Залюблені в порцелянове мистецтво

Козак танцює гопак – зосереджено, впевнено й вправно. Це вам не якийсь гультяй-черевань, що проциндрив у корчмі останній гріш, а тепер з горя пішов навприсядки вулицею, здіймаючи на всі боки куряву та полохаючи сусідських курей. Це – боєць, чиє тіло, загартоване в походах і битвах, здається, сплетене із самих жил і тренованих м’язів. Тому лише мить – і воно наче пружина розкриється в стрибку смертельним для ворога ударом з арсеналу бойового танцю-гопака. Автор скульптури зафіксував важливий момент переходу-перетікання тіла з однієї позиції в іншу – не менш складу та важливу: високо піднята ліва рука, відведена убік права, виведена вперед у напівприсяді ліва нога з цілковитою опорою на праву. Вихід з цієї стійки є цілком непрогнозованим для ворога чи суперника…

Цю статуетку ми запримітили вже давно. Рік тому вона сяйнула тонким золотом на одному з аукціонів і зникла, поповнивши колекцію невідомого шанувальника вітчизняного порцелянового мистецтва. Тоді ми лише торкнулися незвіданого й такого прекрасного світу української порцеляни, і наші відкриття були першими кроками малюка, що ступає сторожко та невпевнено. Спершу довгенько блукали манівцями, аж доки не віднайшли просторий шлях, що вів ген-ген за обрій…

О. Крижанівський. «Гопак» (фото з Інтернету)

Українській порцеляні – майже дві сотні років! Скільки всього здобутого, злеліяного в несприятливих обставинах, пережитого та втраченого у кривавих віхолах національної історії, що ламали життя не лише однієї людини чи сім’ї – цілого покоління, а крихку порцеляну безжально давили важким чоботом… Тому так багато нині в музейних і приватних колекціях неідентифікованих безіменних робіт, що потребують додаткової атрибуції та введення у вітчизняний науковий мистецький дискурс. Ще не написані біографії багатьох митців, що самовіддано працювали в цій галузі, ще не досліджені родинні архіви багатьох з них (якщо вони й є!).

Тому варто не дивуватися, а радше – ніяковіти, віднайшовши на одному із сайтів характеристику такого штибу: «Крижанівський О. В., талановитий, незаслужено забутий український скульптор».

Так, на жаль, Олександр Васильович (1923-1999) і Тамара Лаківна (1926-1994), дружина скульптора і сама досить цікава авторка, належать до мало знаних майстрів порцеляни. І це при тому, що як митець Олександр Крижанівський таки відбувся. З цим би погодився відомий артдилер Нортон Додж, який вважав, що успіх художника визначають три критерії: наявність творів у престижних музеях світу (в колекціях музеїв України роботи представлені), критичні статті в солідних виданнях (з цим складніше, але інформація є), купівля робіт колекціонерами (теж можна зарахувати, бо коли роботи автора з’являються на аукціонах, то дуже швидко знаходять покупця).

Біографія митців не багата на зовнішні події, але знакова для тих часів. Це був дуже успішний творчий подружній тандем. Олександр, нащадок січового осавула Крижанівського, й Тамара, донька болгарина Лако Лакова, жили та працювали разом, зберігаючи при цьому індивідуальну мистецьку манеру. Оскільки подружжя залишалося поза Спілкою художників України, то офіційної інформації зосталося обмаль. Але завдяки майже детективному пошуку сучасних дослідниць Олени Корусь та Ольги Школьної, які по крихтах визбирували-вишукували інформацію, можна окреслити найважливіші моменти життєпису скульпторів.

За родинними переказами, син січовика Крижанівського – Михайло, оселився в Куяльнику, працював каменотесом, різав камінь-ракушняк для одеських будинків і навіть не підозрював, що колись це місто стане рідним для його нащадка.

Мистецтво малої пластики Олександр почав освоювати ще в шкільні роки під керівництвом викладача гуртка місцевого палацу піонерів Петра Трохимовича Вільчинського. Художні студії хлопець поєднував з тренуваннями у спортивній секції.

О. Крижанівський. Погруддя Богдана Хмельницького (фото з Інтернету)

Закінчивши 1941 року три курси Одеського художнього училища, Олександр пішов добровольцем на фронт. Після демобілізації 1947 року продовжив навчання на скульптурному відділенні. Тут він познайомився з майбутньою дружиною Тамарою. 1949 року Крижанівські завершили навчання, представивши комісії дипломні роботи – погруддя Богдана Хмельницького та скульптуру «Валерій Чкалов». Після успішного захисту молоді скульптори отримали скерування на Олевський порцеляновий завод, де працювали впродовж року. Потім вони перебралися в Городницю. Саме тут митці здобули широкі можливості для творчої самореалізації.

Понад 20 років (аж до 1971-го) особиста й творча біографія Крижанівських була тісно пов’язана з Городницьким порцеляновим заводом, одним з найдавніших підприємств цієї галузі, що був заснований ще 1799 року та належав до трійки лідерів з виробництва малої фарфорової пластики в Україні.

На 50-70-ті роки ХХ ст. припадає період розквіту заводу: відкрито новий ливарний цех, збудовано горно для виробів, що виготовлялися методом лиття, спроєктовано та збудовано постійну піч для швидкісного випалювання порцеляни, поточну лінію глазурування виробів. А найголовніше, в цей період на підприємстві сформувався не просто штат скульпторів-професіоналів, а колектив професіоналів-однодумців, який оновився за рахунок молодих митців-ентузіастів – Олексія Цвєткова, Зінаїди Мосійчук, Владислава Щербини, Олександра й Тамари Крижанівських.

Це ж наскільки треба бути залюбленим у свою професію, щоб майже два десятки років жити в тісному гуртожитку, від якого до найближчого колодязя 200 метрів, прати одяг і мити посуд у річці, готувати на керогазі, взимку обігрівати помешкання дровами й торф’яними брикетами, а до найближчої залізничної станції йти чи не пів дня добрим кроком! Майже повна відсутність цивілізаційних благ не особливо й засмучувала: разом працювали, разом й відпочивали – вудили рибу, грали у футбол, зорганізовували колективні пленери.

У цей період суттєво розширюється тематика порцелянової продукції заводу: традиційні зразки агітаційного фарфору (бюсти політичних і державних діячів, статуетки партизанів, піонерів тощо) доповнюються оригінальними зразками анімалістичного жанру, тема «щасливого дитинства» розробляється з наголосом на буденні дитячі радощі. Естетизація, утвердження й розвиток національної тематики прослідковуються саме наприкінці 1950-х років. Припускаємо, що в цьому є значна заслуга Олександра Крижанівського, який 1958 року був призначений головним художником заводу. Тамара Крижанівська в цей час працювала на посаді головного скульптора підприємства.

Виконання посадових обов’язків передбачало не лише контроль, але й вивчення можливостей забезпечення високого рівня художності продукції, організацію та участь у республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках-ярмарках, численні відрядження, з-поміж яких були й закордонні. Та незважаючи на це, Олександр Васильович не лише не став посадовцем-функціонером, але зумів відстояти та зберегти право на індивідуальний творчий процес.

Постійний мистецький пошук – прикметна риса характеру Крижанівського-скульптора. Якщо його ранні твори виконані в руслі канонів соцреалізму не тільки в тематичному плані (наприклад, барельєфи «Гоголь» і «Дискобол», портрети Котовського та Чапаєва), але й з виразним акцентом натуралістичності, яскраво вираженої деталізації, то в подальшому мистецька деталь поступово відходить на другий план, а головним для митця є об’ємне просторове вираження ідеї.

О. Крижанівський. «Гімнастка» (фото з Інтернету)

Крижанівський відмовляється від використання широкої («веселкової») палітри фарб, акцентуючи увагу на пластичних можливостях порцеляни як робочого матеріалу. Дружина Тамара, яка здебільшого займалася розписом його робіт, завжди це враховувала. Крижанівський – майстер цілісної композиції, що характеризується компактним, виразно окресленим силуетом – носієм основного ідейного навантаження. Використання чітких і плавних ліній породжує ілюзію об’ємного малюнка, що не втрачає естетичності при мінімальному використанні зображальних засобів і застосуванні кольорової дихотомії (наприклад, роботи «Дівчина з голубом»/ «Гуленька», «Ескімос з собакою», «Дівчина з книжкою», «Бандурист», трифігурна композиція «Лисички»). Саме завдяки чіткості та виразності силуету скульптурне зображення оленя авторства Крижанівського стало знаком-символом підприємства.

Важливе місце в творчості скульптора посідала спортивна тема. Вона була своєрідною матеріалізацією давнього захоплення різними видами спорту (волейбол, баскетбол, бокс, футбол), що успішно конкурувало з його мистецькими уподобаннями. Олександр Васильович був не лише непоганим гравцем, але й суддею республіканської категорії з багатолітнім професійним стажем і пристрасним вболівальником до останніх років життя. Тому роботи циклу «Спортсмени» («Боксер», «Спринтер», «Футболіст», «Ковзаняр») займають особливе місце в творчому доробку митця.

Зберігаючи вірність давнім традиціям українського порцелянового мистецтва, Крижанівський сміливо експериментував у цій галузі задля якнайточнішого вираження художнього задуму. Статуетка «Гімнастка», відома в двох варіантах розпису (світла полива та кобальт), – яскраве свідчення естетичних пошуків скульптора. Поєднання класичних традицій та модерних віянь забезпечує успішне розкриття авторського задуму. Красу юного тренованого тіла передано в динаміці виконання гімнастичного елемента – стрибка, в процесі якого стрічка в правиці спортсменки є рівноцінним елементом художнього образу. Змінюється смислове навантаження композиційних складових: саме стрічка, що є ніби природнім продовженням руки, стає опорою для тіла, позбавляючи його матеріальності, й творить ілюзію легкого та вільного польоту.

У творчому доробку митця є вази, чайні сервізи, антропоморфні набори для лікеру (наприклад, знаменитий «фарфоровий дует» «Одарка і Карась», 1959 р.), подарункові стилізації козацьких люльок. Дружина Тамара була не лише помічником (особистим художником), але й сама досить активно працювала в цій царині. Вона – автор дуже цікавих робіт анімалістичного жанру («Ведмедик», «Ведмідь з балалайкою», «Фазан», «Птах»), серії на тему дитинства «Перші уроки» (1950-ті-1960-ті роки) тощо.

Задля поліпшення побутових умов 1971 року Крижанівські перебралися до м. Синельникове Дніпропетровської області, де обоє продовжували трудитися, вийшли на пенсію та відійшли у вічність, залишивши шанувальникам порцелянового мистецтва на спомин справжні перлини.

Ігор ГАВРИЩАК,

доцент кафедри української мови,

Олена ПРОЦІВ,

директорка бібліотеки ТНМУ