Доцент кафедри української мови Ігор Драч зауважує, що кожне наступне покоління студентів більш вільне, сміливе та розкуте. Водночас повагу та довіру до викладачів молодь здебільшого зберігає, як і бажання здобувати знання. І таке поєднання, безумовно, тішить, адже наближає нас до європейського зразка освітніх відносин і віддаляє від радянського авторитаризму. Практично все про нових першокурсників у нашому університеті пан Ігор завжди дізнається одним з перших, адже вже 12 років присвятив копіткій роботі в приймальній комісії.
«Якщо є довіра до моєї роботи – я не відмовляюся»
– Ігорю Дмитровичу, вже впродовж років приймальну комісію ТНМУ без вас важко уявити. Втім, на одній шальці терезів у вас мова, філологія, як мовиться, лірика, на іншій – цифри, таблиці, математика. Як вдається балансувати? І взагалі – як ви на те пристали?
– Пристав дуже давно. В нашому університеті працюю з 2009 року. 2011-ого року, як завжди, навесні набирали до штату технічних працівників приймальної комісії. Зі мною, як і з іншими, спілкувалася заступниця декана медичного факультету й тодішня заступниця відповідального секретаря Ірина Володимирівна Смачило, розпо- відала про можливість роботи в приймальній комісії. Зазвичай науково-педагогічні працівники це сприймають двояко, адже об’ємна педагогічна відпустка в них не просто так – після навчального року потрібно повноцінно відпочити. Коли працюєш у приймальній комісії, такої можливості немає. Проте Ірина Володимирівна мене орієнтувала, що для молодого спеціаліста непогано проявити себе також на адміністративній роботі. Тож три роки я працював у технічному секретаріаті, займався статистикою.
– Довелося все ж вивчати з нуля?
– Так, все почалося з програми Microsoft Office Excel для роботи з електронними таблицями, якої я на той час зовсім не знав, але в мене була добра та дуже ретельна вчителька – доцентка кафедри педіатрії №2 Наталя Лучишин. Вона тоді займалася статистикою й підготовкою проєктів протоколів. До речі, Наталя Юріївна й цього року працювала в приймальній комісії. Загалом у нашій команді було 25 осіб. У технічному секретаріаті я пропрацював три літа. Після того, мені запропонували бути вже заступником відповідального секретаря. Тож наступний мій щабель – ще три роки на посаді заступника відповідального секретаря.
Єдиний рік, коли я не належав до складу приймальної комісії, – 2018-ий, тоді обіймав посаду заступника декана медичного факультету. А вже з 2019-го впродовж трьох років був відповідальним секретарем. 2022 року відповідно до законодавства, що передбачає ротацію керівництва, був заступником відповідального секретаря. І ось 2023-го знову на посаді відповідального секретаря приймальної комісії.
Власне, цю роботу я відчув ще 2010 року, коли потрапив у предметну комісію з української мови як філолог. З того часу приймальна мене й не відпускає (усміхається). Зізнаюся, було важко. Так, з одного боку це цифри, таблиці, проте з іншого – спілкування з людьми, підготовка правил прийому, різних видів документації, положень. Певною мірою досить близько й до філології. Зрештою, не все ж робить одна людина. У нашій команді ми завжди згуртовуємося так, що кожен знаходить свою нішу та відповідає за те, що він знає найкраще.
– Що за весь період праці в приймальній комісії було для вас найскладнішим?
– Найскладніше – не бачити рідних. До початку активної фази приймальної комісії ми із сім’єю завжди їздили кудись у коротку відпустку, щоб хоч трошки від всього відгородитися, відпочити. Звичайно, впродовж 2022-2023 років цього вже не можемо собі дозволити.
– З’являлася колись думка залишити цю посаду?
– Це робота. І зізнаюся, вже й стиль життя. Звичайно, є нюанси. Колектив приймальної комісії, хоча ми й маємо певний кістяк, – насправді це колектив на два місяці. До нас приходять люди з різних кафедр: і лаборанти, і доценти, і навіть доктори наук були у складі технічного секретаріату. За два місяці всіх згуртувати, навчити та все зробити – дуже нелегко й ніколи не вдається ідеально.
Коли щороку спільно з керівником університету, ректором ТНМУ, професором Михайлом Михайловичем Кордою ми обговорюємо проєкт наказу на склад приймальної комісії, я традиційно запитую: «Хто відповідальний?». У відповідь ректор теж запитує: «Ти ще можеш бути?». Коли мене запитують «можеш?», а не «хочеш?», то я розумію, що це певна довіра. Якщо і ректор, і вчена рада задоволені результатами нашої праці, якщо є довіра до моєї роботи – я не відмовляюся. Власне, вже й не знаю, що б робив, як би не робив цього.
