Ліна По: стрибок через неможливе

Одного разу на мистецькому форумі ми стали свідками гарячої полеміки, яка розгорнулася навколо української порцеляни. Один з її учасників доводив, що працювати в цій царині дуже легко: зліпив сяку-таку жіночу подобу, начепив віночок і стрічки – й «шедевр» готовий! А ми дивимося на тендітну порцелянову дівчину-танцюристку, іронічно-звабливу, насмішкувато-задерикувату – й згадуємо слова нашого національного генія Тараса Шевченка:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий…

Ліна По (1919 р.)

Навіть якщо «всякий» – це не особа, а звичайна порцелянова статуетка, відома під назвою «Український танець. Руки в боки». З’явилася вона в нашій колекції нещодавно й майже випадково. Спочатку вважали, що її автором є знаменитий Владислав Щербина, й були сповнені бажання придбати цю доволі нестандартну роботу. Дівчина, яка продавала її, чесно вказала на ваду – маленьку тріщину, надіслала додаткові світлини, проте детально пояснити більше не змогла. Статуетка давня, 1950-60-х років, розписаний бісквіт (неглазурований фарфор), належала батькові, якого вже немає, була його чи не найулюбленішою – ось й уся інформація. Вивчали уважно вдвох. Хоч і неспеціалісти, проте зрозуміли, що свого часу статуетка була відреставрована – цілком професійно та з великою любов’ю. А потім на одному із сайтів віднайшли ім’я автора – Ліна По.

То хто вона така – Ліна По, авторка чарівної порцелянової українки?

У всякого доля… А доля Ліни По посміхнулася їй двічі, щоправда, вдруге – доволі смутно.

Весна того року була ранньою. Вона увірвалася в лікарняну палату нестримно та бурхливо, заповнивши її ущерть пташиним щебетанням і сонячними променями. Радістю веснування пройнялися навіть старенькі двері – видавалося, що скрипіли тепер веселіше й мелодійніше. Непорушним зостався лише маленький острівець – вузьке ліжко, на якому лежала молода жінка. Вродлива, з точеним семітським профілем давньогрецької камеї, із замкненими вустами та широко відкритими незрячими очима. Обережно відчинилися двері. Зайшла медсестра, ступаючи навшпиньки. Зупинилася біля ліжка, постояла хвильку, а тоді наважилася:

– Доброго ранку, Ліно! Як ви сьогодні?

– Дякую! Як завжди, – прошелестіли втомлено вуста.

Ліна По. Український танець. Руки в боки (фото з власної колекції)

Як завжди…Тому що «вчора», «сьогодні» та «завтра» для неї втратили своє первинне смислове значення, злилися в єдине «зараз-тепер-завжди». Десь там, в іншому житті, залишилися улюблена робота, танці, балетні постановки, букети квітів, сцена й оплески шанувальників. А потім ніби раптом хтось вимкнув світло й зупинив двигун, що живив і сповнював енергією кожен м’яз, і ти лежиш у цілковитому мороці поламаною лялькою на лікарняному ліжку. Лежиш уже давно й (найстрашніше!) непорушно, як підтяте дерево на березі Дніпра, недалеко від батьківського дому в Катеринославі, в тому іншому житті. А те минуле життя, що залишилося лише в болючих спогадах, було щасливим та успішним. Життя Ліни По – Поліни Горенштейн.

Вона – дитя останньої зими ХІХ століття. Прийшла у світ 18 січня 1899 року в м. Катеринославі (тепер – Дніпро). Ще з дитинства дивувала рідних неабиякими талантами – танцювала та займалася музикою, писала вірші й малювала. А ще час від часу бігала на берег Дніпра, приносила глину й натхненно ліпила невеличкі фігурки. З 14-ти років вона почала серйозно займатися хореографією та навчалася в професійного скульптора, намагаючись поєднати два основні захоплення. Здобувши середню освіту, Поліна вирушила до Харкова й вступила на вищі жіночі курси, проте швидко розчарувалася та записалася до балетної школи Тальоні. Крім того, вона старанно відвідувала мистецькі студії Елеонори Блох, учениці самого Родена. Часу не вистачало просто катастрофічно – й доводилося вибирати. Перемогла сцена. Закінчивши 1919 року хореографічне училище Воронцова та обравши сценічний псевдонім «Ліна По» (По-Ліна), дівчина вийшла на театральні підмостки. Виступи молодої танцівниці в Харкові, Маріуполі та Києві мали неабиякий успіх. Але вона сама першими хореографічними постановками була не задоволена й тому з радістю прийняла пропозицію продовжити навчання.

1921 року Ліна вступила не лише на вищі хореографічні курси при Большому театрі в Москві, але й стала студенткою скульптурного факультету вищих художньо-технічних майстерень. Проте через пів року зрозуміла: поєднувати навчання в двох навчальних закладах не зможе, тому що кожне мистецтво потребує цілковитої самовіддачі. Зосередилася на балеті, займалася щодня по 10-12 годин, демонструвала чудові результати. Але світ пензля та художньої пластики її не відпускав-таки. Згодом вона згадувала: «Я брала олівець і замальовувала рухи та пози балерин, які мене особливо захопили. Я обожнюю людське тіло. Я всмоктувала у себе скульптурну гармонію напівоголених тіл, що рухалися. Я старалася запам’ятати найбільш вдалі повороти, пози». Перша авторська балетна постановка була осмислена й представлена з врахуванням кращих традицій скульптурної пластики.

Закінчивши 1924 року хореографічні студії та отримавши спеціальність режисера-постановника танців, Ліна По впродовж десяти років невтомно трудилася – танцювала, викладала хореографію, працювала балетмейстером у різних театрах. Її кар’єра стрімко розвивалася та … обірвалася 1934 року. Ліна захворіла на грип, що ускладнився енцефалітом. Її було госпіталізовано в неврологічну клініку Московського науково-клінічного інституту ім. М. Ф. Владимирського в украй важкому стані – параліч верхніх і нижніх кінцівок, ураження зорових нервів, що супроводжувалися амузією – втратою музичного слуху й музичної пам’яті.

Амузію та параліч вдалося подолати, проте зір Ліна втратила назавжди. І це для неї було найжахливішим. Відчуття власної фізичної безпомічності просто вбивало. Не хотілося вже нічого – ні рухатися, ні їсти, навіть говорити. Просто лежала, очікуючи (чи сподіваючись?) завершального життєвого акорду.

Але це аж ніяк не влаштовувало її лікаря – професора Дмитра Шамбурова: ця жінка буде жити! Він часто навідувався в палату, присував стілець якомога ближче до ліжка та просто говорив. Розповідав усілякі лікарські небилиці, згадував кумедні випадки дитячих років, уважно фіксуючи в пам’яті реакцію пацієнтки. Чи не тому майже одразу помітив, як під час обіду Ліна почала розминати ще доволі неслухняними пальцями маленький шматочок м’якушу хліба. Ось те що треба!

– Скажіть-бо мені, Ліно Михайлівно, чого ви найбільше боялися в дитинстві?

– Навіть малесеньке мишеня було для мене справжнім пострахом!

– То чи б не могли ви для мене саме таке виліпити?

За якийсь час професор тримав у долоні маленьку фігурку й посміхався: «Яке воно обережне та метке!». Він вдоволено кивнув головою та вийшов з палати. А коли під час обходу запримітив на тумбочці ще й кількох слоників і навіть пташку, то наступного дня прийшов з невеликою фанерною дощечкою та пластиліном у руках. Прощаючись, ніби між іншим, додав, що фанерку для зручності можна покласти на груди.

Ліна По. «Стрибок»

Лише за кілька днів Ліна наважилася взяти в руки пластилін. Долаючи внутрішній спротив, породжений страхом поразки й розчарування, змагаючись з болем онімілих пальців, уперто розминала пластилін, ще нічого не плануючи, а просто насолоджуючись процесом. За три тижні на тумбочці біля ліжка стояла маленька танцівниця. Звичайно, професійний скульптор знайшов би в цій роботі чимало огріхів, але характер танцю був переданий доволі точно. Тому трохи згодом, прощаючись з пацієнткою, професор Шамбуров рекомендував їй продовжувати займатися скульптурою – і не лише з лікувальною метою.

Маленька кімната комунальної квартири стала своєрідним полем бою немічного, кволого та зболеного тіла з невпокореним духом молодої жінки, невгасимим бажанням повноцінної екзистенції, впертою волею до життя. Перемога, здобута Ліною у цій, здавалося б, безперспективній боротьбі, заслуговує щонайбільшої поваги. Щодня вона піднімалася, спинаючись на милиці, й поволі, крок за кроком, брела у протилежний куток кімнати, де стояв круглий столик, схожий на скульптурний станок. Працюючи, настільки поринала в роботу, що не контролювала власний стан, а коли падала від раптового болю, то хапалася за стіл, впускаючи милиці. Тоді підходила сестра Марія та обережно вкладала її в ліжко.

Працювала Ліна здебільшого пізніми вечорами та вночі, коли зачинялися численні крамниці, вмовкав вуличний гамір та лягали спати сусіди. «Дівчина, яка плаче», «Юний скрипаль», «Юннатка Наталя», портрет небожа Романа й, звичайно, балерини – ось неповний перелік скульптурок, що виставляла на окремій полиці. Імпровізовану виставку постійно поповнювала. Це особливо тішило професора Шамбурова, який часто заходив провідати свою пацієнтку та уважно розглядав її роботи. Тому він одразу відзначив появу на полиці «Вероніки» – невеликої статуетки дівчини, яка була дуже схожа на саму Ліну. Робота так вразила Шамбурова, що він допоміг зорганізувати її виготовлення в бронзі, а подарований екземпляр стояв на його робочому столі до останніх днів життя.

Підтримка рідних і друзів, позитивні оцінки професіоналів, зокрема відомого художника М. Нестерова, стали переконливим доказом у справі організації першої персональної виставки, яка відбулася 1936 року та стала помітним явищем у культурному житті столиці. З дня ж виписки з лікарні не минуло ще й року!

У лютому 1937 року, закінчивши роботу над скульптурами «Танець з покривалом», Ліна взялася за багатофігурну композицію «Танцювальна сюїта», в якій спробувала синтезувати елементи народної та класичної хореографії. Це – справжній гімн красі людського тіла, осмислений у динаміці рухів і цілісності композиції восьми фігур, центральною з яких є «Вакханка» – персонаж, в якому вже вгадується майбутня героїня знаменитої монокомпозиції «Стрибок». Але якщо жінка-вакханка у своєму танці ще потребує опори (нехай навіть це буде одна-єдина точка дотику пальців ніг до земної тверді), то інша вже подолала фізичні закони, розправила руки-крила у вільному польоті – впевнена, горда й красива у своєму прагненні безконечних небесних просторів. Ця робота настільки вразила представників комісії Третяковської галереї із закупівлі експонатів, що вони одностайно прийняли рішення про її придбання для експозиції.

Статуетка була представлена на виставці живопису, графіки та скульптури жінок-мисткинь 1938 р. Фахівці назвали «Стрибок» одним з кращих сучасних творів пластики малих форм, а сама Ліна Михайлівна була охоплена нестримним бажанням подальшого творчого пошуку й удосконалення. Володіючи особливим даром «внутрішнього зору» – ейдетизмом, вона шукала його найадекватнішого зовнішнього вираження. Саме тому часто відвідувала музеї, зупинялася перед античними скульптурами та роботами майстрів епохи Відродження, вивчала їх довго й старанно, ніжно торкаючись прохолодної поверхні, а потім розповідала про них чи не краще за фахівців.

В її творчому доробку з’явилися скульптурні портрети О. Пушкіна, А. Чехова, Н. Паганіні, сучасників-друзів. Інколи в пам’яті зринали риси людей, яких бачила в дитинстві чи в юності (так, скажімо, з’явився портрет старого єврея). Але улюбленій темі хореографії Ліна По не зраджувала ніколи впродовж усього дванадцятилітнього творчого шляху (1936-1948 рр.), виконавши понад сотню скульптурних робіт, з них – кілька багатофігурних.

Ліна По. Скульптурна композиція «Український танець»

Своєрідною лебединою піснею мисткині можна назвати скульптурну композицію «Український танець», створену 1946 року. В ній остаточно викристалізувалася національна тема, яка вперше проявилася в творчості Ліни По в постаті українки-трудівниці (1939 р.). Зима цього року була, як завжди, напруженою, зважаючи на специфіку творчого процесу скульпторки, що втілювався в нічному віртуальному поетапному моделюванні фігури, а потім такій же самовідданій реалізації. Під час роботи Ліна забувала не лише про їжу, але й про сон, тому сестрам Марії та Сарі доводилося майже силоміць її годувати й укладати в ліжко, а улюблену книжку «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя вони читали їй по черзі. Вербальні образи породжували внутрішні зорові візії, які активізували спогади дитинства та юності, що минули в Катеринославі, Харкові, Києві, Мелітополі, картини національних святкових дійств на сцені та в житті. Так виник задум композиції, де в центрі двоє парубків витанцьовують навприсядки біля солістки із широко розкритими руками, а праворуч і ліворуч дві пари дівчат, взявши руки в боки, доповнюють неповторний візерунок українського танцю – яскравого символу нашої національної культури. Одна з дівчат-танцівниць настільки точно втілила тип українського національного характеру, що стала цілком самодостатнім персонажем. Згодом цю статуетку багато років тиражували в порцеляні (одна з них і стала частиною нашої колекції).

На жаль, роки напруженої праці негативно вплинули на здоров’я мисткині, тому її ослаблений організм не зміг відновитися після операції й 26 листопада 1948 року перестало битися серце Ліни По – Поліни Горенштейн.

…Минають десятиліття, а маленька українка-танцюристка талановитої Ліни По є не просто музейним експонатом, а справжнім гімном незрячого тіла мисткині зрячому духові.

Ігор ГАВРИЩАК,

доцент кафедри української мови ТНМУ,

Олена ПРОЦІВ,

директор університетської бібліотеки