Леся Чепесюк навчається лише на третьому курсі медичного факультету, та вже вправно асистує своєму татові під час операцій. Батьки дівчини – знані та шановані в Тернополі лікарі. Втім, як розповідає сама Леся, вони ніколи не нав’язували їй власної думки при виборі майбутньої професії. Стати лікаркою – це було цілковито самостійне рішення дівчини, до якого підштовхнув і приклад батьків, і робота фітнес-тренеркою. Крім того, що Леся успішно здобуває професійні знання та навички, вона чи не з перших днів навчання ще й активно долучається до волонтерської діяльності ТНМУ.
– Лесю, чи змінила вас війна?
– Так, звичайно, змінила. Мабуть, як і кожного українця. Війна змінила мої погляди на життя, насамперед навчила жити сьогоднішнім днем і насолоджуватися кожною хвилинкою.
– Від початку повномасштабного вторгнення рашистів на українські землі більшість з нас постійно перебуває якщо не у стресі, то в безперервній напрузі. Як особисто ви рятуєтеся від поганих думок і захищаєте свою психіку?
– Найбільше в цьому мені допомагає спорт, він справді відволікає. Раніше я працювала фітнес-тренеркою. Оскільки зараз маю дуже мало вільного часу, то просто люблю бігати надворі теплої погоди або ж займаюся у спортзалі. Люблю ще малювати – це теж гарний спосіб «перезавантажити» психіку. Це моє захоплення з раннього дитинства. Люблю, коли вдома багато картин, особливо мені подобається малювати пейзажі.
– Маєте місце сили?
– Так, моє місце сили – гори. Теплої пори року люблю гуляти там, дихати свіжим повітрям, підкоряти нові вершини. Взимку – кататися на лижах. Після такого відпочинку завжди повертаєшся щасливим. Обожнюю українські Карпати!
– Якщо б вам довелося відрекомендувати себе людині, яка бачить вас уперше, що ви б розповіли насамперед?
– Передусім сказала б, що я українка. Як прийнято в нас тепер говорити: «Доброго вечора, ми з України!». Зараз наша держава бореться з рашистською ордою, відстоюючи своє право на існування та незалежність. Кожен докладається до цієї боротьби, як може. Особисто я займаюся активною волонтерською діяльністю.
– Як вважаєте: які ваші сильні риси?
– Вважаю своїми сильними рисами цілеспрямованість, дружелюбність, комунікабельність, працьовитість і відповідальність.
– Ви належите до знаної в Тернополі родини лікарів. Відоме прізвище вам допомагає чи, навпаки, накладає величезну відповідальність?
– Звичайно, дуже позитивним для мене прикладом є те, що мої батьки стали лікарями та навчалися в ТНМУ. Нині я проходжу схожий до їхнього шлях. Хочу його пройти гідно, стати професіоналом у своїй справі та мати стільки ж позитивних відгуків від пацієнтів, як і вони. І це, звісно, накладає величезну відповідальність.
– Хто найбільше з родини спонукав вас обрати медицину? Чи це було цілком самостійне рішення?
– Це було цілком самостійне рішення. Батьки мені не нав’язували своєї думки, за що я їм безмежно вдячна.
– Не розглядали ще якісь варіанти щодо професії?
– У думках була лише медицина. Не розглядала інших варіантів, адже з дитинства хотіла стати лікарем. Коли я була маленькою, часто бувала в мами й тата на роботі. Мій тато Віктор Орестович – дитячий хірург, мама Людмила Ярославівна – кардіологиня. Мені подобалося, як вони допомагають людям. І в мене з’явилося теж таке бажання.
– Хто з дорослих у той час був для вас найбільшим авторитетом?
– Конкретно нікого не назву. Для мене завжди авторитетом були та є люди, які люблять свою роботу й виконують її бездоганно.
– Чим захоплювалися у школі? Про що мріяли?
– Я навчалася у Тернопільській школі № 22. У молодших класах захоплювалася сучасними танцями та малюванням, у старших класах – працювала фітнес-тренеркою. Мріяла скласти ЗНО і вступити на державну форму навчання, мабуть, як і більшість старшокласників.
– Цікаво, як же ви стали фітнес-тренеркою? Як у вас з’явився досвід праці ще під час навчання у школі?
– Усе почалося з того, що я пішла в тренажерну залу. Мені тоді було 14 чи 15 років. У мене була чудова тренерка, яка відкрила свою фітнес-залу. Тренування мені надзвичайно подобалися, після шкільних занять я проводила у залі багато свого часу. Очевидно, тренерка, побачила мою наполегливість і вміння. Вона запропонувала мені взяти групу дівчат такого ж віку, як і я, та проводити з ними тренування. Я пройшла відповідні курси й узялася за роботу фітнес-тренерки.
