Студентка 6 курсу медичного факультету Лілія Бережницька зізнається, щойно почалася повномасштабна війна, вона зрозуміла, що їхати з рідного краю нізащо не буде. Жити та працювати хоче лише в Україні! Наразі Ліля ще остаточно не визначилася, який саме напрямок їй найбільше до душі, та точно впевнена в одному: яку б спеціальність вона не обрала – буде відповідальною, чуйною, допомагатиме пацієнтам не лише грамотним лікуванням, а й добрим словом.
– Ліліє, ви активно долучаєтеся до волонтерської діяльності університету. Які напрямки волонтерства обираєте? І що спонукає вас це робити?
– У мене немає основних напрямків у волонтерстві, сподіваюся, що колись матиму більше часу займатися цим ґрунтовніше. Зокрема, мрію відкрити притулок для бездомних тварин. Завжди, коли бачу їх взимку на вулиці, аж серце крається. Дуже рада, що в Тернополі є люди, які теж небайдужі до цього. Маю на увазі організацію «Ноїв ковчег», час від часу надсилаю їм пожертви, бо війна війною, а тварин нема кому захищати, ми повинні робити щось, аби вони були ситі та в теплі.
– Окрім цього, знаю, ви активно долучаєтеся й до виготовлення окопних свічок для наших військових.
– Виготовлення окопних свічок чи плетіння сіток – це найменше, що можу зробити. Мені просто хочеться допомагати нашим військовим бодай чимось, бо відчуваю вину, що живу у відносній «безпеці». Розумію, що це неправильно так гадати, адже ми всі зараз в небезпеці, втім, як би це жахливо не звучало, я все ж відчую вину, що маю дім, батьків у той час, як багато українців втратили все це за одну мить. Мені дуже шкода людей, які втратили власні домівки та рідних, дуже шкода воїнів, які ночують у вимушено поганих умовах, тому мені хочеться зробити щось для цих людей, і це, повторюся, найменше, що я можу зробити для них.
Вважаю, що ми всі у великому боргу перед нашими захисниками. Абсолютно кожен може і повинен робити щось для нашої Перемоги. Навіть невелика пожертва 10-20 гривень для ЗСУ – все одно це дуже важливо.
– Повномасштабна війна де вас застала?
– Я була в Тернополі, в гуртожитку, саме того дня ми мали йти на другу пару, сподівалася довше відпочити. А з самого ранечку чую – всі метушаться в коридорі. Пригадую, я ще подумала: «Ото вже, поспати не дають!». Потім зайшла у соцмережі й усе стало зрозуміло. Була шокована, як і всі. Телефоную мамі додому до Дрогобича: «Мамо, війна!». Мама спершу не повірила: «Лілю, яка війна, що ти таке кажеш?!». Наступного дня поїхала додому. Тоді чомусь здавалося, що все це затягнеться щонайбільше на тиждень і все буде, як раніше. Не можливо було повірити, що все це відбувається з нами насправді. Спочатку в мене був дуже депресивний стан, я не знала, що робити. Точніше, мені взагалі не хотілося нічого робити, та пізніше опанувала собою та почала долучатися до різної допомоги для військових і переселенців. Щоправда, в рідному місті не було багато активностей.
Якось зайшла на сторінку ТНМУ, побачила, що там робота кипить. Тієї хвилини навіть пошкодувала, що поїхала додому, подумала, що в університеті від мене було б більше користі. Тож коли повернулася на навчання, відразу долучилася до виготовлення окопних свічок.
– Як гадаєте, які ваші найсильніші риси? І що подобається в інших?
– Я відповідальна, співчутлива, завжди можу вислухати й стараюся допомогти, швидко вчусь новому. Стараюся ставитися до людей так, як хотіла б, аби вони ставилися до мене. В інших мені подобається відвертість, чуйність, упевненість, але не до нарцисизму. Відштовхують мене лицемірство та брехня.
– Вислухати та поспівчувати – це важливо для лікаря?
– Упевнена, що це найперше, що повинен зробити лікар: знайти підхід до людини, вислухати та заспокоїти. Звичайно, лікар може бути професіоналом і без особливої емпатії, але, як відомо, слово теж лікує. Переконана, що лікування, доповнене добрим ставленням і розумінням лікаря, відбуватиметься швидше.
– Стати лікарем мріяли з дитинства? Яким, до слова, воно у вас було?
– Мій батько Богдан – електрик, а мама Люба – бухгалтерка. Ніколи не могла подумати, що зможу вступити до медичного вишу! Дитинство в мене минуло весело, маю на спогад про нього безліч дрібних шрамів на колінах, бо багато бігала й падала (усміхається). Відвідувала різноманітні мистецькі гуртки, зокрема, любила ліпити, виготовляти з полімерної глини прикраси, плести з бісеру, малювати.
Коли навчалася в дев’ятому класі, мама порадила після його закінчення йти в коледж, аби здобути професію медсестри. Мені ж хотілося стати лікаркою, тож продовжила навчання у школі, старалася більше уваги приділяти хімії та біології, щоб належно скласти ЗНО для вступу до медичного вишу. Тому бажання стати лікаркою визріло, мабуть, поступово. Коли була маленькою, хотіла бути перукаркою чи дизайнеркою, згодом – ветеринаркою, але все добре обміркувавши, вирішила, що хочу все ж допомагати людям.
– Вже визначилися зі спеціальністю?
– Буду відвертою, все ще сумніваюся. Мені дуже сумно від того факту, що вже шостий рік навчання, а я й досі не обрала спеціальність, в якій впевнена на 100 відсотків. Основні напрямки, над якими міркую, мабуть, хірургія або гастроентерологія.
– Побутує думка, що жінці в хірургії важко.
– Я так колись теж вважала. Та навчаючись на першому курсі, потрапила в дитячу лікарню, оскільки мені ще не було 17 років, де мене лікувала лікарка-хірург. Я не вперше тоді з тим зіткнулася, але саме в той момент остаточно переконалася, що все це стереотипи, нав’язані суспільством. Нещодавно у нас також були заняття з хірургії, під час яких Тетяна Вікторівна Боднар ще більше розвіяла ці міфи. Я бачила, як вона робить операцію, й захоплювалася нею. Не важливо, жінка це чи чоловік, головне – навички, а не гендер.
– Чому для вступу обрали саме медичний виш у Тернополі?
– Усе дуже просто: вступила за пріоритетом. Спочатку, буду відвертою, більше схилялася до Львова суто з практичних міркувань – звідси ближче додому. Та про ТНМУ чула дуже багато добрих відгуків, тому й поставила Тернопіль на перше місце.
– Що особливо вразило та що стало найскладнішим у перші місяці навчання?
– Надзвичайно сподобався музей у морфологічному корпусі. Приємно вразили студенти старших курсів, які завжди підтримували, заспокоювали та не дозволяли панікувати під час сесій. Найскладнішим же стало не навчання, як зазвичай для більшості, а комунікація з одногрупниками, тому що я була досить закритою людиною. Та з часом завдяки своїм одногрупникам, серед яких знайшла нових друзів, стала значно відкритішою. Щиро дякую їм за те. Якби вони поводилися так, як я тоді, в мене тут друзів не було б.
– Що з власного досвіду порадили б студентам перших курсів?
– Не боятися сесій, викладачів. Більшість з них такі круті особистості! Я навіть не підозрювала, що зможу зустріти тут таких людей. Не боятися також долучатися до найрізноманітніших заходів, що відбуваються в нашому університеті, нізащо не гадати, що там будете зайвими, адже місце й робота знайдеться кожному.
– Маєте секрет, як усе встигнути?
– Ніяк (сміється), мені принаймні не вдається. Якщо хтось знає – скажіть мені, будь ласка! Мабуть, потрібно вміти складати план і дотримуватися його. Я ще такому не навчилася.
– Як відпочиваєте?
– Раніше дуже багато часу приділяла перегляду фільмів і серіалів, зараз більше спілкуюся з друзями, слухаю музику та читаю книги, люблю прогулянки – все це додає сили.
– Яке ваше улюблене захоплення?
– Люблю творити красу руками: робити різні намиста, інколи вишивати, щось плести. Коли була маленькою, дуже активно займалася цим, зараз значно менше, та все ж, коли є час і натхнення, – обов’язково щось беруся творити.
– Де шукаєте порятунок у складних ситуаціях?
– Ділюся проблемами з найближчими друзями, слухаю їхні поради, роблю висновки і потім намагаюся розв’язувати проблеми. Часто мені достатньо просто, аби мене хтось вислухав, – від цього вже стає значно легше.
– Що для вас найважливіше у житті?
– Сім’я та близькі люди. Дуже вдячна своїм батькам за можливість навчатися, жити так, як зараз живу. Вдячна також за підтримку друзям, без них не сформувалася б теперішня я.
– Про що нині мрієте та що плануєте?
– Мрію про закінчення війни та процвітання України. Коли почалася війна, я зрозуміла, що їхати звідси нікуди не хочу. Хіба лише подорожувати. Жити хочу лише в Україні! Якщо колись ще, можливо, розглядала інші варіанти, то зараз точно ні.
А з особистих мрій: добре закінчити університет, знайти хорошу роботу та ніколи не шкодувати, що вибрала саме цю спеціальність. Дуже хочу зробити правильний вибір! Хочу також, щоб у моїх батьків було хороше життя, щоб я мала можливість допомагати їм і підтримувати.
– За що найбільше вдячні Тернопільському національному медичному університетові ім. Івана Горбачевського?
– Вдячна рідному університету за те, що навчилася тут самостійності та відповідальності, знайшла багато друзів. Дякую також усім викладачам за навчання. Особливо хочу згадати Галину Анатоліївну Крицьку, Олену Валеріївну Бакалець, Антоніну Михайлівну Пришляк, Тетяну Василівну Бойко, Ірину Володимирівну Смачило. Це чудові викладачки, які дуже гарно подають інформацію та дуже добре ставляться до студентів. Вони неймовірні! Пам’ятатиму їх усе життя.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА