Забута перемога професора Степана Вадзюка

Прочитав у газеті «Медична академія» (№19 за 25 листопада 2020 року) велике інтерв’ю з професором Степаном Нестеровичем Вадзюком. І хочу нагадати йому та розповісти всім читачам про одну з його перших перемог, про яку він, за притаманною йому скромністю, не згадав. Перемога лаборанта кафедри на чолі з Оленою Олексіївною Марковою над професором, доктором медичних наук, досвідченим вченим, який був десь на двадцять років старшим за нього. Цей факт закріплений грамотами, ціни на які зараз зросли до небес: вони існують – в єдиних примірниках! – тільки у нині професора, доктора наук, заслуженого діяча науки та техніки України, почесного академіка – одна та молодого німецького письменника – друга.

Соломон ВАЙНШТЕЙН, професор (2020 р.)

На початку вісімдесятих років минулого століття у ТДМІ (тепер – ТНМУ) співробітників, які регулярно займалися спортом, було не дуже багато. Навіть не пригадую, щоб бачив на стадіоні чи спортивному майданчику завідувача кафедри фізичної підготовки, доцента Ільницького, ні, тим більше, доцента – завідувача курсом лікувальної гімнастики Поплавського. Лише професора Ю.Т. Коморовського після пробіжки можна було побачити вранці на майдані Волі: він повільно повертався додому в модному спортивному костюмі та дуже в ті часи дефіцитних кросівках. Спортивний професор вітав, розмахуючи рукою, багатьох своїх друзів, які квапилися на роботу. Таким чином усе місто знало, що Юрій Теофілович, який з радістю очолив організоване за наказом згори Товариство тверезості, веде найбільш можливий здоровий спосіб життя. Він не п’є, не курить, «бігає від інфаркту». Хто, на подив Юрія Теофіловича, ще цього не знав, тому про це відразу ж повідомляв сам зразковий професор. Він володів польською, німецькою, англійською, латинською, давньогрецькою та, Бог знає, ще якими мовами. Хоча я перекладав російською мовою статті, надіслані мені з московського «Реферативного журнала», з англійської або польської, але німецьку мову я вивчив лише через десять років після поразки Степана Нестеровича Вадзюка, латинську знав набагато гірше, ніж Євгеній Онегін: з «Енеїди» Вергілія не знав ані рядка (але, на відміну від Онегіна, я трохи міг декламувати «Енеїду» І. Котляревського).

Що стосується давньогрецької, то не було з ким на ній порозмовляти Юрію Теофіловичу: навіть на кафедрі іноземних мов йому не було рівних у вмінні декламувати щось з «Іліади», яку приписують Гомеру. Але треба було якось сповістити світу та й про цю перевагу Юрія Теофіловича над іншими. І він великими літерами давньогрецької мови розмістив чийсь довгий вислів над широким входом до хірургічного відділення. Це було на другому поверсі старого корпусу обласної лікарні, де на той час розташовувалася кафедра хірургії. Переклад російською (українською) мовою не подавався, що там було сказано – ніхто не знав, але давньогрецькі літери самі по собі викликали повагу.

Я очолював кафедру терапії, розташовану на третьому (останньому поверсі), і не міг спокійно реагувати на помітний «недолік» нашого колективу: присутність вивіски, яка повідомляла всім зрозумілою українською мовою банальну інформацію: «Кафедра терапії факультету удосконалення лікарів». Тому лікарі-курсанти при першому моєму знайомстві з ними чули запитання: «Ви звернули увагу, піднімаючись до нас на кафедру, на напис над входом у хірургічне відділення?». Я отримував завжди дружну відповідь: «Так. Але ми нічого не могли зрозуміти». «Поясню зараз», – у нетерпінні відповідав я. І швидко продовжував: «Там зрозумілою давньогрецькою мовою позначено: «Поверхом вище розміщена найкраща кафедра медичного інституту». Так чи схожим методом кувалися мої перемоги.

Повернемося до моєї поразки. Неділя, 11 вересня 1983 року, була оголошена Всесоюзним днем оздоровчого бігу та ходьби. Згідно з наказом ректора належало всьому професорсько-викладацькому персоналу та співробітникам інституту з’явитися в теперішньому гідропарку «Топільче» для участі в забігах. Прогулянка з дому до місця забігу як участь у «Дні» не враховувалася, але співробітники нашої кафедри не зважали на це. Хтось, пройшовши лише коротку дистанцію в напрямку гідропарку, повернувся додому. А деякі, що були хитріші, дійшли навіть до головної алеї – місця старту забігів. Але, вдягаючись, забули, куди їм передбачається йти. Вони з’явилися, вичепурившись, немов свідки нареченого та нареченої в Будинок одруження. Спортивно – з усіх співробітників кафедри – виглядав лише я сам. Тому відчував себе – серед тих, які вирядилися, – голим.

Так, я забув поговорити про свої спортивні тренування. В мене не було нічого дефіцитного: ні красивих спортивних костюмів, ні кросівок, тому бігав навколо Тернопільського ставу вечорами, в темряві. У вихідні ж їздив на велосипеді околицями Тернополя (з десяти співробітників кафедри автомобіля не мали лише я та лаборантка передпенсійного віку.) Мені було тільки 45 років, і я вирішив, з огляду на мої пробіжки, що не буду останнім серед тих, хто пробіжить три кілометри.

Але дистанція насправді була іншою. З’ясувалося, що з тих, хто з’явився в гідропарку, конкурувати була готовою невелика жменька. Всі інші лише «вболівали за своїх». Ветерана «бігу від інфаркту» просто не дочекалися (йому на той час було вже понад 60 років). Працівники кафедри фізичного виховання (її керівники теж не з’явилися!) прийняли, не порадившись зі мною (така була на той час «демократія»), «соломонове рішення». Виміряли від початку головної алеї до першої клумби (тепер – водограю) по обидва боки – якраз 250 метрів відстані, тому в цих місцях з’явилися банери «Старт» і «Фініш». Старт – поворот біля клумби – назад до початку алеї: довжина забігу 500 метрів. Тут необхідна була не стільки витривалість, яка з віком більш-менш зберігається, але й – швидкість, що різко падає з віком.

Уранці було тепло, але я тремтів. Навколо мене стояв, розминаючи мускулисті ноги, молодняк. Виділявся Степан Вадзюк – стрункий, сухорлявий. Ми не були знайомі, але я бачив його майже щоденно у вікні кафедри після роботи (мій будинок стояв поряд з будівлею інституту та вікна дивилися на подвір’я вишу й стіну кафедри патологічної фізіології, де я бував раніше, знаючи Олену Олексіївну Маркову, завідувачку кафедри, ще по Вінниці, де вона під час мого навчання була асистентом, а я – членом наукового гуртка.

Як-то кажуть, мені нікуди було відступати: за мною стояла будівля інституту. Побігли. Не мав жодної можливості вгнатися за довгоногим Степаном. Але з усіма іншими я впорався! І отримав грамоту, до того ж таку саму, як і переможець. Але він – не знаю, серед кого, а я – серед усіх професорів, інших викладачів і співробітників. Грамоти були підготовлені дочасно, моє ім’я було написано неправильно (я не мав при собі паспорта). Але це ще краще. Вінсент ван Гог, Людвіг ван Бетховен, Соломон ван Штейн – виглядає і звучить добре! Моя грамота зараз висить у золотій рамці, біля неї, у срібній рамці – колаж, який відбиває мої актуальні спортивні досягнення та щорічно змінюється.

Грамоти супроводжували призами: науковими поїздками до столиці «нашої прекрасної батьківщини», за кордон – до нетрів «гниючого капіталізму». Степан Вадзюк уперше поїхав до США, Франції, Австрії тощо. А я потинявся два роки в Москві, після чого опинився на курсах німецької мови в Лейпцигу. Новою мовою оволодіти на шостому десятилітті життя важко – мене залишали кілька разів на другий рік. Доки я сам не вирішив залишитися. Вивчаю мову фон Ґете та Шиллера вже тридцять перший рік. Отримав за цей час усі допуски та попрацював до 75 з половиною років лікарем. Але рівня знання мови Юрієм Теофіловичем Коморовським ще не досяг – тому й не повертаюся. Бажаю пересвідчитися, чи справді останньою вмирає надія…

Соломон ВАЙНШТЕЙН,

завідувач кафедри 1979-1988 років,

професор м. Кельн, Німеччина