«Вдалося попрацювати і в школі, і в газеті»
– Про що мріяли в дитинстві? Ким хотіли стати?
– Мої батьки – інтелігенти. Мама Ірина Іванівна – шкільний бібліотекар, тато Дмитро Андрійович – інженер. Вони завжди працювали на державних роботах. Пригадую, тато змінював заводи, які закривалися один за одним. Зрозуміло, що великого фінансового забезпечення в нас не було. Шалені 1990-ті… На цей період випали мої дитячі та підліткові роки. Тому я мріяв про стабільні роботу та заробіток.
У ранньому дитинстві хотів бути детективом (усміхається). Як син бібліотекарки, з третього класу почав багато читати. І вже до старших класів ми з батьками розуміли, що мені варто обирати якийсь гуманітарний напрямок. Гадав про журналістику, про Київ. Але у старших класах пройшов підготовчі курси в Тернопільському педагогічному університеті, де для тих, хто тут навчався, була певна квота державних місць. І я туди потрапив. Моїм однокласникам ще лише видавали атестати, а я вже знав, що буду зарахований до університету. На тому й вирішив зупинитися.
До слова, в газеті мені вдалося-таки попрацювати. Моє перше місце роботи – школа, де, вже навчаючись у магістратурі, мав пів ставки вчителя польської мови. Через рік потрапив під скорочення. Так з’явилося друге місце роботи – газета «20 хвилин», де працював коректором і також мав редакторську сторінку, куди добирав матеріали. Втім, це був період кризи, 2009 рік, тож і в газеті не обійшлося без скорочень. Пропонували залишитися там на інших посадах, проте це мене не надто влаштовувало. Тож який час заробляв на життя репетиторством і водночас навчався в аспірантурі.
– Чим вам запам’яталися шкільні та університетські роки? Які вчителі й викладачі зробили найбільший внесок у ваше формування?
– Навчався я у ЗОШ № 29. На той час це була найновіша школа в Тернополі, яка мала найбільші проблеми з матеріальним забезпеченням, зокрема, з таких предметів, як фізика та хімія. Не забуваймо, що це 1990-ті роки. Старіші школи ще могли використовувати запаси, в нас же не було майже нічого. Тому я особливо пам’ятаю свою вчительку з фізики Галину Григорівну Дворак, яка намагалася нам буквально на пальцях пояснити фізичні явища. Я, на диво, дуже любив уроки фізики. Так зуміла заохотити мене, гуманітарія, до свого предмету вчителька. Пригадую також уроки хімії, коли мене завжди викликали для проведення досліду. Тільки якийсь дослід – Драч! Чому Драч? Я не розумів (сміється), але мені завжди ці досліди вдавалися. Реактиви були дуже цінні, хтозна-де та як їх діставали, тож можливо, саме тому мене й викликали, бо знали, що не зіпсую, а іншого ж немає.
– Ви згадували, що навчали дітей у школі польської мови.
– Так, за фахом я викладач української мови та літератури, зарубіжної літератури та польської мови. На початку першого курсу ми мали можливість обрати додаткову спеціальність – іноземну мову. Спілкувалися з викладачами англійської, польської, німецької мов. Звичайно, більшість хотіли обрати українсько-англійську філологію. Зайшов до нас тодішній декан філологічного факультету Володимир Андрійович Буда та в притаманній йому жартівливій манері сказав: «Що ви так вчепилися за англійську мову? Ви вже її одинадцять років вчили в школі й досі не знаєте. Йдіть на польську. Ви її за п’ять років вивчите, а викладачка буде дбати про вас, як мама». Я подумав, що й справді англійську все ж трохи розумію, тепер маю нагоду вивчити ще одну мову. Так я потрапив до Наталії Василівни Ткачової – шкільної вчительки, яка також працювала в педагогічному університеті. Це людина, яка справді стала для нас і викладачкою, і порадницею, і таки мамою: організовувала нам цікаві екскурсії, проводила бесіди на різні теми. Все це їй вдавалося дуже природно. Вже тоді Наталя Василівна у своїй роботі використовувала новітні методики, які на педагогіці ми лише вчили, як впроваджувати. Вона робила це вже!
Саме завдяки їй я тоді вперше побував за кордоном – у польському Любліні. Це було вже після того, як Польща вступила в Євросоюз. Люблін належав до міст, що отримали найбільші фінансові вливання. Я тоді вперше побачив ці ідеальні дороги, будинки, транспорт, що не тарахкотить, забезпечення викладачів, які приходили на заняття з роздрукованим матеріалом і роздавали його студентам, сучасні проєктори, гуртожитки, що більше нагадують готелі. Це був такий вау-ефект! Познайомився там зі студентами дуже багатьох національностей, які вивчали польську мову. Ввечері після занять ми збиралися в одній з кімнат та якось нарахували, що серед нас є представники 11 мов. Ця поїздка в мене стерла багато стереотипів щодо інших національностей. Адже якщо просто живеш у Тернополі й нікуди не їздиш, то так чи інакше маєш свою певну зашореність.
– Не закралася тоді думка шукати можливості залишитися за кордоном?
– Ці можливості були не лише в мене: для магістерських курсів у Польщі були пропозиції навчання та праці. Але я про це всерйоз ніколи не гадав. Чому? Загалом мені тут добре. Я не збирався виїжджати. Не думав про це і в лютому 2022-го року.
– До слова, чим найбільше запам’ятався той день?
– Розбудила дружина та сказала, що по Україні стріляють ракетами. Що робимо? Відразу вирішили не втікати, адже і в дружини, і в мене є батьки, яких би ми ніколи не погодилися залишити. Першим рішенням було залишатися тут до кінця, яким би той кінець не був.
«Прийшов в університет за оголошенням»
– Повертаючись до університетських років, кого з викладачів ще згадуєте з особливою теплотою?
– Магістерську роботу я писав у вже, на жаль, покійного Романа Теодоровича Гром’яка. Він дуже багато нам розповідав, багато навчив, дуже прискіпливо ставився до всього. Роман Теодорович мене й порекомендував моїй майбутній науковій керівничці Мар’яні Богданівні Лановик, з якою я писав свою кандидатську дисертацію. Допомагала мені також її сестра-близнючка Зоряна Богданівна. Під час захисту я так і сказав, що мені пощастило, бо, отримуючи одну, насправді мав дві наукові керівниці (усміхається).
Цим та іншим викладачам я дуже вдячний за університетські роки. Весь мій попередній викладацький шлях у медичному університеті – це переважно викладання іноземним студентам. І я був до своїх іноземних студентів у тій позиції, як, наприклад, Наталя Василівна Ткачова до нас. Тож успішно застосовував її методику.
– Як саме потрапили в ТНМУ?
– Це цікава історія. Інколи, коли трапляються такі студенти, які багато пропускають заняття чи недобре поводяться, інспектори деканату мені жартома кажуть: «Ігорю Дмитровичу, ви їх що – за оголошенням набрали?». То ось я прийшов в університет за оголошенням (сміється).
Це був 2009 рік, коли в нашому університеті дуже збільшилася чисельність іноземних студентів, тож набирали викладачів. Було оголошення, здається, у «Вільному житті». Прочитав його та звернувся, щоправда, без особливої надії. Медичний університет – це було завжди найпрестижніше і місце навчання, і місце праці, тож був переконаний, що просто так сюди не потрапити.
Отож прийшов я за оголошенням. Пригадую, спілкувався в кабінеті проректора з Ігорем Романовичем Мисулою та Антоніною Федорівною Трущенковою. Після співбесіди мені сказали: «Ми вам зателефонуємо». Все, як у фільмах (сміється).
І ось справді дзвінок. Телефонувала Леся Петрівна Огінська з відділу кадрів: «Це Тернопільський медичний університет. Вас взяли на роботу. Принесіть такі й такі документи». «Я не вірю!» – відповідаю їй. Пауза. «А чому?». Звісно ж, не мав розповідати, що, на мій погляд, неможливо за оголошенням потрапити викладачем у медичний університет. Звичайно, приніс наступного дня всі документи. Запитую, де працюватиму, чи мені вже приходити. Леся Петрівна відповідає: «Та чого будете йти, студентів до кінця серпня не буде». Не треба йти – то й не треба, я повернувся додому.
Уже пізніше дізнався, що традиційно відпустка у викладачів триває до 25-26 серпня. Того року це випадало перед вихідними, потім вихідні й відразу починалося навчання. А я далі сиджу вдома. Знову лунає телефон: «Добрий день! Це Ігор Дмитрович? Це ваша завідувач кафедри Пришляк Антоніна Михайлівна. Вам узагалі не цікаво, які у вас з понеділка заняття?». «Вже можна приходити на кафедру?» – запитую. «Та вже треба приходити!», – чую у слухавці.
Я випрасував сорочку, штани – викладач! Прибіг на кафедру, відрекомендувався. Гадаю, зараз мене будуть ознайомлювати з програмою, розкладом. З’ясувалося, що потрібно насамперед пересунути шафи, поставити належно столи. І я в тій викладацькій уніформі займався всім тим, що робили й решта викладачів (сміється).
– Своє перше заняття як викладач пригадуєте?
– Звичайно. Ми провели заняття спільно з Галиною Вадимівною Жмудською, якій доручили ввести мене в курс справи. У мене відразу не було труднощів ні з іноземними, ні з українськими студентами. Спочатку, звичайно, більше готувався. Ще до того, як отримав першу заробітну платню, купив принтер і сканер (комп’ютер у мене вже був), щоб готувати на заняття тести з малюнками, роздруковувати. Мусив, як у бізнесі, зробити невеличку інвестицію у себе, щоб розпочати викладати (усміхається).
Вважаю, що я з роботою впорався. Ось і щойно в мене було заняття. Ми працювали над складними випадками. Коли бачиш, що за півтори години студенти засвоюють те, що хочеш до них донести, виправляються, починають виправляти один одного – це мене дуже тішить і надихає. Тож я люблю і свою викладацьку працю, і роботу в приймальній комісії.
«Відчуваю, що ми стали більш стійкі»
– Ви вже з перших хвилин нашої розмови тепло згадували про сім’ю. Хто ваші найрідніші люди?
– Дружина Ірина – завідувачка відділу іноземної літератури Тернопільської обласної бібліотеки для молоді. З нею ми разом з другого курсу педагогічного університету. Хоча вперше побачилися ще в моїй школі під час олімпіади з української мови. Оскільки у нашій школі вона була вперше, я їй допоміг знайти вихід і загалом обличчя запам’ятав. Потім навчалися разом на підготовчих курсах, про які я згадував. Ближче придивилися одне до одного під час студентської мандрівки в дендропарк «Софіївка». Одружилися 2010-го, вже після того, як я почав працювати в ТНМУ та відчув відносну фінансову стабільність. Наша донечка Яна навчається в другому класі, ходить на плавання, нещодавно мала перше змагання. Щовечора граємо з нею настільні ігри, читаємо один одному вголос, любимо велопрогулянки.
– Чи склалися у вас певні сімейні традиції?
– Є те, що не можна скасувати за жодних обставин: я і мій тесть народилися в один день, тож цього дня ми точно маємо бути разом. Ні моя компанія, ні його компанія, ні інші родичі нам не завадять зібратися чи в нас, чи в батьків дружини. Це вже справді стало традицією.
До 2022-ого також старалися щороку поїхати на море. Дружина завжди підшуковувала в інтернеті цікаві маршрути й усе, що вона планувала, нам вдавалося втілювати. Де б ми не були: чи це Греція, Єгипет, Болгарія чи Туреччина, щоразу виконували програму не лише з лежання на березі моря, а й дізнавалися багато цікавого.
– Яка країна вразила найбільше?
– Греція. Насамперед її природа. Від готелю ми йшли до моря через бір. Неймовірний запах! Доки доходив до моря, вже почувався значно краще. Запам’яталося також, як щодня на пляж привозили на візочках людей з різними фізичними обмеженнями. І відповідні служби, і рідні піклувалися, аби вони теж бачили море та оздоровлювалися. А ще пригадую, оскільки це були саме роки кризи в Греції, цілковите запустіння в деяких крамничках і готелях. Туди понаносило піску, сухого листя, складалося враження, що їх просто однієї миті покинули. Ось такі контрасти.
– Як у нинішній час рятуєтеся від стресу?
– Відчуваю, що ми просто стали більш стійкі. Напевно, завдяки передусім тому, що в нас усе ж не так небезпечно, як в інших областях. Утім, ніхто не може знати, куди прилетить ракета та що зачепить. То чи варто перебувати у стресі через те, що від нас не залежить? Працюємо. На роботі немає часу стресувати. Намагаємося не лякати дитину. Кажемо, що все буде гаразд. Головне для нас, щоб дитина була спокійна й щоб пізніше на ній все це не відбилося.
– Про що нині мрієте найбільше?
– Як і всі, хочу, щоб війна якнайшвидше закінчилася нашою Перемогою. Що найперше зроблю? Навіть не знаю… Буду радіти, вітати всіх, насамперед привітаю свого двоюрідного брата Андрія, який був в АТО 2015 року, на час повномасштабного вторгнення перебував за кордоном на заробітках, але відразу повернувся, повоював ще раз, отримав поранення, тепер служить у Тернополі.
І ще є одна мрія. Два роки порожніх ковідних коридорів, ще рік воєнний, іноземців стало менше. Зізнаюся, мені так було погано від тих порожніх коридорів. Я хочу знову пробиватися крізь студентів, щоб вони йшли великими гуртами, галасували, сперечалися. Хочу, щоб усе це повернулося до нашого університету.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА