Людмила Охріменко: «Лише разом обов’язково переможемо росію»

Зустріч з авторкою найкращого воєнного роману в бібліотеці ТНМУ

Зустріч з письменницею Людмилою Охріменко, що відбулася в бібліотеці Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського, зібрала повну залу шанувальників справжньої книжки – такої, що тримає читача від першого до останнього слова, змушує міркувати, збагачує і словниковий запас, і душу. Письменниця, зокрема, репрезентувала свій роман «Оскар», який став переможцем міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2021» у номінації «Найкращий твір на воєнну тематику».

Як зауважує директорка бібліотеки ТНМУ Олена Проців, вона вже давно запланувала цю зустріч і з нетерпінням чекала, коли пані Людмилі випаде нагода приїхати з Івано-Франківська до Тернополя, щоб наші студенти та викладачі мали можливість познайомитися з цією надзвичайно цікавою особистістю й талановитою авторкою.

Письменниця Людмила ОХРІМЕНКО

Людмила Охріменко народилася в місті Синельникове на Дніпропетровщині. Тривалий час жила й працювала у Криму. До повномасштабного вторгнення мешкала в Харкові. Нині знайшла прихисток в Івано-Франківську. Має три вищі гуманітарні освіти, з них – два дипломи з відзнакою. 2014 рік змінив життя України та особисте життя пані Людмили. Вони стала волонтеркою, їздила з гуманітарними місіями у Луганську та Донецьку області, щоб допомогти добровольчим формуванням і підрозділам Збройних сил України.

Писати пані Людмила почала ще в дитинстві, але вважала свою творчість аматорством. У 1990-ті роки, коли в думках крутилося безліч сюжетів, можливості для їх втілення не було, потрібно було багато працювати, щоб забезпечити двох дітей. Тож займалася бізнесом, створила кілька успішних компаній, багато років також працювала на державній службі.

Війна та окупація Криму, в якому письменниця прожила 10 років, стали поштовхом до активної творчості та публікацій, змусили її писати про війну. Творчість письменниці розділилася на дві частини: книги про жінок і для жінок та книги про війну. У творчому доробку пані Людмили наразі три книги на воєнну тематику: «Пригоди мухи в окропі на окупованій території», збірка «Волонтерські історії» у співавторстві з Михайлом Кащавцєвим і роман «Оскар». Людмила Охріменко також – авторка книг «Пригоди дорослого Буратіни жіночої статі», оповідання «Заїда» в збірці інклюзивних оповідань «Terra інклюзія 2018» та роману «Легка поведінка». Активно працює й зараз, зокрема, готуючи до друку дві книги, одна з яких – збірка дитячих казок.

У творах письменниці, в якому б жанрі вона не працювала, завжди домінують уміло закручена інтрига, динамічний сюжет, психологізм та яскраво й майстерно виписані характери героїв. 2021 року роман «Оскар» визнали найкращим романом на воєнну тематику члени журі літературного конкурсу «Коронація слова», за що він отримав спеціальну відзнаку. «Оскар» – це книга про невигадану історію життя українського військового.

– Тернопіль для мене дуже особливе місто, передусім тому, що головою комісії, яка визнала мій роман «Оскар» найкращим романом на воєнну тематику, є тернополянин Олександр Вільчинський – викладач журналістики Тернопільського національного педагогічного університету, а також відомий письменник та учасник АТО. Коли я дізналася, що саме він започаткував цю відзнаку та буде оцінювати рівень поданих конкурсних творів, дуже збентежилася, оскільки розуміла, яка величезна відстань між нами, – зізнається Людмила Охріменко.

Власне, пані Людмила й не розраховувала отримати нагороду за свій роман, адже знала, що, крім неї, багато романів на конкурс подали власне військові, які, отримавши величезний досвід після 2014 року, вирішили описати його, до того ж писали на достатньо високому рівні.

– Історія з написанням роману «Оскар» дуже дивна, тому що це роман на замовлення, – каже Людмила Охріменко. – На початку 2020 року звернувся до мене один чоловік у звичайний сучасний спосіб – у фейсбуці попросився в друзі. Це був військовий. З військовими я дуже багато спілкуюся, починаючи з 2015-го року, допомагаю їм, тому відразу розумію, хто є хто. Він звернувся, попросився в друзі, але я… відмовила. Не взяла в друзі, тому що передивилася його сторінку, фотографії й він мені категорично не сподобався.