Власне, саме тоді я чітко зрозуміла, що хочу свою професійну діяльність пов’язати з медициною. Коли я працювала фітнес-тренеркою, почала вивчати різні групи м’язів. Мене надзвичайно зацікавила ця тема. Мені було цікаво дізнаватися, як працюють людські м’язи, опорно-рухова система. Мене також цікавило харчування, нутриціологія, яка нині стала дуже популярна. Тому я й вирішила піти в медичний виш. Тим більше, бачила приклад батьків.
– Пригадуєте ваші найяскравіші враження від перших місяців навчання в ТНМУ?
– На жаль, весь перший рік навчання минув дистанційно через карантинні обмеження. Вже на другому курсі, коли вийшла на очну форму навчання, знайшла багато нових знайомств, нових вражень. Найяскравішим враженням для мене, мабуть, стали перші спілкування з пацієнтами, спостереження за роботою медичного персоналу в лікарні.
– Які три найголовніші поради дали б нинішнім першокурсникам?
– Плануйте свій час. На початку нового навчального року здається, що у вас є багато часу для виконання завдань і вивчення матеріалу, але насправді дні дуже швидко злітають.
З власного досвіду також раджу знаходити час на позанавчальну діяльність, яка є не менш важливою, ніж і власне навчання.
І обов’язково навчіться казати «ні» тим дрібним питанням, які відволікають, заважають, дратують.
– Ви активно долучаєтеся до волонтерської діяльності університету. Які напрямки вас приваблюють?
– Від першого курсу долучаюся до проєкту «Помічники святого Миколая», в рамках якого ми допомагаємо втілити мрії дітей-сиріт. Цього року купували солодощі й для поранених воїнів, щоб цим маленьким солодким подаруночком підтримати їх і підняти бойовий дух. Збирали аптечки для військових на передову та для людей в укриттях на сході України, плели маскувальні сітки. Власне, це продовжуємо робити й зараз. Щиро вдячна Марті Ігорівні Руденко та Іванні Зеновіївні Керничній за те, що впродовж багатьох років вони організовують найрізноманітніші волонтерські проєкти, до яких долучаються багато студентів нашого університету. Це надзвичайно потрібна та важлива справа.
– Як усе встигати? Поділіться власним секретом.
– На мій погляд, потрібно просто планувати свій час і не лінуватися.
– Знаю, ви вже атестуєте батькові під час операцій. Поділіться цим досвідом.
– На канікулах після другого курсу я дуже хотіла чимось займатися, знайти для себе роботу чи підробіток. І тоді тато запропонував мені, щоб я приходила до нього в операційну, знімала на відео деякі процеси, адже він веде свою Instagram-сторінку. Тож спочатку я йому допомагала просто в зйомці. Пізніше тато почав долучати мене безпосередньо до самого процесу. Дуже професійні операційні медсестри навчили мене працювати з інструментами, показали, як правильно їх дезінфікувати, ставити катетер, як робити пробу на анальгетик та інші маніпуляції. Це мене насправді дуже зацікавило, тож поступово я почала вливатися в процес, і вже під час зимових канікул цього року тато почав дещо більше мене долучати до операції. Він дуже багато мені розказує, показує, скеровує, підтримує.
– Розглядаєте можливість піти в майбутньому в хірургію?
– Мабуть, ні. Ці навички, звісно, мені згодяться, як медикині, та все ж хірургом себе не бачу себе.
– А кардіологинею, як ваша мати?
– Кардіологія мене теж не дуже приваблює, хочу обрати щось інше, наразі шукаю себе.
– Тобто зі спеціалізацією ви ще не визначилися?
– На жаль, ще не визначилася зі спеціалізацією, адже є дуже багато цікавих напрямків, та наразі ще не можу зрозуміти, який саме з них мій на сто відсотків. Приглядаюся.
– Ким бачите себе в майбутньому?
– У майбутньому бачу себе доброю лікаркою, яка працює в незалежній європейській Україні.
– За що ви найбільше вдячні Тернопільському національному медичному університету ім. Івана Горбачевського?
– Я вдячна ТНМУ за те, що знайшла тут дуже багато друзів. За те, що в цьому університеті можна реалізувати себе як особистість та отримати сучасні професійні знання. Вдячна також кожному викладачеві за відданість своїй справі, бажання навчити студентів, прищепити їм любов до медицини, підтримати та зрозуміти їх.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА