Думки й поради академіка Дмитра Зербіно

Академік Дмитро Деонісович Зербіно народився 10 березня 1926 р. у м. Луганськ. Його наукові праці присвячені патології лімфатичної системи, мікроциркуляції та екологічній патології. Інтереси Д.Д. Зербіно не обмежуються наукою. Широка його ерудиція живиться і літературою, і живописом: малює пейзажі, просякнуті світлом і теплом.

Тернополяни щиро вітають академіка Дмитра Деонісовича Зербіно з 95-им днем народження й бажають йому міцного здоров’я, творчих успіхів у розвитку екологічної патології, вдалих живописних та літературних знахідок упродовж подальших років активного життя.

Читачам газети «Медична академія» пропонуємо висловлювання академіка Дмитра Зербіно на тему «Наукова школа: лідер та учні».

Наукова школа – це професійна співдружність людей, що сформувалася під егідою особистості – ученого лідера. Вона займається активною дослідницькою роботою в науковому напрямку й об’єднана ідеями, методиками, науковими традиціями, що розширюються співробітництвом, пошуками нових фактів.

Поняття наукової школи характеризується чотирма основними ознаками: розробка нового оригінального напрямку в науці; спільність основного кола завдань, які розв’язуються в школі; спільність засад і методичних прийомів розв’язування поставлених завдань; навчання молодих учених наукової творчості в широкому розумінні цього слова.

Чи можна називати науковою школою якого-небудь ученого таке явище, коли під його керівництвом (справжнім чи фіктивним) вийшло багато дисертацій, але за різними напрямками? Найчастіше це епізодичні праці, не надто глибокі за змістом і такі, що не мають продовження. На рівні захисту дисертації зазвичай і завершуються подібні дослідження, адже передусім ставили формальну мету – здобути науковий ступінь.

У науці, як і в інших інституціях людини, завжди були авантюристи, нечесні люди, пристосуванці. Такий «діяч» науки створює собі науковий авторитет, підписується під десятками статей як співавтор, хоч може й не розуміти, про що в них йдеться. Минає кілька років і такий «учений» у своєму «активі» міг мати десятки дисертацій. Тому саме в науковій школі виявляється система цінностей, моралі. Правильно мовив Анатоль Франс: «Людство треба змушувати до доброчесності».

У науці є дослідники, занурені у власні інтереси, є й такі, які прагнуть віддати свої ідеї та в такий спосіб поглибити й розширити пошук. Вони вміють керувати, допомагати та «просувати» своїх підопічних.

Якщо звернутися до праць класика психологічної науки ХХ сторіччя Карла Густава Юнга про психологічні типи, то їх є два – інтравертний та екстравертний. Тому основна парадигма наукової школи, як спонтанного явища в творчості, ґрунтуються на поділі за психологічними характеристиками двох типів особистостей: інтравертних та екстравертних. Для перших прикметне перебування у власному світі переживань, внутрішньому світі думок, самозаглиблення, а в науці – прагнення до індивідуальної творчості, відсутність бажання мати учнів, передавати їм свої ідеї. Базис наукової школи – особистість екстравертивна з переважальною зацікавленістю пошуком учнів, залучення їх до своїх досліджень, передача їм своїх ідей.

Отже, екстраверти (спрямовані назовні) прагнуть, за К. Юнгом, до розширення ділових, наукових контентів, використання всіх наявних можливостей. У них багато ідей, планів, вони зазвичай чітко знають, що робити. Саме серед них формуються лідери наукових шкіл. Інтраверти (спрямовані всередину) обмежують контакти, замкнені в собі, відгороджуються від оточення, бережуть сили. Наука для інтроверта притягальна тим, що він може сховатися у власній мушлі та жити спокійно, абстрагуючись від навколишнього бурхливого моря життя.

Лідером у науці може бути тільки творча особистість. Це людина зі своїм особистим напрямом думок, бажанням проникнути у сутність предмета й піти далі, яка володіє ідеями й легко віддає їх, вміє підказати, якими шляхами рухатися, стає вчителем.

Лідерові, щоб йти власною нестандартною дорогою, треба мати такі риси характеру: наполегливість, самостійність, почуття відповідальності. Він повинен поєднувати й такі несумісні риси, як твердість і гнучкість, мрійливість і реалізм, дружелюбність і вміння «тримати дистанцію», серйозність і почуття гумору.

Перед кожним лідером школи постійно стоїть, як формально дотепер прийнято називати, кадрове питання. Одначе як уникнути помилок, шукаючи молодих працівників, здатних вирішувати завдання наукової школи? Працювати не «від» і «до», а захоплено, щиро, знайшовши своє покликання в науці?

Можливо, якоюсь мірою добору учнів допоможуть поради професіоналів служби працевлаштування м. Бостон (США) щодо причин відмови надати роботу. Деякі з них: неохайний зовнішній вигляд, некультурна мова, відсутність зацікавленості, небажання брати участь у справах, крім обумовленого графіка, брак такту, ввічливості, бажання просто прилаштуватися, цинізм, лінь, низький моральний рівень, вузькість інтересів, невміння цінувати час, нездатність сприймати критику, відсутність розуміння цінності досвіду попередників, невихованість (не дякує співрозмовнику за надану увагу).

Молода людина, яка розпочне наукову роботу, мусить мати потрібний базис знань у своїй професії, вміти працювати на комп’ютері, здійснювати пошук в Інтернеті та знати хоча б одну іноземну мову.

Науковий керівник має відразу попередити, що думати над науковим завданням, обмірковувати його потрібно і вранці, і ввечері після роботи, на відпочинку та у свята. Цього також треба вчити й навчитися.

Дуже важливе та майже не розроблене наукознавцями питання – ставлення учня до свого вчителя. Навіть якщо лідер з багатьма позитивними рисами, то учні можуть бути різні – справді вдячні, уважні, але й байдужі, егоїстичні, егоцентричні. Будь-який лідер-учений з подивом може побачити останніх серед своїх колишніх учнів, яким він віддав якусь частину свого наукового життя, поставивши «на ноги» такого учня. І тут доречно нагадати знамениту клятву Гіппократа, її початкову частину про обов’язки учнів стосовно вчителя й навіть до дітей свого вчителя:

«Я засвідчую під присягою перед лікарями Аполлоном, Асклепієм, Гігіеєю та Панацеєю і, беручи у свідки усіх богів та богинь, що, відповідно до моїх здібностей та своєму розумінню, даю таку клятву: цінувати, на рівні зі своїми батьками, того, хто навчив мене лікарського вміння; жити спільно з учителем, а за потреби ділитися з ним своїми достатками; його нащадків уважати своїми братами, а це вміння, яким вони захочуть оволодіти, передавати їм безкорисливо та без письмової домовленості; повчанням, усними урокам, правилами, інструментами й усім іншим, що передбачено навчанням, наділяти своїх синів, синів мого вчителя та учнів».

Думки академіка Дмитра ЗЕРБІНО переповів професор ТНМУ Степан ВАДЗЮК