодішнього ректора університету Леоніда Якимовича Ковальчука. Записалася до нього на прийом, це не було проблемою потрапити до ректора. Відрекомендувалася та розповіла про свої мрії, про те, чому я гідна того, щоб вони реалізувалися. І він, вислухавши мене, вирішив допомогти. Підтримав у моєму бажанні бути хірургом. За що щиро йому вдячна. Моє знайомство й вдячність за підтримку потім вилилися у співпрацю між Тернопільським і Віденським медичними університетами. Все це почалося із зустрічі, коли ректор запевнив мене в підтримці в подальшому професійному розвитку.

– Яким чином підтримав вас Леонід Якимович?

– Він запропонував мені місце в інтернатурі в хірургічному відділені в одній з тернопільських лікарень, що було вершиною моїх бажань на той час. Оскільки я не змогла скористатися повною мірою цією пропозицією, бо почала інтернатуру, але потім вирішила-таки їхати до Відня, мені дуже хотілося не втратити зв’язок ні з університетом, ні з ректором, ні з Тернополем, ні з Україною загалом. Відбулася зустріч ректора Віденського медичного університету та ректора Тернопільського медичного університету, потім до Відня приїхав професор Ковальчук, обидва керівники домовилися про співпрацю. Приїжджала група викладачів нашого університету до Відня на певний час. Вони ознайомилися з роботою лікарні, побували в різних її відділеннях. Це мене дуже тішило. Сподіваюся, що й надалі співпрацюватимемо.

– Хірургію вважають нежіночою спеціалізацією. Яка ваша думка з цього приводу?

– Мій шлях у професії був нелегким і тривалим. Першою моєю спеціалізацію була «Травматологія з ортопедією». Я працювала в цій галузі впродовж 10 років. Це дуже цікава, багатогранна та захоплива хірургія. Вона дає лікарю відчуття понадсили, можливості врятувати життя. Ти реально приходиш додому після чергування й відчуваєш, що зробив щось особливе. Не закінчується ні навчальний процес, ні розвиток лікаря як особистості та фахівця у всіх аспектах. Насправді це багатогранний шлях, який є цікавим і водночас складним. Я зрозуміла, якщо працюватиму далі так само, то мені буде складно поєднати ролі жінки-хірурга, жінки-лікаря, жінки-матері й жінки-науковця відразу. Наукою займатися було б важко, адже це дуже виснажлива робота. І я вирішила здійснити власну мрію та змінити спеціалізацію, розширити свій діапазон як фахівчині. Чотири роки тому розпочала роботу у відділенні реконструктивної та пластичної хірургії. Це також підрозділ університетської клініки. Діапазон діяльності є доволі широкий. Естетична хірургія складає лише 20-30% від всього, що ми робимо. Насамперед це реконструктивна хірургія, яка пов’язана з тим, що треба допомогти пацієнтові після важких хірургічних втручань, після онкологічних операцій, наприклад, відновлення форми молочної залози, відновлення функцій мімічних м’язів з парезами і паралічами лицевого нерва, хірургічна корекція рубців, хірургічна корекція вроджених вад кисті, корекція тіла після баріатричних операцій. У цьому напрямку хірургії мені подобається те, що він вимагає відчуття форми тіла, відчуття комплексного щодо кожного пацієнта. Хірург повинен майстерно володіти скальпелем. Не треба додаткових приладів чи складних методів обстежень. Потрібен хірург, скальпель та анестезіолог. Багато втручань можна робити за допомогою місцевої анестезії. Це дає дуже велику свободу лікарю працювати, розвиватися й діяти. Що ж стосується жінки, то одна моя колега з травматології сказала, що потрібна не сила, а вміння. Цього не розпізнають багато чоловіків, які працюють травматологами, хірургами. Багато операцій, які виглядають надто травматичними, насправді виконують не за допомогою сили, а досягають результату за допомогою вміння. Складним є режим роботи й дня. Жінки, на мій погляд і думку мудрих чоловіків-хірургів, є значно вправнішими в руках, ніж більшість чоловіків. Окрім того, жінка витриваліша. Я це можу стверджувати однозначно, зважаючи на власний і досвід своїх колег. Мені подобається свобода дій. Хірургія травматологічна – це хірургія правил, де є чіткі критерії. В пластичній та реконструктивній хірургії такого немає. З одного боку, це складно для оцінки результату, а з іншого – дає свободу. І це дуже приємно.

– Ваші наукові інтереси?

– Працюючи в пластичній хірургії, наукою займаюся в університеті у вільний від роботи час. Немає спеціально виділено часу чи графіка. Це все за власним бажанням. Звичайно, працюючи в університетській клініці, вважаю гріхом не бути в науці, бо всі можливості для цього є. З власної ініціативи займаюся проєктом культивування мезенхімальних клітин з жирової тканини, яку отримуємо під час ліпосакції. Ми культивуємо їх і проводимо дослідження з різними клітинними лініями раку молочної залози, що мають різні характеристики, по-різному метастазують, ростуть, є гормонозалежними чи ні. Вивчаємо кокультуру, взаємодії, вплив препаратів на кокультуру, на стовбурові клітини. Це перспективна й цікава наука. Вона вимагає багато часу, зусиль і бажання нею займатися, але перші успіхи в нас вже є. Є дуже цікаві роботи, які опубліковані у світових топ-журналах. Торік я виступала, представляючи свою роботу на конгресі. Щороку американські хірурги та анестезіологи організовують науковий конгрес у Карибському басейні. Я отримала перше місце за свою доповідь, яка викликала чималий резонанс і зацікавленість в американців. Відповідно отримала запрошення відвідати пластичну клініку в Нью-Йорку та провести там місяць для ознайомлення з її роботою.

– Щоб з огляду на власний досвід побажаєте теперішнім студентам?

– Для молодих людей, які зараз перебувають на етапі планування свого подальшого майбутнього, життя й кар’єри, дуже важливо мати мрії та старатися їх втілити. Ці мрії треба чітко сформулювати, обов’язково треба чогось хотіти, а не просто жити днем сьогоднішнім, треба мати великі мрії, не потрібно себе обмежувати. І обов’язково робити кроки для їх здійснення, бо інакше це буде утопія. А ще важливо знати іноземні мови. Нині вже замало володіти лише англійською мовою. Тепер потрібно знати англійську, німецьку, французьку, іспанську та інші мови. Світ став дуже мобільним. Є дуже багато можливостей, ними потрібно вміти скористатися. Знання іноземних мов – це один з дієвих механізмів, як скористатися сучасними можливостями. Це легко робити в молодому віці й складно в зрілому, бо вже інші бажання та готовність до змін інша. До змін треба бути готовим постійно. Я побачила, що коли стаєш спеціалістом та отримуєш місце роботи, то маєш розвиватися постійно. Коли підписуєш контракт, то це щонайбільше на чотири роки. Треба продемонструвати за цей час, що умови контракту виконані й можна сподіватися на його продовження. Це стосується як лікаря-інтерна, так і фахівця та завідувача кафедри.

Яніна ЧАЙКІВСЬКА