До лікарського фаху прокладає шлях від санітара

Артем ВИННИЧЕНКО

I санітар, і медбрат, і студент – Артем Винниченко вже спробував себе в цих іпостасях. Про лікарський фах він мріяв ще зі шкільної парти. Переконаний: справжній лікар той, хто пройшов усі ланки медичної професії. Для фахівця, каже, найважливіша риса – це співчуття, без якого важко працювати й сама робота піде не так.

– Я з 9 класу знав, що стану лікарем. У випускних класах готувався до вступу до медичного університету. Коли мені було 12 років, я впав з дерева та травмувався. В лікарні оглянули, сказали, що маю перелом руки та потрібна операція. Це й стало відправною точкою у виборі майбутньої професії. Я проходив тривалу реабілітацію, тож мав нагоду побачити роботу лікарів, так би мовити, зблизька. Саме тоді й зрозумів, що хочу бути схожим на них.

За плечима в Артема – диплом фельдшера. Хлопець закінчив Чорнобильський медичний коледж в місті Яготин на Київщині. А сам – уродженець Славутича.

– Відстань між Тернополем і вашим рідним містом понад півтисячі кілометрів. Це не стало вам на заваді? Чому обрали саме цей університет?

– Я дуже серйозно до цього підходив. Від навчального закладу дуже багато залежить. Мені важливо, щоб була хороша навчальна база, щоб я мав у кого навчитися. Цікавився в знайомих студентів, читав різні відгуки на форумах про навчальні заклади. Все добре зваживши, подав документи до Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського. Зараз я студент 4-го курсу. Ніколи не шкодував про власний вибір.

– Як вам спало на думку влаштуватися на роботу до лікарні, адже поєднувати її з навчанням – непросто.

– Через карантин ми вже другий рік змушені вчитися дистанційно. Мені цього замало. Тож торік кинувся на пошуки роботи. Хотів застосувати власні вміння на практиці. Мав намір працювати саме в університетській лікарні. Коли прийшов до відділу кадрів, мені сказали, що є вакансія санітара у відділенні інтенсивної терапії. Я відразу погодився. Мені не важливо було ким працювати та в якому відділенні, головне – у лікарні.

– У вас є диплом фельдшера?

– Багато відомих лікарів починали з такої роботи. У лікарні немає деталей. Все важливе. Вважаю, що кожен лікар повинен пройти всі щаблі, щоб розуміти, як працює відділення, як влаштована робота кожного. Пропрацювавши санітаром, можу з упевненістю сказати: це важлива та непроста робота.

– Як сприйняли вас колеги?

– Дивувалися. Казали, що такий молодий хоче бути санітаром. Мені це навпаки було приємно. Дослухався до порад старших колег. Старався збагнути роботу відділення зсередини. Зі студентської лави лікарню сприймаєш по-одному, коли ж працюєш у ній, – цілком по-іншому. Я, мабуть, на той час був єдиним чоловіком-санітаром у лікарні. Скажу відверто, без санітарів було б дуже важко у відділенні, вони так само допомагають працювати з пацієнтами.

– Через кілька місяців вас підвищили, тепер ви – медбрат. Що у вашій роботі приносить вам радість, віддачу, задоволення?

– У реанімації мені подобається працювати в команді. В нас дуже кваліфіковані фахівці, тож маю з кого брати приклад. До відділення часто потрапляють люди без свідомості або в комі. І після лікування – зміна за зміною, доба за добою – людина отямлюється, починає розмовляти. Відчувається, що ми не даремно робимо свою справу. Це дуже приємно.

– Під час епідемії складніше працювати порівняно з тим, як колись, що кажуть колеги?

– Різниця в тому, що змушені користуватися засобами індивідуального захисту. А робочий день такий самий, як і колись: приходимо, приймаємо зміну, дізнаємося в колег, що сталося за ніч, потім – п’ятихвилинка й робота.

– Існує стереотип, що медсестринство – здебільшого жіноча професія. Мовляв, жінки від природи наділені емпатією. Які риси характеру, притаманні чоловікам, допомагають вам бути хорошим фахівцем?

– Найважливіша риса – це співчуття. Без нього важко працювати й сама робота піде не так. Припустимо, робиш недужому перев’язку. Якщо ставишся до цієї справи з турботою, щоб людині не було боляче, це ж цілком інший результат. Пацієнт одразу відчуває. І неважливо, хто це робить: чоловік чи жінка.

– Робота в реанімації – складна та потребує емоційної стійкості. Як вам вдається розмежовувати роботу та дім.

– У лікарні треба працювати сповна. В реанімації – постійно у шаленому ритмі, потрібно все робити оперативно й злагоджено. Тому й важливо вміти відволікатися, інакше загрожує професійне вигорання. Зрештою, це може трапитися з людиною будь-якої професії.

Щоб відволіктися та залишатися в доброму гуморі, мені допомагає хобі. Я захоплююся фотографією. Хочу зупинити мить через фотокамеру. Дуже люблю чорно-білі світлини, більше за кольорові. Як кажуть англійці, колір додає ще один вимір. Краще видно емоції людини, її реакцію, настрій… Кольорові теж гарні. Вони також передають емоції, але чорно-білі – набагато краще, адже немає кольору, який заважає розгледіти настрій.

– Любите мріяти?

– Про мрії не розповідають, можуть не здійснитися. Маю мету – стати хорошим лікарем. Зі спеціалізацією ще не визначився, вагаюся. Хочу придивитися ще. Вважаю, що потрібно вибирати те, що найбільше до душі, тоді можна стати добрим фахівцем.

Мар’яна СУСІДКО