Чоловік на фото був вродливий, високий, статний, з офіцерською виправкою, та, на думку пані Людмили, глянцевий, наче з плакату, якийсь несправжній військовий. Жінка дійшла висновку, що це штабний офіцер. До цієї категорії військових вона аж ніяк не ставилася упереджено, просто звикла з 2014 року працювати з хлопцями, які воюють на передовій. Так їй і як волонтеру простіше, і як людині спокійніше, адже не має посередників, сама відповідає за те, що робить. Письменниця зізнається, що за весь свій волонтерський досвід ніколи не збирала грошей. Вона з однодумцями допомагала в інший спосіб: 2014 року об’єдналися три родини, які заробляли й власні кошти вкладали в нашу Перемогу. На жаль, після повномасштабного вторгнення рашистів родини розійшлися: хтось виїхав, хтось залишився в Україні, хтось узяв до рук зброю, хтось залишився волонтером, але всі вони й нині спілкуються, підтримують зв’язок і продовжують вкладати в нашу Перемогу.

– Отже, я не взяла його в друзі, – продовжує розповідь Людмила Охріменко. – Наступного дня він знову попросився в друзі. Я знову відхилила запит. Десь приблизно за тиждень отримала від нього коментар під одним зі своїх постів. Він написав мені російською, що просить додати його в друзі, бо йому дуже потрібна моя допомога. У цьому випадку я вже не могла відмовити. Якщо так звертається людина, ще й військова – отже, допомога справді потрібна. І вже чекала, що зараз отримаю величезний список, що потрібно зробити волонтерам. Але ж ні. Він мені написав: «Хочу, щоб ви розповіли історію мого життя. Хочу, щоб люди дізналися історію мого полону». Це був кримський татарин, який воював за Україну.

Спілкування з прототипом героя роману «Оскар» видалося непростим. До слова, наживо письменниця з ним ніколи не зустрічалася. Та через пів року завдання було виконане: пані Людмила написала про долю українського офіцера-спецпризначенця, який на початку 2015 року потрапляє в полон до російських окупантів, з першого дня неволі мріє про втечу та робить усе для того, щоб здійснити задумане. Коли надіслала «замовнику» роман, аж через тиждень отримала від нього у відповідь … сухе «ок». Спочатку дуже образилася. Та потім зрозуміла, що свою місію вона виконала. І це найважливіше.

– Тієї миті, коли Олександр Вільчинський сказав мені, що був упевнений, що цей роман написав чоловік, який пройшов АТО, я зрозуміла, що саме для мене зробив мій герой, – каже Людмила Охріменко. – Власне, це мій перший досвід, коли я написала книжку не про себе. Вперше написала книжку про людину, з якою ніколи не була знайома та до долі якої ніколи не була дотична, про яку взагалі можна сказати, що це моя протилежність.

Герой мав для мене два завдання. Перше: «Ти повинна написати книжку так, щоб всі зрозуміли, що росіян потрібно вбити всіх». Тоді я була категорично проти цього, казала йому: «Не всі ж там ненормальні. Там є і люди, може, хтось помилився. Не можна вбивати всіх». А він відповідав: «Ні. Ти не розумієш, не знаєш. Ця книжка про мене, пиши так, як я сказав». Нині, після 24 лютого, я нарешті остаточно усвідомила, що він був правий. Він уже тоді зіткнувся з цим всесвітнім злом, про яке я на той час не мала уявлення. Друга його думка була мені дуже близька. Так, тоді я боялася ворога. Тому що росія – велика країна. Не в тому сенсі, що велика територіально, а в тому, що ці люди все своє життя, всю свою історію вбивають інших людей. Вони мають шалений досвід у війні, вбивствах, вони мають необмежений військовий ресурс, великий грошовий ресурс саме на ці потреби, багато різного ресурсу, проти чого моя маленька країна, моя добра країна з дуже добрим, щирим і щедрим народом не встоїть… Я дуже з цього приводу тоді переживала. Але він мені завжди повторював: «Ми можемо. От я ж їх переміг, а вони в кількасот разів були сильніші за мене, коли я перебував у полоні. Але я їх переміг! Отже, й ми можемо їх перемогти! Є лише єдина умова: ми всі повинні об’єднатися. Лише разом ми обов’язково переможемо росію». І це наше найголовніше завдання нині.

Понад півтори години зустрічі промайнули, мов одна мить. На завершення Людмила Охріменко відповіла на запитання присутніх і влаштувала автограф-сесію. До слова, прибуток від продажу своїх книжок пані Людмила віддає на допомогу Збройним силам України.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА