Завідувач відділення хірургічних методів лікування набутих вад серця ДУ «Інститут серця МОЗ України» Ігор Мокрик: «Зі студентської лави несамовито хотілося потрапити саме в кардіохірургічну операційну»

У лікаря-кардіохірурга вищої категорії, кандидата медичних наук, завідувача відділення хірургічних методів лікування набутих вад серця ДУ «Інститут серця МОЗ України» Ігоря Мокрика надзвичайно насичена професійна біографія. Численне стажування та праця у клініках Фінляндії, Австрії, Італії, США, Німеччини й Польщі, багатий досвід роботи дитячого кардіохірурга в Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова, розвиток дитячої кардіохірургії в донецькому Інституті невідкладної та відновної хірургії ім. В.К. Гусака, а нині – допомога дорослим пацієнтам з набутими вадами серця в Інституті серця МОЗ України. Як зізнається сам Ігор Юрійович, ще у студентські часи він встановив для себе високу професійну планку: якщо вже працювати в медицині – то винятково на добротному світовому рівні. Цього принципу відтоді й дотримується, постійно вдосконалюючи та відшліфовуючи свої вміння.

Приємно зазначити, що навчався Ігор Мокрик у Тернопільському національному медичному університеті ім. Івана Горбачевського, де свого часу познайомилися його батьки.

– Ігорю Юрійовичу, знаю, що у вашій родині – 14 лікарів!

– Уже п’ятнадцять: цього року моя двоюрідна сестра Лідія Склярова закінчує наш Тернопільський медичний університет.

Першим лікарем у родині був мій дід Микола Іванович Мокрик. Він після війни закінчив Львівський медінститут, працював хірургом на Рівненщині, а потім поїхав до Києва на стажування, що проводили на базі інституту, яким керував професор Амосов. Микола Амосов звернув увагу на філігранну хірургічну техніку, якою дід володів, і запропонував йому залишитися у столиці. Дід погодився, працював з Амосовим, а потім – з відомою торакальною хірургинею, професоркою Ольгою Авіловою, займався дитячою торакальною хірургією, був одним з її засновників в Україні.

На жаль, я мав можливість лише раз побачитися з дідусем, він досить рано від нас пішов. Тож пам’ятаю його тільки зі слів батька. Але вже працюючи в Києві, досить часто зустрічаюся з його учнями та вдячними пацієнтами. Власне, це початок нашої медичної династії з батькового боку.

Бабуся, татова мама, була лаборанткою. Дід з маминої лінії все життя пропрацював водієм на швидкій допомозі в Тернополі, дуже тісно спілкувався й товаришував з лікарями, тому теж певним чином дотичний до медицини.

Батьки познайомилися, коли були студентами Тернопільського медичного інституту. Батько Юрій Миколайович – гастроентеролог-ендоскопіст, тривалий час був обласним ендоскопістом Рівненщини, засновником цієї служби в цій області. Разом з батьком працює і мій рідний брат Владислав, який нині очолює відділення ендоскопії Рівненської обласної лікарні. Мама Людмила Миколаївна все життя пропрацювала дільничною терапевткою, нині на заслуженому відпочинку.

– Очевидно, у вас навіть сумнівів не було, що ви також підете в медицину?

– Не пам’ятаю, щоб були якісь вагання. Водночас і не пригадую, щоб хтось підштовхував мене до цього рішення. Воно виросло цілком природно. Хоча, як і всі інші діти, певний час хотів бути кимось героїчним. Космонавтом – ні, гонщиком також не дуже. Мені дуже подобалися індіанці (сміється). Це було моїм таким великим захопленням, що навіть у першому творі на тему «Ким я хочу стати?», написав, що мрію вивчати індіанців Північної Америки. Пізніше, десь у 6-7 класі, коли постало конкретніше питання профорієнтації, то вже само собою було зрозуміло, що мені подобається медицина. Так з’явилося рішення вступати до Рівненського медичного училища після восьмого класу, а далі без жодних сумнівів вирішив, що піду до Тернопільського медичного університету, на той час академії.

– Які ваші найяскравіші спогади зі студентського життя?

– Гарних спогадів дуже багато. Особливо пам’ятний – перший візит до Національного інституту серцево-судинної хірургії ім. М. Амосова. Оцей дух академіка Миколи Михайловича Амосова, що невидимо там присутній, справив на мене дуже сильне враження. Самого академіка вже не було, та я мав можливість спілкуватися з його учнями, про яких досі чув лише від викладачів. Коли я туди потрапив, то почувався наче в Нарнії серед небожителів (сміється).

Навчаючись в університеті, познайомився також з Ростиславом Валіхновським. Разом з ним та іншими друзями-однодумцями вдалося зорганізувати тернопільське представництво Міжнародної студентської асоціації студентів-медиків України. Через ці міжнародні зв’язки, що тільки налагоджувалися в ті часи, ми мали можливість поїхати за кордон і побачити, що таке медицина інших країн. Мій перший візит був до Фінляндії. Він став потужним поштовхом для мене й переконав у думці: якщо вже творити в медицині – то на світовому рівні, а інше не прийнятне в принципі, бо наші люди гідні найкращого.

– Чому зупинили вибір саме на серцево-судинній хірургії?

– Десь уже на 3-4 курсі я зрозумів, що мене цікавить лише хірургія, а в хірургії – тільки кардіохірургія. В мене немає якогось конкретного пояснення – чому. Просто те бажання та потреба є в тобі, і ти її реалізовуєш день за днем. Пригадую, що несамовито хотілося потрапити саме у кардіохірургічну операційну та оперувати на серці. І це бажання залишається й дотепер.

– Ви стажувалися та працювали в багатьох країнах. Що в закордонному досвіді для вас найцінніше?

– Перше місячне стажування, як я вже зауважував, було у Фінляндії у відділенні кардіохірургії Університетської лікарні м. Турку. Через рік – в Австрії у відділенні Університетської лікарні м. Інсбрук, що є світовим лідером з трансплантології. Вже після закінчення університету подав документи на участь у міжнародному конкурсі, який проводила Міжнародна школа серця, що базується у США, але має свій філіал в Європі. Мої документи прийняли, і я отримав грант на навчання в Італії в місті Бергамо. Вважаю, що саме воно стало основоположним, тому що встановило високу планку в підготовці мене як кардіохірурга. Мав можливість спілкуватися, без перебільшення, з легендами сучасної кардіохірургії, які, по суті, заклали підвалини нашої спеціальності. Скажімо, захист моєї магістерської роботи відбувався в присутності комісії, до складу якої входив професор Ярда Старк з всесвітньовідомої лікарні Грейт-Ормонд-Стріт Хоспітал. Його книжку з дитячої кардіохірургії знає кожен, хто працює у цій сфері. За результатами навчання я отримав ще два гранти від Європейської асоціації кардіохірургів на продовження навчання.

– Не хотіли залишитися за кордоном назавжди?

– Після закінчення стажування за кордоном постало питання, що робити далі. Мій пріоритет полягав не в тому, щоб залишитися за кордоном, а в тому, щоб оперувати. Щоб залишатися, зокрема в Італії, потрібно було додатково витратити кілька років, аби виконати всі вимоги з підтвердження диплома. Я ж вважав, що в нас достатньо пацієнтів, які чекають на своїх хірургів, а хірургічних рук в Україні не багато. Тож через два роки стажування повернувся до Києва та продовжив працю в Інституті Амосова у відділенні дитячої кардіохірургії.

– Як опинилися в Донецьку?

– Пропрацювавши у столиці шість років, отримав пропозицію з Донецька – з Інституту невідкладної та відновної хірургії ім. Гусака НАМН України, де була велика потреба в тому, щоб розвинути дитячу кардіохірургію. Мені запропонували взяти на себе цю роль. Я справді побачив там перспективи, насамперед професійні, тому з родиною переїхав до Донецька. Нині вважаю, що це був величезний досвід, який я отримав там упродовж семи років й аж доки не почалася війна. Коли ж стало зрозуміло, що будь-яка високотехнологічна сфера в тих умовах уже неможлива, вирішили покинути Донецьк. Переломним став момент, коли я робив операцію дитинці з вагою 2,5 кг і складною вродженою вадою серця. Для такої операції потрібне серйозне забезпечення, а я, оббігавши весь величезний інститут, зміг знайти лише три ниточки пролену, щоб зшити судинки. Словом, очевидний факт, що в тих умовах така хірургія в принципі неможлива. Крім того, все те свавілля, що творилося там на той час і надалі чиниться, й стало причиною, чому переїхав до столиці.

У той переломний момент я вирішив вдосконалити власні навички в дорослій кардіохірургії. За цим звернувся до професора Мар’яна Зембали й на початку 2015 року ми приїхали до польського Забже, де в Сілезькому центрі хвороб серця я пропрацював півтора року. Коли постало питання: що далі робити – залишатися в Польщі чи повертатися, отримав пропозицію від директора Інституту серця в Києві Бориса Михайловича Тодурова працювати в його клініці, за що я йому дуже вдячний.

– З квітня 2017-го року ви очолюєте відділення хірургічних методів лікування набутих вад серця Інституту серця МОЗ України. Якими досягненнями команди вашого відділення особливо пишаєтеся?

– Наразі відділення виконує повний спектр кардіохірургічних операцій без винятку. В нашому відділенні багато оперує сам Борис Михайлович Тодуров, а також я та ще три хірурги. Виконуємо дуже багато кардіохірургічних втручань, що, повторюся, демонструють весь спектр досягнень сучасної кардіохірургії: починаючи від стандартних протезувань клапанів, аортокоронарного шунтування й закінчуючи дуже складними реконструкціями аорти при її розшаруваннях, мініінвазивними втручаннями на клапанах серця, їх реконструкції. Це саме та робота, що відображає моє прагнення ще зі студентської лави – працювати та надавати допомогу на добротному європейському рівні.

– Який випадок за весь період праці вас вразив найбільше?

– Найбільше пригадується випадок ще під час роботи в Донецьку, коли доправили дитинку, яка народилася лише два дні тому та була чорного кольору. Навіть не синього, а таки чорного. Її діагноз був: критична форма аномалії Ебштейна з атрезією легеневої артерії. Це дуже рідкісна патологія, що зустрічається не частіше, ніж в одного новонародженого на 10000 пологів. У серці дитини фактично не функціонував правий шлуночок і кров зовсім не текла до легень. Нині не існує остаточного рішення, як лікувати таких дітей. Передусім тому, що це вкрай рідкісна патологія, саме така її форма може трапитися в практиці кардіохірурга лише двічі чи тричі за кар’єру. Тому точної відповіді, що потрібно робити, немає. Тим більше, я жодного разу не бачив, як це робиться на практиці. А часу на прийняття рішення було кілька годин, інакше дитинка померла б. Довелося нашвидкуруч підняти купу іноземної літератури. І тієї миті з особливим теплом у серці згадав своїх батьків, які свого часу наполягли на тому, щоб я добре вивчив англійську мову. Адже це ті двері, що відчиняють доступ до світової мудрості, в тому числі й професійної.

Отож ми досить швидко зорієнтувалися в тому, що варто зробити, аби дати можливість дитинці жити. Операція відбулася успішно. Та найдивнішим було те, що через три дні в наше відділення доправили ще одну дитину з точнісінько такою ж патологією! Це взагалі унікально! Але ми вже знали, що робити, і хоча ця операція виявилася дещо складнішою, вона теж була успішною. Такий досвід неможливо забути!

– Чи був у вас негативний досвід? Як його переживаєте?

– Філософія моєї роботи така, що немає другорядних операцій. Операція на серці – найбільш драматичний момент у житті кожного з наших пацієнтів. Усі вони надзвичайно хвилюються перед операцією. Що я можу їм пообіцяти? Стовідсоткову гарантію їм може дати або Господь Бог, або шарлатан якийсь. Я та мої колеги не є ні тим, ні іншим. Якщо можна щось зробити, то ми в кожному випадку докладаємо максимум зусиль. Рятуємо всіх, кого лише можна врятувати, використовуючи для цього найменший шанс. На жаль, трапляються пацієнти, яких не вдалося врятувати. Це буває зрідка, але це завжди дуже болісно. Кожен такий випадок запам’ятовується, бо це неможливо не пам’ятати. Але при цьому ти усвідомлюєш, що зробив все, що в твоїх силах.

– Праця хірурга вимагає неабиякої фізичної підготовки та психологічної витримки. Що робите, аби бути здоровим?

– Я просто приходжу додому, де мене зустрічають четверо дівчат – троє донечок і дружина, які занурюють мене в атмосферу любові та турботи.

Моя дружина Галина – корінна тернополянка, її батьки й нині мешкають у Тернополі. За фахом вона – фахівчиня з міжнародної економіки. Донечки – Владислава, Соломія та Яна. Їм відповідно тринадцять, сім і три роки. Кожна з них тішить своїм баченням та особистими переживаннями, якими вони зі мною діляться. Діти – це така машина часу, яка повертає тебе чи в підлітковий вік, чи в раннє дитинство, й змушує згадати, як ти все це свого часу переживав. І це неймовірно цікаво! Це допомагає трохи абстрагуватися від сьогодення. Діти – справжні, в них немає нальоту досвіду, необхідності щось робити, кимось прикидатися, вони живуть за покликом серця. Спілкуючись з ними, я намагаюся перейняти цю справжність, вона настроює мене, мов камертон, допомагає відпочити, стати молодшим, скинути тягар світу, що навколо тебе, – часто штучного, несправжнього, фальшивого. Сім’я, діти – це абсолютне добро, й за це я свою родину дуже ціную. Це – мій квітник, в який я із задоволенням завжди повертаюся та вважаю, що основа мого психічного здоров’я й збалансованості саме тут.

Щодо фізичного стану, то, щойно є можливість підтримати власне тіло в тонусі, я завжди нею користуюся. Часу зазвичай вистачає лише на біг, адже це найпростіше: прийшов додому, парк – поруч, переодягнувся й побіг. Без сумніву, це є дуже потужним джерелом енергії. Переконаний, що без регулярних пробіжок функціонувати мені було б дуже складно. До того ж не лише фізично, а й емоційно, тому що бігаючи в парку, спілкуюся з природою, і це мене також дуже сильно заряджає. Ніколи не слухаю музику під час бігу, я слухаю природу. Це велика цінність, що також дає мені натхнення рухатися далі.

– Чи бувають у вас моменти спустошення, професійного вигорання?

– Не буває. З професійним вигоранням, на щастя, наразі не стикався. Якщо й відчуваю певне розчарування, то лише тоді, коли зустрічаю випадкових людей у медицині. Адже медицина – це продукт системи охорони здоров’я. Медичний персонал лікарні – найбільш важлива, але лише частина цієї системи. Все інше – держава, законодавство, фінансове забезпечення. І ось коли в цій системі з’являються випадкові люди без глибокої фахової підготовки, то справді відчуваю певне спустошення від усвідомлення того, що намагається втрутитися хтось, мотивований будь-чим іншим, окрім інтересів пацієнта. А це останнім часом трапляється, на жаль, досить часто.

– Що нині вас пов’язує з рідним університетом? І що хотіли б побажати своїм колегам з ТНМУ – теперішнім і майбутнім?

– Основне, що пов’язує з рідним університетом, – це добрі друзі, однокурсники, які там нині працюють і допомагають Тернопільському медичному університету з гордістю перебувати на чолі української медицини та медичної освіти. Зокрема, мій гарний товариш – декан факультету іноземних студентів Петро Сельський. Ми часто спілкуємося, він ділиться зі мною тим, як живе університет, тому я в курсі більшості подій. Коли є потреба й можливість чимось допомогти своєму університету, завжди із задоволенням це роблю.

Колегам, передусім студентам, хотів би побажати завжди прагнути до вищої ліги в медицині. Не бути статистами, не бути середнячками, а намагатися, як Біблія говорить, бігти так, щоб перемогти, бути головою, а не хвостом. Якщо хтось має таку наснагу, то нізащо не погоджуватися з меншою роллю. Тільки вперед! Тиснути на максимум і не зупинитися на якомусь етапі, доки не досягнеш тієї вершини, до якої колись вирішив дістатися. Все вдасться. І тоді прийде неймовірне задоволення від того, що ти саме там, для чого народився.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА