Незважаючи, що час нині гарячий – пора літніх вакацій та відпусток, доцент і завуч кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини Ігор Леськів все ж прийняв запрошення побувати у нашій «Вітальні». Понад тридцять років він служить науці, передає свої знання та практичний досвід студентам у нашій альма-матер.
«Тяга до землі в мені не згасла й донині»
– Ігорю Мирославовичу, не дивно, що літньої пори вас можна знайти на родинному обійсті, ближче до природи та далі від цивілізації, але чи приносить вам такий відпочинок насолоду чи то радше – обов’язок?
– З одного боку, й справді, обов’язок, бо допомагаю мамі, якій ось уже 83-ій рік, але приємний. Пригадалися часи, коли приїздив до бабусі з дідусем у село, радісні моменти життя, коли великою сім’єю збиралися за одним великим столом, спілкувалися, жартували. Намагаюся підтримувати цей дух родини й для мене це на радість. Посадив великий сад – майже сто плодових дерев, які восени дарують чудові плоди. Є тут і груша, і різні сорти яблунь, абрикоси, персики. Праця на землі мене заспокоює, додає сил, натхнення, насолоджуюся спілкуванням з природою та відпочиваю душею.
– Тут минуло ваше дитинство? Яким воно було?
– Я народився в Тернополі у сім’ї службовців. Мама – Олена Іллівна, педагогиня за освітою, але працювала старшою лаборанткою в нашому університеті практично з початку його заснування. Батько – Мирослав Олексійович закінчив Львівську політехніку й усе життя трудився на відомій усім «Ватрі» інженером аж до пенсії. Я один у сім’ї, може, й тому моїм вихованням займалися надто ретельно, в найкращих традиціях національної культури, українства. Отож по духу я справжній українець і вважаю себе навіть трішки націоналістом, можна й так мовити. Батьки вчили мене чесності, справедливості, але в житті таке ідеалізоване виховання в дещо ізольованому від навколишнього середовища світі, де існують порядність і доброчесність, не завжди людині на користь. Бо потім життя не шкодує, повертається то одним, то іншим непривітним боком. І в тебе не завжди виходить тримати удар. Дитинство ж минало весело, радісно, на літні та зимові вакації – до бабусі з дідусем у село Озерна, що не так далеко від Тернополя. Як і всі діти в ті часи, пас корову, на городі щось полов, дідусеві допомагав косити – заготовляти сіно для корови. Знаєте, комусь не подобається фізично працювати на городі, у садку, а я змалку полюбив цю роботу, тож тяга до землі в мені не згасла й донині.
– Багато медиків зауважують, що вже в дитинстві в них прокинулося тяжіння до медицини, природничих наук. У вас як було?
– Щось на кшталт цього, бо й справді біологія та природничі науки, хімія цікавили більше, ніж мова чи література, хоча читати також люблю. Крім того, відчув, що виникло бажання допомагати людям, зростав я дитиною співчутливою, тому в мені ще змалечку сформувався цей обов’язок. Спочатку рятував тварин, одного разу знайшов пораненого песика, згодом лікував котика й навіть хвору лисичку приніс додому. У восьмому класі ці мої «здібності» запримітили однокласники та вигадали мені прізвисько «Доктор». Отож, як відаєте, пішов я навчатися до вишу за «спеціальністю». Якщо ж без жартів, то це й справді було моє покликання. Наш восьмий клас розформували й я перейшов до паралельного, а там інші однокласники, але ми швидко здружилися, багато часу проводили разом і зустрічаємося досі. Частіше спілкуємося телефоном. Нашою класною керівницею була Марія Василівна Туркот, я дуже подружився з її сином Ігорем, ми навіть разом до медінституту вступили, нерозлийвода були, а потім він трагічно загинув. Тішить лише те, що його справу продовжив син – Олег Туркот, випускник нашого університету, анестезіолог клініки Джона Гопкінса. Він дуже зараз допомагає Україні. Мені втішно, що не втратилася ця наступність поколінь – мама навчала добрих справ сина, який передав цей досвід своєму синові, а той, я упевнений, свою донечку теж буде виховувати у славних традиціях українства. Це приклад того, як формується нація, роками, цеглинка за цеглинкою вибудовується великий рід, на якому, по суті, й тримається зараз вся Україна.
«Почав займатися «наукою» ще коли був учнем»
– Так ось, повертаючись до мого вибору стати лікарем. 1981 року я вступив до нашого, ще тоді медичного інституту, мав одну четвірку в атестаті, з російської мови, але це жодним чином не вплинуло на складання іспитів, отож відповідну кількість балів отримав і став до лав студентства. Що можна сказати про цей період ? То найкращі роки. Навіть незважаючи, що ложка дьогтю в цій діжці меду все ж була. В іншому ж усе, як у всіх – чи не кожного року поїздки у складі будзагонів до Теребовлі, Тюмені, «тури» на картоплю, цукровий буряк, хміль до колгоспів нашої області. З великою цікавістю відвідував наукові гуртки, з доповідями їздив по Україні, в колишні прибалтійські республіки, Ленінград, Волгоград. «Наукою» ж почав займатися ще коли був учнем. Наша 16 школа розташована поруч з педуніверситетом. Тоді вона була базовою для цього вищого навчального закладу, тож я з великим задоволенням відвідував гурток з генетики на біологічному факультеті, а потім навіть на студентській конференції доповідав. У мене була зацікавленість і велике бажання займатися та дізнатися дещо більше, ніж у підручнику.
– А щодо ложки дьогтю?
– Враження також «незабутні», бо йдеться про те, що міг «вилетіти» з інституту, щоправда, Анатолій Іванович Паламарчук зробив усе можливе, аби цього не сталося, за що буду йому довік вдячний. Він не дав занепасти моїй мрії – стати лікарем, а згодом і науковцем. Трапилося ось що: служба безпеки колишнього СРСР з’ясувала, що я доволі активний студент у «національних питаннях», через що мав неодноразові розмови з тамтешніми «спеціалістами». Якось приніс до інституту книжечку для занять з карате, мені дуже цей вид спорту подобався. Про це також у відповідні органи надійшла інформація. Ось і маєте привід для виключення з комсомолу, а згодом автоматично й з інституту. На те, що добре вчився та займався наукою, ці карні органи уваги не звертали. Бо хіба міг «націоналіст» стати добрим спеціалістом? Слава Богові та Анатолію Івановичу, пронесло.
– Яким лікарем мріяли стати?
– Хірургом. І готувався до цього вже з інституту, відвідував гурток з загальної та дитячої хірургії. З 4 до 6 курсу підробляв медбратом (нічні чергування) в пульмонологічному відділенні другої міської лікарні. Пригадую, як заприятелював з дитячим хірургом, доцентом С.О. Давидою й попросив його дозволити брати участь в ургентних чергуваннях у дитячій обласній лікарні, щоб практики набратися. Це було на шостому курсі. Приязні відносини були і з проф. Ю.Т Коморовським, який був нашим куратором під час проходження інтернатури з хірургії на базі обласної лікарні. Хірургом, як і мріяв, я став і скерували мене на місце праці в містечко Дубровиця, що на Рівненщині. Їхав у чисту зону, а після Чорнобильської трагедії потрапив у забруднену. Через пів року після приїзду вже «гробові» почали платити, так я потрапив у зону гарантованого відселення. Працював у районній лікарні хірургом, а забезпеченість кадрами була 50-60 відсотків, анестезіологів узагалі не було, знечулення проводили анестизистки. На хірурга покладалося ще багато інших обов’язків – хірургічна робота у відділенні та поліклініці, ургенція, хірурги, крім того, ще виконували функції лікаря-реаніматолога в реанімації, адже не було людини на цю вакансію. Я ще виконував і функції начальника пункту забору крові, тож угору не було часу глянути.
– Траплялися особливі хірургічні випадки?
– Хірургія взагалі особливий розділ медицини, бо чи не кожен випадок по-своєму унікальний, як і пацієнти. Пригадалося, як оперували якось по ургенції перфоративну виразку шлунка. Операція минула добре й хворий почувався не зле, але наступного дня після втручання чоловікові захотілося ковбаси. Поїв. Що далі не важко здогадатися, але ми впоралися й пацієнт оклигав. Очевидно, доля дала шанс на життя.
Багато психотравмувальних ситуацій траплялося під час роботи в реанімаційному відділенні. Якось доправили до нас людей після автотрощі, один пацієнт був у геть важкому стані, гадав, адреналін прямо у серце його порятує, але, як кажуть, дива не сталося.
«Лікар-радіолог повинен бути дуже ерудованим спеціалістом»
– Відпрацювали термін за скеруванням, а далі куди проліг шлях?
– На малу батьківщину. Приїхав до Тернополя із зони гарантованого відселення, як ця територія тоді називалася, але всіх в ті часи відселяли через радіаційне забруднення. Якби не Чорнобильське лихо, затримався б там, напевне, на триваліший час, бо Полісся мені дуже сподобалося, це унікальний край. Пригадую, яка кришталево чиста вода в тамтешніх озерах, а які величезні масиви хвойних лісів, незліченна кількість природних заповідників, повітря чисте-чисте.
Як з’ясувалося, з місцем хірурга в Тернополі – проблема, але знайшлася «ставка» лаборанта на кафедрі онкології в рідному університеті, тож я погодився. Три роки відпрацював на цій посаді. На кафедрі я з 1991 року. За цей час змінив спеціальність, захистив кандидатську дисертацію з радіології.
– За хірургією не шкодуєте?
– Знаєте, ні, напевне, тому, що радіологія теж дуже цікава спеціальність й припала мені до душі. Якщо біологія, фізіологія та анатомія – це мати всіх наук, то радіологія – це перший щабель лікувального процесу, я б так охарактеризував цю спеціалізацію. Бо будь-яке лікування завжди починається з діагностики. Радіологія – це діагностична дисципліна, яку застосовують практично в усіх галузях медицини. Містить багато методів обстеження – це і УЗД-діагностика, і комп’ютерна томографія, МРТ, радіонуклідне діагностика. От і виходить, що лікар-радіолог повинен бути дуже ерудованим спеціалістом. По-перше, знати патологію всіх органів і систем, а по-друге – розшифровувати дані всіх цих методів радіологічного обстеження. Цей фах за своїм змістом діагностичного процесу фактично потребує знань інших медичних спеціальностей – акушерства та гінекології, нейрохірургії, пульмонології, гастроентерології, проктології, травматології, усіх й не перелічити. Ось так, якщо коротко, можна провести екскурс цією спеціальністю й вона мені дуже подобається. На жаль, в Україні ми ще не досягли того рівня, що є за кордоном. Навіть сама суть і зміст цієї спеціальності ще потребує корекції. Незважаючи на реформи в галузі, в переліку спеціальностей залишилися – рентгенолог, лікар УЗД-діагностики, коли насправді мала б бути одна уніфікована назва – лікар-радіолог, як це є в наших колег в Європі чи США. Скажімо, в закордонних клініках такого спеціаліста, як лікар УЗД-діагностики взагалі не існує, бо на УЗД-апараті діагностику проводить будь-який спеціаліст – чи то хірург, чи акушер, чи флеболог.
– Як студенти сприймають цю спеціальність і наскільки вона популярна зараз серед випускників?
– Ми викладаємо радіологію для студентів 3 курсу медичного факультету, стоматологічного факультету, але оскільки в нас на кафедрі інтегровані дві дисципліни, то ще й онкологію та радіаційну медицину на 5-6 курсах медичного та 4 курсі стоматологічного факультетів. Маємо також години викладання радіології та онкології інтернам і слухачам курсів підвищення кваліфікації на факультеті післядипломної освіти.
Радіологія – це візуальна дисципліна й для того, аби визначитися в майбутньому, студент повинен під час навчання зорієнтуватися, як усі ці методи працюють, оцінити можливості кожного радіологічного дослідження. За кордоном, аби підготувати радіолога, потрібно ще сім років після закінчення вишу, в нас цей процес відбувається значно швидше, бо радіологічна дисципліна розпорошена на кілька спеціальностей. Усі розуміють, що два роки для підготовки такого спеціаліста замало, бо радіологія оновлюється, з кожним роком розширюється банк апаратури, з’являються сучасні апарати, методики, це одна з професій, яка найбільш прогресує.
Щодо вибору радіологічої спеціалізації (згідно з існуючим розподілом спеціальностей), то, гадаю, що на перших позиціях у студентів – комп’ютерна діагностика та магнітно-резонансна терапія. Їм дуже цікаво під час занять, бо ця дисципліна пов’язана з комп’ютерними технологіями. Тут тільки схематичними малюнками чи роботою на комп’ютері не обійтися, потрібні навички та вміння ідентифікувати патологічний процес під час обстеження чи аналізу вже готового обстеження, а також вміння правильно оцінити, описати та провести диференційну діагностику з подібною патологією, встановити діагноз, це й є практична робота. Тому кафедра зараз дуже потребує арсеналу сучасної апаратури, бо маємо і студентів навчати, і лікувальною роботою займатися, щоправда, це можливо лише в умовах університетської клініки, де мало б бути радіологічне відділення, насичене сучасною апаратурою. До слова, в розвинутих країнах парк апаратури оновлюють кожні 3-5 років. Ще один недолік навчання радіології в тому, що викладаємо цю дисципліну на третьому курсі, коли студенти ще не вивчають клінічних дисциплін. Було б краще, якщо б вони завершили вивчення клінічних дисциплін, а вже на 5-6 курсах із знаннями захворювань вивчали радіологію.
«Люблю подорожі, але з наплічником і наметом»
– Своїм дітям передали любов до медицини?
– Гадаю, що так. Донька Юлія Сословська обрала не лише мою професійну стежину, але й фах. Вона працює лікаркою-рентгенологинею в Тернопільській обласній лікарні, займається діагностичною роботою на цифровому рентгенологічному апараті та працює на сучасному комп’ютерному томографі. Тішуся, що обрала мій шлях.
– Які зі своїх досягнень вважаєте головними?
– Мої найголовніші досягнення – це діти, донечки – Юля та Ілона й онуки, їх у мене троє та всі такі чудові. Це те, для чого варто жити.
– Які заняття вам найбільше до душі?
– Люблю подорожі, але з наплічником і наметом. І як надалі від цивілізації. Чи не кожної відпустки до анексії Криму я з дітьми діставався моря й ми так відпочивали – вогнище, мангал, свіжа морська риба, чудове повітря та неймовірної краси природа Кримських гір. Люблю активні подорожі, риболовлю. Часто з друзями їздимо на грибні полювання в Карпати.
– Що змушує ваше серце битися частіше?
– Позитивні емоції.
– Що дарує вам ці емоції?
– Усе, що викликає особливий стан душі, наприклад, зустріч зі старим другом чи одногрупником. Років п’ять тому відновив спілкування з товаришем, який працював зі мною ще в Дубровиці. Ця зустріч – це спалах емоцій. Звісно, кохання може подарувати неймовірний шквал емоційного піднесення. Наразі багато радісних моментів дарують онуки, вони весь час у русі, не дають навіть хвилини пригальмувати. І це такий калейдоскоп вражень і позитивних емоцій! Люблю подорожувати з онуками – до Зарваниці, в Кременець на гору Бону, в Збаразький замок. Де ми вже лише не побували!
– Які люди значимі для вас у житті?
– Це передусім мої батьки, бо дали мені життя та створили мене як особистість. Вдячний науковим керівникам моєї кандидатської дисертації – професорові нашого університету світлої пам’яті Геннадію Сергійовичу Морозу та столичному науковцю – професору Дмитрові Сергійовичу Мечеву. Це вчені, які не лише допомогли мені в науковому вимірі, але стали добрими порадниками по житті та навіть частиною моєї родини. Добрі, щирі, товариські люди, з якими завжди було цікаво, ми часто спілкувалися на різні теми, не тільки наукові. Геннадій Сергійович для мене взагалі став еталоном науковця. Лише уявіть людину, яка в доволі поважному віці вивчає та викладає англійською мовою, не кожному це під силу. Це справді люди, які збагачують духовно, радий, що вони були в моєму житті.
– Є у вас правило, яким керуєтеся в житті?
– Робити людям добро, не очікуючи подяки за це. Я альтруїст по житті.
– Що для вас означає любити Україну?
– Любов до України – це передусім любов до рідного краю, того, де ти народився й виріс. Це любов до рідної мови, наших звичаїв, що йдуть від діда-прадіда. Це виховання наших дітей та онуків у національних традиціях, бо це майбутнє нашої України. Любити Україну для мене – це любити нашу святу землю, яка нині скроплена кров’ю її найкращих синів і доньок, наших захисників.
Лариса ЛУКАЩУК