Нашого випускника, кардіохірурга Ігоря Гуменного попросили розповісти про справи в трансплантології під час війни.
– Пане Ігорю, майже рік тому в інтерв’ю «Медичній академії» ви поділилися своїми планами та новими можливостями у трансплантології. Чи вдалося зараз хоча б щось зреалізувати?
– 24 лютого стало тією точкою відліку, яка переформатувала життя кожного українця. Перша трансплантація легень, яка відбулася торішнього вересня, по суті, дала поштовх для запуску програми трансплантації легень в Україні. Вона була надзвичайно потрібною українцям і тоді, і зараз. У списку очікування було доволі багато людей, які потребували нових органів, але вибухнула війна й плани кардинально змінилися, як бачимо, не лише в медицині, але в усіх сферах. Багато співвітчизників після 24 лютого одразу ж поїхали за кордон і наші реципієнти – важкохворі, кисневозалежні теж подалися до закордоння. Деякі з них їхали навіть із Сумської області, бо тоді там саме розпочалися атаки рашистів. Одна моя пацієнтка тиждень добиралася до Львова разом з кисневими балонами та набором медикаментів. І ми санітарним транспортом доправляли її до моїх колег із Сілезького центру хвороб серця міста Забже. Дякуючи нашим друзям-полякам, усіх пацієнтів з України зареєстрували там на листок очікування й у у них з’явився шанс отримати нові легені. Польща зараз виділяє чималі суми для лікування українців, зокрема, й для трансплантацій. А трансплантація легень там коштує чимало – 300 тисяч євро. Сім осіб, які перебували в нашому центрі на листку очікування, ми скерували туди. Наразі вони в очікуванні органів. Раніше в Польщі не було закону, який дозволяв би проводити трансплантації іноземцям. Наші співвітчизники їздили в Індію або Білорусь. Остання, зрозуміло, чому для нас вже не актуальна, а щодо Індії, то вона лише задекларувала пересадку органів українцям, а насправді люди в очікуванні перебувають роками, до того ж результати аж ніяк не тішать.
Три місяці тому відбулася трансплантація легенів українці, перша в історії Польщі та України. Для мешканки Волочиська знайшовся донорський орган. Цю операцію ми провели разом з польськими колегами. За п’ять годин, доки доправляли донорські легені та готували операційну, я встиг доїхати до Забже. Оперували 10 годин, майже всю ніч. Уже через тиждень пані Олена вийшла прогулятися, на третій тиждень її виписали додому й вона почувається зараз добре. А до цього її життя було, мов у пеклі. Уявіть молоду жінку, маму двох дітей, яка постійно перебуває в лежачому положенні, бо кисневозалежна, вона практично не вставали з ліжка. Нині Олена не прив’язана до кисневої подушки, вона ходить, займається дітьми, тобто повернулася до активного життя.
– Чи відомо реципієнтові, чиї органи він отримав?
– За законом людині, яка отримала орган, заборонено повідомляти прізвище, ім’я, вік, стать донора. Щоправда, трапляються, але доволі рідко, випадки, коли родина донора просить лікарів показати їм реципієнта. Дехто хоче бачити людину, в чиїх грудях буде битися серце їхнього родича, і тоді їх знайомлять. Але в більшості для родини донора це дуже велика втрата, яку вона має пережити в певний момент. Дуже нелегко батькові чи матері прийняти рішення про передачу серця, нирок чи іншого органа їхньої дитини. Але трапляються й інші випадки. Не так давно в нашому центрі майбутній священник, семінарист дав згоду на посмертну трансплантацію органів його матері, яка помирала від розриву аневризми та крововиливу в мозок. Завдяки його рішенню, вдалося тоді врятувати чотирьох людей. Його вчинок – це приклад великодушності. Ця історія з продовженням, бо зараз цей семінарист до нас часто приходить, і за потреби долучається до розмови з родичами майбутніх донорів.
Передати орган родича чи рідної людини комусь іншому – це надзвичайне випробування. І багатьом не так легко погодитися й у душі прийняти це. До слова, в Польщі на початку розвитку трансплантології, 15-20 років тому, також були певні проблеми, але дуже велику роль тоді відіграла церква. На своїх проповідях у костьолах священники розповідали, що передати свій орган іншій людини це не є гріх, а, навпаки, – прояв великодушності та самопожертви. Згодом це дало великі плоди: наприклад, у Забже проводять майже 60 трансплантацій легенів і 110 трансплантацій серця на рік і це найвищий показник в регіоні. Україна теж має цього вчитися.
– Яка ситуація наразі щодо трансплантації легень в Україні?
– Якщо маєте на увазі, чи є донори, то можу сказати, що їхня кількість від початку війни катастрофічно зменшилася. Які причини, важко достеменно з’ясувати, можливо, зменшилася кількість людей, бо багато наших співвітчизників виїхали за кордон, можливо, посіялися панічні настрої через повномасштабне вторгнення.
– Ви, напевне, знаєте, що вже через кілька днів після повномасштабного вторгнення до нашого університету почала надходити гуманітарна допомога з інших країн. Більше того, до нас почали приїздити самі благодійники. А як у Львові?
– Гадаю, що до Львова ще більше приїздить зірок і відомих людей, які хочуть підтримати Україну. Однією з перших була Анджеліна Джолі, яка приїхала без попередження й зустрілася спочатку на залізничному вокзалі з переселенцями з Донеччини, потім побувала в дитячому будинку та лікарні, де лікували дітей, постраждалих від вибухів. Це була несподіванка та свідчення того, що увесь світ підтримує Україну, а не рашку. В медичній сфері відбувається практично те ж саме. До першого медичного об’єднання м. Львова приїздить зараз дуже багато відомих лікарів, зі світовим ім’ям, які зробили різні винаходи в медицині. До нашої лікарні приїздив Філіп Менаше – це паризький професор, кардіохірург, один з небагатьох, хто почав досліджувати клітинну терапію для лікування серцевої недостатності. Він – професор торакальної та серцево-судинної хірургії в Університеті Паризького Декарта, керівник відділення хірургії серцевої недостатності Hфpital Europeen Georges Pompidou та директор лабораторії INSERM, яка займається клітинною терапією серцево-судинних захворювань. Філіп Менаше провів у нашій лікарні два з половиною тижні. І мені дуже пощастило, бо я стояв та оперував з ним за одним столом, відтак мав змогу запозичити цей цінний досвід. Він передав нам свої знання й ми прооперували з ним шість пацієнтів. Коли я запитав його, чому приїхав до нас у такі небезпечні часи, він відповів: «Я просто приїхав допомогти». Хтось допомагає грошима або доправляє речі, а він передає українським спеціалістам власні знання. Два тижні увесь наш колектив у нього вчився й такі знання для нас безцінні. Якщо уявити, що за цим досвідом нам довелося всією командою їхати до Парижа, то можна порахувати, скільки б це коштувало. Мабуть, довелося б зупинити роботу відділення, адже всі хочуть вчитися.
– Чи не важко було порозумітися з французьким професором?
– Ми розмовляли мовою кардіохірургії. Насправді ж користувалися англійською, всі наші колеги добре нею володіють, з мануальними навичками теж не виникало проблем. Тим більше, що наша команда вже має певний досвід стажування в іноземних клініках. Пан Менаше познайомив нас зі своїм винаходом і допоміг провести в нашому центрі першу трансплантацію стовбурових клітин пацієнту із серцевою недостатністю методом Putting Stem Cell to epicardium. Це – один з найкращих методів пересадки стовбурових клітин, які проводить Філіп Менаше, на відміну від внутрішньовенного чи внутрішньокардіального введення, які використовують в світі, але на міокарді вони погано працюють. Ми провели пацієнтові шунтування коронарних артерій та протезування аортального клапана, а задля пришвидшення регенерації серцевого м’яза додатково застосували авторську методику пана Менаше – Putting Stem Cell to epicardium: імплантували стовбурові клітини з його грудини за допомогою спеціального біоматрикса з активаторами їхнього росту. Цю частину операції й допоміг провести пан Філіп. Через чотири місяці можна було вже спостерігати, як спрацювала методика професора Менаше – в пацієнта суттєво піднялася фракція викиду, він став практично здоровий.
З іншим доброчинцем від медицини я познайомився цілком випадково. Якось польський професор нефрології Марек Мисляк зателефонував мені з проханням, чи може приїхати до нас в клініку його товариш із США. Я погодився та гостинно запросив американця до Львова. Коли ж я з Інтернету дізнався, що до нас їде легенда трансплантології світової величини Роберт Мангомері, то не міг повірити такому талану. Зустрів його в Кракові в аеропорту, він був трохи наляканий та здивований, особливо, коли побачив величезну чергу авто на кордоні, проте не побоявся приїхати з доброчинною місією в Україну. Професор Роберт Мангомері очолює інститут трансплантології Langone Transplant Institute in New York. Відомий ще й тим, що зробив за один день 10 послідовних трансплантацій нирок і був внесений до книги рекордів Гінесса. Але найголовніша справа та винахід його життя – це відкриття у сфері ксенотрансплантації. Коли він приїхав до нас першого разу, в їхній клініці вже на той час зробили майже сорок трансплантацій нирок від свині до людини. У них є спеціальна ферма, де вирощують близько 200 генетично модифікованих свиней спеціально для цих потреб. Більше того, чотири роки тому він сам переніс операцію з трансплантації серця. Був шість раз у клінічній смерті, його реанімували, майже рік він перебував на листку очікування та чекав на донорське серце. Саме тоді пан Мангомері переосмислив все своє життя й перше, що збагнув, що люди не можуть так довго чекати на органи, тому й почав розвивати галузь – ксенотрансплантацію. Це надихнуло його на відкриття. До слова, дуже невибагливий та простий у спілкуванні чоловік, незважаючи на «зірковий» статус.
Першого разу я провів з ним п’ять операційних днів, він оперував разом з нашими трансплантологами та зробив три трансплантації нирки, з яких одну посмертну. Так ми заприятелювали й він обіцяв приїхати ще. Обіцянки своєї дотримав. Коли приїхав удруге, то привіз нам дуже багато медичного дороговартісного інструментарію. Крім того, прочитав для фахівців клініки розлогу лекцію на тему ксенотрансплантації. На той час у своїй клініці він саме провів другу ксенотрансплантацію серця, поки що експериментальну, це коли людині зі смертю мозку імплантують свиняче серце. Отож перші успіхи є.
Примітно, що одна з перших ксенотрансплантацій була проведена в Польщі 1985 року в клініці міста Забже, з якою ми наразі активно співпрацюємо. Це була операція відчаю, тому що пацієнт помирав у кардіохірурга на столі й не було донора зі здоровим серцем. Ця операція, на жаль, хворому не допомогла, згодом була ще одна, тоді серце пересадили від мавпи. Але обидва ці втручання зазнали фіаско. Зараз усі генетичні аспекти цієї проблеми досліджені та вивчені, а незабаром взагалі будуть доведені до ідеального співпадіння й тоді, гадаю, дефіцит донорських органів у світі суттєво зменшиться.
– Чи є можливість нашим лікарям й надалі навчатися в іноземних фахівців, як це було до війни?
– Звісно, війна стала на заваді багатьох наших навчальних проєктів, але ми продовжуємо стажування. Нещодавно команда нашого центру повернулася з надзвичайно цікавої поїздки до Туреччини, з міста Бурса, що неподалік Стамбула. Там працює мій давній товариш кардіохірург Тамер Туран. Мої колеги, які займаються трансплантацією нирок і печінки, там стажувалися впродовж місяця, вдосконалювали досвід. У цій клініці проводять на тиждень чи не дві трансплантації печінки та п’ять трансплантацій нирок, тобто повчитися було в кого. Там добре розвинена родинна трансплантація, але цікаво інше: якщо в нас зазвичай батьки віддають дітям свій орган, то в них навпаки – діти дають батькам свої органи. Це доволі поширена практика, коли син віддає батькові одну нирку або донька, якій 25 років, віддає п’ятдесятирічній матері частину своєї печінки. На мій погляд, це свідчить про велику повагу та шану до батьків, які дали їм життя.
– Ви багато часу провели з доброчинцями, які приїздили до України, зустрічали їх в аеропорту, разом стояли за операційним столом. Що найбільше здивувало вас в іноземцях?
– Коли Роберт Мангомері після перших відвідин України повернувся до Сполучених Штатів Америки, то вони разом з дружиною – відомою у США оперною дівою Деніс Мангомері, організували доброчинні концерти на підтримку України та збір коштів для нашої лікарні. Зібрали тоді сотні тисяч доларів. І наступного разу, коли він приїхав, то прямо у валізах літаком привіз в ручній поклажі хірургічний інструментарій. Коли ми мали розмову дорогою з Кракова до Львова, я запитав пана Мангомері, що спонукає його допомагати Україні, то він сказав, що дуже хоче підтримати український народ. «Але ж у нас війна? Чи вам не страшно їхати в Україну?». На що він мені відповів: «Після того, як я отримав нове серце, я маю «екстра час» та «екстра життя», яке я хочу використати на благо людей. Треба встигати жити, бо життя дуже коротке». В його розумінні встигати жити – це допомогти тим людям, які цього потребують і не боятися йти вперед.
Лариса ЛУКАЩУК