Доцент кафедри фізіології з основами біоетики та біобезпеки Ігор Папінко переконаний, що найбільше досягнення людини – її повсякденна робота. Куди доля не закинула б кожного з нас, усюди ми повинні залишити за собою добрий слід. Власне, ці слова Ігор Ярославович підтверджує й своїм життям. Упродовж періоду здобуття професії у ТНМУ зумів не лише старанно й наполегливо вчитися, а й працювати, турбуючись про сім’ю, і відстоювати права українців, беручи участь у студентському русі під час Революції на граніті. І майже три десятиліття присвятити рідній кафедрі, торуючи разом з колегами-однодумцями шлях у європейський медичний та освітній простір.
«Служба в армії ствердила в думці, що потрібно розвиватися в медицині»
– Ігорю Ярославовичу, в якій родині формувався ваш світогляд?
– Моя родина охоплює всю Україну. Мати Ганна Несторівна з Черкащини, з давнього українського роду Черненків. Практично всю мамину родину (майже 20 осіб) вислали у Сибір. Залишився лише мамин батько, мій дід, який був найменший. Він загинув 1944 року, звільняючи Київщину від нацистів за 70 км від рідного дому. Мама, переживши війну, закінчила аграрний технікум у місті Золотоноша, звідки її скерували працювати на Тернопільщину, в тодішній Гусятинський район, пізніше навчалася у Львівському сільськогосподарському інституті.
Мого батька Ярослава Миколайовича разом із сім’єю на захід України депортували з теперішньої території Польщі. Він також був агрономом, навчався в Кам’янці-Подільському й чи не все своє життя присвятив цій найблагороднішій професії. Коли я закінчив вісім класів, тато сказав, що надалі до школи, мабуть, не варто ходити. У батька були такі погляди, що 15-16 років – це вже доросла людина, якій треба здобувати спеціальність. Тож я 1980 року поїхав вчитися у Чортківське медичне училище, яке закінчив 1984 року. Того ж року пішов до армії, служив у групі радянських військ у Німеччині санінструктором артилерійського дивізіону. Цікавий факт: я повернувся звідти в Житомир саме 26 квітня 1986 року, коли була Чорнобильська катастрофа. Можна сказати, що мені пощастило, бо потім вже не було чим повертатися – всі літаки відправили на ліквідацію.
Відтак було дві спроби вступу у виш. 1987-го року вступив у Тернопільський медичний інститут. Закінчив його 1993-го. Під час навчання на шостому курсі в мене народилася донька Людмила. Моя дружина Мирослава Федорівна – сімейна лікарка, вона також навчалася в Чортківському медучилищі, на курс молодша, і на рік пізніше від мене закінчила ТНМУ. Впродовж 1993-1995 років проходив інтернатуру в Гусятинській ЦРЛ і заочний цикл в Тернополі, після чого прийшов на нашу кафедру, де працюю й досі. Кандидатську дисертацію захистив 2003 року у спеціалізованій вченій раді при Інституті фізіології імені О. О. Богомольця НАН України, науковий керівник – доктор медичних наук, професор Степан Несторович Вадзюк.
– Чому медицина?
– Не можу сказати, що в 15 років у мене було палке бажання стати лікарем. У 15 років люди не завжди мають погляд на життя такий, щоб свідомо вибирати й розуміти всі плюси та мінуси професії, адже людина молода, в неї є певний романтизм. Батько порадив: якщо не сподобається – то ж не страшно, обереш інший навчальний заклад.
Утім, цікавість до медицини в мене була досить велика. Більше цікавила біологія, будова людини. Мені подобалася медицина в літературі. Вона дала багатьох класиків, наприклад, Артур Конан Дойл – лікар-фізіолог. Медицина – це не лише професія, це світогляд. В училищі ж я отримав базу й певне вміння правильно навчатися, це дуже допомагало під час навчання у виші.
– Пригадуєте, коли прийшло свідоме розуміння того, що варто розвиватися надалі у медичній галузі?
– Десь на третьому курсі училища збагнув, що мені щось вдається, тож треба далі йти цим шляхом. Служба в армії також була пов’язана винятково з медициною. Разом з товаришем, який служив в іншій частині, але санчастина в нас була спільна, нам довелося організовувати всю санітарну службу. Коли ми приїхали, там, можна сказати, нічого не було: ні медицини, ні приміщення, ні працівників. Нам удалося зробити власними силами ремонт, організувати перев’язувальні, фізкабінет та багато іншого. Постійно було багато малої хірургії: хоча я й ніколи не хотів бути хірургом, але в армії доводилося робити це щодня. До того ж клімат досить вологий, сприятливий для інфекцій. Треба було організовувати заходи з профілактики поширення різних захворювань, адже підрозділ досить великий – понад двісті осіб, які живуть у казармах. Завдяки нашій роботі впродовж цих двох років спалахів інфекційних захворювань у нас не було. Все це й ствердило мене в думці, що потрібно продовжувати навчання. Дякувати Богові, що все це потім розпалося, союз розвалився, радянські війська з Німеччини вийшли. Але на той час ми залишили по собі справді добрий слід.
– Який ще досвід ви набули, перебуваючи в Німеччині?
– Дивився, як там працюють люди. Рівень життя в них був значно вищий, аніж у нас, хоча теж будували соціалізм. Коли я придивився, то зрозумів, чому: вони працюють значно краще, ніж ми. Німці – це цілковитий порядок, пунктуальність, наполеглива повсякденна праця. Якщо вони щось вирішили – обов’язково це реалізовують. А у нас – лозунг оголошують, захід відбувається, галочку поставили й на тому, як правило, все закінчилося. У Німеччині не було цього пафосного ставлення до життя, в них є постійна праця. Цьому нам варто вчитися.
«Зустрічаю багато наших випускників, які досягли значних успіхів у професії»
– Студентські роки чи не всі згадують, як найкращі часи. Як було у вас?
– По-доброму заздрю студентам, які навчаються тепер. Адже можливостей у них значно більше, ніж було в нас. Ми жили за залізною завісою, доступу до інформації не було, техніки теж, не кажучи вже про інтернет. Було навіть важко з підручниками. Нам не дуже пощастило з курсом – його зробили експериментальним. Ми то у колгоспи їздили по півтора місяця, то нам програму змінювали. Спочатку планували, що в нас буде прискорене навчання, п’ять років. Фактично ми за один курс вивчили два. Потім раптом у міністерстві вирішили: ні, повертайтеся до нормальної програми, будете вчитися шість років. Уперше також ми складали чотири державних іспити, а не два, як перед нами. Першими навчалися на інтернатурі два-три роки, а до того був рік. Словом, на кожному етапі нам влаштовували сюрпризи. Звичайно, це було важко.
Попри те, вчилися ми досить затято. Була внутрішня переконаність, що вчитися треба, тож ми сиділи в бібліотеках, у читальних залах, в «анатомках», шукали дефіцитні монографії. Просто мозоль на пальці виростав від тих безкінечних конспектів (усміхається). Конспекти передавали з рук у руки, з курсу на курс. Пригадую, так мандрував мій конспект з хірургії, якось вже під час навчання в інтернатурі я зустрів його вже вщент розтріпаним, нещасним, але ще хтось його читав, виявляється. А все тому, що доступ до інформації був обмеженим. Це було, з одного боку, складно, а з іншого – захопливо.
– Доступність інформації нині студентів не розслабляє?
– Звичайно, така чисто рафінована інформація, яку зараз отримують студенти, практично відповіді на запитання, не дуже сприяє формуванню загального уявлення про ту чи іншу патологію, той чи інший процес. Але це компенсується більшими можливостями, більшою швидкістю надходження інформації. Сучасний світ суттєво відрізняється від тих часів, в яких мені довелося вчитися. Нам точно ніхто не читав відеолекції, які можна передивитися кілька разів. Це зручно, звичайно. Але, так, ця доступність інколи й розхолоджує.
– Очевидно, треба бути дуже організованими та вмотивованими?
– Без мотивації нічого не буде. З точки зору фізіології можу стверджувати, що, якщо немає мотивації, то всі подальші ваші дії будуть абсолютно неефективними. Це стосується будь-чого. Формування будь-яких умовних рефлексів чи нових знань починається з мотивації. Звичайно, можна мотивувати людину різними способами, але самомотивація – найкраща, при якій формується домінантне вогнище збудження в корі головного мозку. Чим потужніша ця домінанта, тим кращі будуть результати. Стараємося цю домінанту формувати у студентів.
Медицина – одна з найбільш складних спеціальностей. Тут студентам важко вчитися, треба запам’ятовувати великий обсяг знань, формувати клінічне мислення. Не все так просто, особливо в умовах, коли в нас було дистанційне навчання під час пандемії та війни. Та все ж не можна порівнювати студента, який сидить у теплій аудиторії, та його практично ровесника, який перебуває в холодному шанці. Тож, на мій погляд, це має ще більше мотивувати молодих людей вчитися, переконувати, що перемоги у війні здобуваються на кожному місці – саме на тому, де ти зараз перебуваєш.
Незважаючи на всі незгоди, варто сказати, що студенти до нас нині приходять більш умотивовані, з кращою базою зі школи. Більшість з них стають хорошими спеціалістами. Коли буваю в лікарні, де зустрічаю наших випускників, бачу їхні досягнення, переконуюся, що ми маємо цілу низку яскравих молодих лікарів, які досягли значних успіхів у професії.
«Першого ж дня широкого вторгнення сказав студентам, що росія війну вже програла»
– Хочу повернутися ще у ваше студентське життя. Зрозуміло, що було насичене навчання. А яким було дозвілля?
– Дозвілля було більше, коли в училищі навчалися. В інституті з цим уже було значно важче, тому що, по-перше, не вистачало часу, а по-друге, я одружився наприкінці другого курсу й на дозвіллі треба було гроші заробляти (усміхається). Тоді була традиція їздити у студентські будівельні загони, туди, де в радянському союзі платили нормальні гроші. Ми їздили в Тюменську область. Виїжджали наприкінці червня, поверталися близько 20 серпня. Востаннє їздили, коли вже був так званий ГКЧП. До слова, вилітали з тодішнього Свердловська одним літаком з Єльциним у переддень путчу. На той час були мрії в багатьох, що росія зміниться та стане демократичною країною, але вона повернула в цілком інший бік. Була й залишилася тоталітарною.
– Коли ви були в Тюмені, мабуть, спілкувалися з місцевими мешканцями. Якісь дзвіночки теперішніх подій помічали?
– Безумовно. Росіяни – це люди-імперці без прав. Це дивне поєднання рабської покори місцевому начальству й водночас імперськість у ставленні до інших націй. Причому ці люди жили у селі за полярним колом, яке з’єднане з цивілізацією лише однією залізницею, без будь-яких побутових вигод. Але в них вже тоді було, як тепер кажуть, «вєлічіє».
Те, що в нас буде війна, я чітко зрозумів ще 1999 року, коли в росії почала формуватися диктатура, адже будь-який диктаторський режим так чи інакше призводить до війни, щоб втримати свою владу. Воювати ж буде з ким? Передусім із сусідом, якого ще й вважає слабшим.
До слова, коли ми були студентами, саме відбулася Революція на граніті. Мій курс був у ній надзвичайно активним, таким локомотивом студентського руху в інституті: і голодування було, і демонстрації. Та все це відбувалося на тлі певної інертності населення. Тож якщо хтось очікував дуже значних результатів від студентської революції на граніті відразу ж, то помилявся, адже жодні студентські рухи без підтримки загальної маси населення нічого не дають. Ми ж мали великий шанс, тому що диктатура на той час фактично впала, інститути диктатури радянського союзу були дезорганізовані й ми могли піти шляхом тодішньої Чехословаччини чи Польщі. На жаль, це все загальмувалося. Та у війні все одно ми переможемо. Абсолютно всі диктатури війни програють, адже навіть дуже молода демократія ефективніша, ніж найміцніша стара диктатура. Ось лише питання ціни нашої перемоги – дуже серйозне.
– Вірите в нашу перемогу з першого дня повномасштабного вторгнення?
– Пригадую, торік, 24 лютого о 8-ій годині ранку, я як завуч написав викладачам нашої кафедри, що переходимо на дистанційну форму навчання. Звичайно, ми проводили заняття, тому що вся ця війна й спрямована передусім на те, щоб ми настрашилися, здалися, а якщо ми йдемо на навчання – отже, ми не здалися, кожен продовжує працювати там, де може. Студентам тоді сказав, що росія цю війну в економічному, військовому, політичному, соціальному плані вже програла. Інколи війну можна програти ще до моменту першого пострілу.
Війну ми виграємо. Хоча, повторюся, ціна перемоги буде дуже велика. Країну теж відбудуємо. Не можна впродовж кількох десятків років створити суперуспішне демократичне суспільство після багатовікового перебування поза межами цивілізаційного європейського розвитку. Варто зауважити, що ми ще достатньо успішно рухаємося. До того ж ми величезна країна – і територіально, і за кількістю населення – в якій не так уже й просто проводити реформи. Я оцінюю, що Україна й так багато чого зробила за 30 років. Власне, тому й путін напав на нас, бо розумів, що успішна Україна – це загроза існування російської імперії. Без України ця імперія нежиттєздатна, бо, як не дивно, до створення цієї імперії доклалося багато діячів з території сучасної України. До того ж їм далі хочеться бути вихідцями не з московських боліт, а з візантійських палаців. Історію нам усім треба вчити. Здивований, що її забрали з переліку обов’язкових при проведенні ЗНО. Тому що історія – це наше життя. Якщо не будемо знати тих подій, що відбувалися 150-200 років тому, то, можливо, потім ніхто не буде вчити те, що відбувається нині. У цьому напрямку потрібно менше пафосу, говоріння, як це часто в нас буває, а більше тверезої раціональної роботи.
«Завжди потрапляв на найкращих людей»
– Коли чітко викреслився ваш напрямок у медицині?
– Спеціалізація вималювалася з другого курсу. Хоча з орієнтацію на терапію визначився ще в училищі. Терапія мені подобалася, тому що достатньо складно ставити діагноз, лікувати, знати всі механізми перебігу тих чи інших патологічних процесів. Мені це було цікаво, це було те, де я міг себе знайти. У житті також важливо, щоб на шляху траплялися добрі люди, які тобі допоможуть і дещо підправлять. Не спрямують, а саме підправлять. Мені щастило на таких людей, я завжди потрапляв на найкращих. Моїми наставниками були, зокрема, в училищі викладачка терапії Теодозія Пилипівна Шевченко, в ТНМУ – Мар’ян Васильович Гребеник, Анатолій Миколайович Дорогий, який викладав нервові хвороби. Втім, у нас величезна кількість хороших викладачів, навіть важко когось виділити. Під час інтернатури багато визначила в моєму житті чудова лікарка-кардіологиня Валентина Іванівна Михайлів. Є люди, які хочуть і можуть поділитися знаннями. Мене такі завжди супроводжували. Чого всім і бажаю, адже це в житті дуже багато значить.
– На кафедрі фізіології з основами біоетики та біобезпеки ви з 1995 року. Що за весь цей період вважаєте своїм найбільшим досягненням?
– Досягнення – це моя робота. Навчаєш студентів, стараєшся передати їм те, що ти знаєш, – це й є твій успіх. На мій погляд, досягнення викладача – це успіх його учнів. Важливо те, що вдалося реально зробити на кафедрі. У нас одна з кращих кафедр за оснащенням серед багатьох університетів. Завідувач кафедри Степан Нестерович Вадзюк перебудував вивчення фізіології, орієнтуючись на європейську систему навчання. Це було запроваджено ще на початку 1990-их років. Зокрема, наголос поставлено на засвоєння практичних навичків і вмінь, що покращує підготовку саме практикуючого лікаря, запровадили низку вибіркових дисциплін, які дають можливість краще засвоїти ті чи інші методи функціональної діагностики, тобто багато змінили в навчальному процесі саме для того, щоб перехід студента з теорії до клініки відбувався якомога гармонійніше. У нас добре оснащення, достатня кількість сучасної апаратури, завдяки чому й наукову роботу легше виконувати, й навчання студентів є набагато ефективнішим.
Тож на кафедрі максимально стараємося організувати навчання так, щоб воно відповідало європейським нормам. Нещодавно колектив кафедри взяв участь у перекладі фундаментального підручника Гайтона та Голла «Медична фізіологія». Науковим редактором українського видання був професор Степан Несторович Вадзюк. Слід зауважити, що для перекладу видавництву «Медицина» було надане останнє, 14 видання. Звичайно, це наближає нас до рівня навчання студентів у світі, адже це підручник, за яким навчаються майже 70% майбутніх лікарів у світі. Так поступово ми переходимо в європейський освітній простір, у якому маємо знайти своє гідне місце як в медицині, так і в освіті.
– Ви хотіли, щоб донька йшла вашим шляхом?
– Людмила закінчила з відзнакою наш університет, була стипендіатом Верховної Ради, вступила в аспірантуру. Вона дуже організована, відповідальна, самостійна та талановита. Захистила дисертацію, працює, добре володіє англійською мовою.
Я ніколи не диктував доньці жодних умов. У неї був високий бал ЗНО після закінчення школи, тож вибір для вступу мала досить широкий. Спочатку хотіла обрати шлях, пов’язаний з музикою, довго вагалася й, врешті-решт, обрала медицину. Важко відкрутитися від медицини дитині, в якої мама й тато – лікарі (усміхається). Вона на кафедрі в мене була з першого класу. Після школи приходила на кафедру, я тут працював, а донька вчила уроки. Звикла до університету, каже: «Я вже тут десять років відходила, то вже й знаю, куди йти». Мені з донькою пощастило. Є діти, які ніколи не приносять проблем, лише радість від власних досягнень.
– У кожної людини є власне мірило щастя та успіху. Які складові вашого щастя?
– Мене все влаштовує як у професійному, так і в особистому житті. Цілком упевнений, що досягнув того успіху, якого прагнув. Єдине, що мене найбільше засмучує, – це те, що не вдалося у суспільстві здійснити тих змін, які можна було б. Доки триватиме війна, відчуття щастя чи особистого задоволення не може бути. Якщо б у країні був спокій і мир, звичайно, можна було б міряти свій особистий успіх, але не тепер. Зараз усі думки спрямовані на те, щоб здобути перемогу, зберегти наших людей, цю молодь, і будувати країну далі. Переконаний, що саме ці молоді люди, які зараз сидять за студентською лавою, й будуть локомотивом змін.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА