Доцент Ігор Гарасимів: «У житті не все складалося легко, але поруч завжди були люди, які мене підтримували»

Досвідчений військовий лікар, талановитий науковець, кандидат медичних наук, доцент, заступник завідувача кафедри медицини катастроф і військової медицини ТНМУ ім. Івана Горбачевського полковник медичної служби запасу Ігор Гарасимів 26 серпня святкуватиме ювілей. 65 років – поважна дата й гарний привід озирнутися, згадати минуле, подякувати тим, кого любимо та цінуємо. Сьогодні Ігор Михайлович – гість нашої редакційної «Вітальні». Наша невимушена розмова – про пам’ятні події та зустрічі, про людей, яких він щиро шанує й поважає.

Народився в учительській родині

– Дитинство – особливий період в житті людини. Поділіться спогадами про свої дитячі роки.

У Кремлі – делегація від Тернопільщини на з’їзді товариства «Знання». Поруч з двічі Героєм соцпраці Євгенією Долинюк і ректором медінституту Петром ОГІЄМ батько Ігоря ГАРАСИМІВА – Михайло ГАРАСИМІВ (стоїть другий праворуч), 1960 р.

– Народився я в родині вчителів, які закінчили Кам’янець-Подільський педагогічний інститут. Батько Михайло Дмитрович родом з Борщівщини, деякий час працював у Чорткові вчителем фізики, потім – директором школи в селі Ягільниця Чортківського району. Мати Ганна Михайлівна Ярмоленко – з Хмельниччини. Працювала вчителькою математики в Тернопільській школі № 1, згодом – в Ягільницькій середній школі, де я закінчив перший клас. Збереглася фотографія: тато у складі делегації від Тернопільщини на з’їзді товариства «Знання», що відбувався в Кремлі, поруч з ланковою колгоспної ланки та двічі Героєм соціалістичної праці Євгенією Долинюк і ректором медінституту Петром Огієм. Коли батькові запропонували роботу в Тернопільському філіалі Львівського політехнічного інституту – ми переїхали до обласного центру. Якийсь час я навчався у другій школі № 2, а з 3 класу – в № 12. Це були прекрасні роки, спогади про них – незабутні. Щороку на зустрічі однокласників згадуємо рідну школу, вчителів, вітаємо нашу класну керівничку Р.О. Суслу. Раїса Олександрівна, мабуть, єдина людина, яка ще досі може назвати мене «гарною дитиною». Вчився я добре та легко, особливо любив математику, фізику, хімію. Батько радив здобувати вищу технічну освіту, але я вирішив стати лікарем, а саме – лікарем спортивної медицини, бо в шкільні роки активно займався спортом, зокрема, легкою атлетикою. Беручи участь у різних змаганнях, об’їздив багато міст України та Молдови, двічі під час весняних канікул побував на тренувальних зборах в Ялті.

Ігор ГАРАСИМІВ серед одногрупників медичного факультету Тернопільського медінституту (1974 р.)

Після закінчення школи 1973 року успішно склав екзамени та став студентом ТНМУ (на той час – інституту). Хоча й досі не розумію, чому з фізики – моєї улюбленої дисципліни – не отримав «відмінно», попри те, що був одним з переможців міської олімпіади й брав участь в обласній. Мій дідусь Михайло, який пройшов солдатом Другу світову війну, дізнавшись, що я вчитимуся на лікаря, порадив стати військовим хірургом, бо вважав цю спеціальність найкращою.

Став військовим лікарем

– Які найпам’ятніші епізоди студентських років?

– Навчання в інституті потребувало багато часу, але я встигав займатися у секції легкої атлетики, брати участь у багатьох змаганнях з бігу, кросу та лижного спорту. Першу сесію склав на «відмінно» й мав підвищену стипендію, надалі під час іспитів отримував одну-дві «четвірки», решта – «п’ятірки». Влітку кращі спортсмени інституту тренувалися та відпочивали в таборі неподалік села Більче-Золоте, і це теж один з найкращих спогадів студентського життя. Ще згадується, як щороку на початку осені студенти-медики працювали в колгоспах, збираючи врожай картоплі чи буряків. Після другого курсу мене перевели в іншу групу, де зібрали кращих студентів. Клінічні дисципліни мені дуже подобалися, з вдячністю згадую улюблених викладачів М.О. Лемке, Б.І. Рудика. Як і тепер, тодішні студенти хотіли мати спортивний вигляд, тож з двома однокурсниками ми зорганізували мініспортзалу в підвалі нашого будинку, де мали імпровізовану штангу, гантелі, боксерські рукавиці та інші спортивні знаряддя. Під час літніх канікул за кошти, заощаджені зі стипендії, відпочивав з друзями в Одесі, Криму, Карпатах. У цей період і сформувалося моє гасло: «Не зупинятися на досягнутому, в житті немає нічого неможливого».

Ігор ГАРАСИМІВ (сидить, праворуч) під час відпочинку в Карпатах (1976 р.)

– Згодом ви продовжили навчання на військово-медичному факультеті Саратовського медінституту, потім – на факультеті керівного складу медичної служби Військово-медичної академії в Ленінграді (нині – Санкт-Петербург). Розкажіть про цей період у житті.

– Наприкінці четвертого курсу ми з однокурсником і колишнім однокласником Юрієм Балабаном вирішили продовжити навчання на військово-медичному факультеті при Саратовському медичному інституті. Аргументація була така: станемо більш самостійними, самодостатніми, та й перспективи професійного зростання вабили. Варто враховувати: таких, як ми, студентів і студенток, які вступили до медичного інституту після 10-го класу (на той час – випускного), налічувалося небагато. Більшість однокурсників були на два-п’ять, а то й більше років старші. Батьки не зраділи моєму рішенню, але доводи – моє прагнення вчитися й бажання виконати волю на той час вже покійного дідуся Михайла їх переконали. Тож на п’ятому курсі я продовжив навчання на військово-медичному факультету при Саратовському медичному інституті за спеціальністю «лікувально-профілактична справа». Вважаю, що за ці роки набув цінного життєвого досвіду. Базова підготовка в Тернопільському медінституті була кращою, ніж в інших медичних вишах, тому вчитися нам було легше. Хто бажав – мав можливість працювати з хворими, асистувати на операціях. Я читав багато медичної та художньої літератури, чергував в хірургічному відділенні військового шпиталю, був активним учасником наукового гуртка на кафедрі військово-польової хірургії й не нехтував фізичною підготовкою: щоранку бігав кроси, тричі на тиждень

(Зліва направо) Ігор ГАРАСИМІВ з Юрієм БАЛАБАНОМ (нині – директором студмістечка ТНМУ), 1978 р.

відвідував басейн. Після 5-го курсу проходив стажування у військах поблизу містечка Аягуз у Казахстані, що неподалік кордону з Китаєм. Жили стажисти в медичному пункті, а про одноманітне харчування ми жартували так: на обід на перше – капуста з водою, на друге – капуста без води, на третє – вода без капусти. Приїжджаючи у відпустку до Тернополя, зустрічався з друзями й коханою дівчиною Марією, моєю однокурсницею. Побралися після закінчення навчання. Враховуючи статус чоловіка-військовослужбовця, дружині дали «вільний» диплом, тож на моє перше місце служби в Ленінградську область ми поїхали разом. Це були цікаві, хоч і нелегкі роки. Жили у військовому містечку між Санкт-Петербургом (тоді – Ленінградом) і Ладозьким озером. Я служив у медичному пункті військової частини. У вихідні разом з дружиною часто бували в музеях, театрах, у Літньому саду, де колись молодий Тарас Шевченко перемальовував скульптури. У Ленінграді в нас народився син Андрій. Торуючи власну дорогу в хірургію, подав документи в інтернатуру та ад’юнктуру. Інтернатуру проходив у великому військовому шпиталі Ленінграда, де виконував усю невідкладну хірургічну роботу, спочатку асистуючи хірургу відділення, а згодом – оперуючи самостійно під контролем наставника. Кожен з інтернів за цей короткий період – п’ять місяців – самостійно провів з участю асистента-хірурга відділення не менше 20 апендиктомій. Зважаючи на велику кількість військ навколо Ленінграда, роботи було дуже багато, а влітку 1980 року під час Олімпійських ігор у Москві її ще побільшало. Кращих офіцерів, які закінчили інтернатуру, за рекомендацією начальників хірургічних відділень скеровували на лікувальні посади. Я отримав скерування в окремий медичний батальйон у місті Виборг Ленінградської області. І 1981 року з дружиною, яка саме закінчила інтернатуру з офтальмології, та однорічним сином ми переїхали до нового місця служби. Вдома, звичайно, розмовляли рідною мовою, дотримувалися українських національних і релігійних традицій.

(Зліва направо) батько Михайло ГАРАСИМІВ, мати Ганна ЯРМОЛЕНКО, Ігор ГАРАСИМІВ, дружина Марія ГАРАСИМІВ, теща Оксана ЯЦИШИН, тесть Василь ЯЦИШИН (1979 р.)

У Виборзі діяв ще військовий госпіталь, тож у медичному батальйоні хірургічної роботи було небагато, але лікарів долучали до військових навчань. Згадується, як взимку, за температури мінус 20, у сутінках, за вказівкою керівника навчань ми терміново переміщували «трійник» (три з’єднані великі намети з підлогою, викладену дерев’яними щитами, та операційним обладнанням). Багато військових лікарів тоді скеровували в Афганістан, але спочатку вони мали пройти курси підвищення кваліфікації. Мені також 1983 року запропонували інтернатуру з оториноларингології у ЛОР-відділенні госпіталю Ленінграда. Спеціальність оториноларингола мені дуже подобалася, бо було швидко видно результати лікування. Після закінчення ЛОР-інтернатури мене повідомили: підписаний наказ про моє переведення на рівнозначну посаду в Південну групу військ в Угорщині. Вважалося, що це гарне місце служби. Лише після прибуття в Угорщину з’ясувалося, що мене прийняли за близького родича високопоставленого чиновника Київського військового округу. Довідавшись, що це не так, командир частини різко змінив власне ставлення, почав навантажувати додатковими завданнями. Але поступово все нормалізувалося: службові обов’язки я виконував, керував хірургічним відділенням, відкрив ЛОР-операційну, активно оперував, запроваджував нові методи лікування. Загалом це була «золота» пора для членів сімей радянських військовослужбовців. В Угорщині вони мали гарні житлові умови та непогане матеріальне забезпечення, а в СРСР у 1980-ті роки асортимент товарів на полицях крамниць був мізерним. Хоча військова служба за кордоном мала й свої «мінуси»: часті навчальні тривоги та перевірки стройової, фізичної й спеціальної фахової теоретичної підготовки офіцерів, щопівроку – військові навчання. Важливою складовою роботи лікарів була диспансеризація військовослужбовців. Виявивши під час обстеження хірургічну і ЛОР-патологію, я скеровував таких пацієнтів у наш лікувальний заклад. Керівнику ЛОР-служби групи військ сподобалося, як я працюю й він запросив мене в центральний госпіталь у Будапешті, а потім запропонував вступити на факультет керівного складу медичної служби військово-медичної академії у Ленінграді. В СРСР цей факультет вважали найкращим за рівнем військово-медичної освіти. За три тижні до вступної кампанії наша сім’я зросла: народилася донька Оленка. Тож турбот побільшало, але дружина дала «добро» й я знову поїхав до Ленінграда, де успішно склав вступні іспити. До слова, в ЛОР-групу прийняли лише шестеро чоловік. У Ленінграді, куди переїхала наша сім’я, ми прожили шість щасливих років, вважаю його другим рідним містом після Тернополя. Там наш син Андрій пішов у перший клас.

Ігор ГАРАСИМІВ з дружиною Марією, сином Андрієм і донькою Оленкою (1988 р.)

В академії практичні навчання зі спеціальності «оториноларингологія» відбувалися в окремому великому корпусі кафедри оториноларингології, яку розбудовував і формував академік В. Воячек. Оглядова для хворих була, як невелика спортзала. ЛОР-відділення 20-ї міської лікарні служило головною практичною базою. Крім планових операцій, траплялися різні невідкладні випадки, пов’язані, скажімо, з потраплянням в глотку і гортань пацієнта сторонніх тіл. Ендоскопічні апарати ще не були поширені, тож огляд здійснювали з допомогою гортанного дзеркала. Щоб оволодіти цією методикою, потрібні були тривалі тренування. За допомогою почасти зверталися актори й співаки театрів, голос яких змінювався внаслідок хвороби. Приміром, серед моїх пацієнтів був відомий співак і композитор Ігор Корнелюк.

Ігор ГАРАСИМІВ обстежує хворого у військовому госпіталі (1990 р.)

Куратором нашої групи був Ю.К. Янов, на той час доцент, підполковник, «афганець», згодом генерал-лейтенант медичної служби, відомий вчений-оториноларинголог, академік Російської академії наук. За його рекомендацією мене, одного з наймолодших за віком і військовим званням, призначили командиром групи. Юрій Костянтинович був керівником моєї науково-практичної роботи. Оцінював її інший викладач кафедри – цивільна людина поважного віку. І поставив оцінку «добре». За весь час мого навчання в академії це була єдина «четвірка», тож я отримав «червоний» диплом, а не «золоту» медаль, якою нагородили лише старосту курсу. Розподіл випускників значною мірою залежав від попереднього місця служби. Зважаючи на те, що я був командиром групи, мені запропонували посаду начальника ЛОР-відділення у великому госпіталі на космодромі Байконур. Відмови, практично, не передбачалися, але, знаючи про тамтешні складні кліматичні умови, я спробував заперечити, мовляв, до академії служив на «капітанській» посаді, а тут зразу «полковницька». Через кілька хвилин мене викликали знову та без можливості обговорення вручили призначення на посаду начальника ЛОР-відділення на ракетному полігоні в містечку Капустин Яр, що на півночі Астраханської області, за сто кілометрів від Волгограду, між двома повноводними річками – Волгою та Ахтубою. Навесні річки розливалися й на затоплених територіях панувало засилля мошок і комарів, тож люди намагалися вдень надвір не виходити. Дітей виводили в захисних сіточках на обличчі. Ввечері мошка зникала, але з’являлися комарі. Літо було спекотним, осінь і весна – довгими та теплими. У ЛОР-відділенні госпіталю на 600 ліжок працювали двоє лікарів та один – в поліклініці. За медичною допомогою зверталися мешканці містечка й навколишніх сіл, військовослужбовці, які приїжджали на ракетні стрільби, тож роботи в лікарів було багато. Для проведення диспансеризації у військових частинах, дислокованих у Казахстані, тобто за 200-300 кілометрів, ми літали гелікоптером, а до військових частин поблизу Аральського моря – транспортним літаком. У цих віддалених місцях ще можна було купити якісь промислові товари, тож майже кожен з нашої команди придбав надзвичайно дефіцитну річ – велосипед. До слова, в місцевих крамницях люди зранку займали чергу з надією, що щось «викинуть», тобто, продаватимуть. Політична та економічна ситуація в країні різко змінювалася. Настала пора суцільного дефіциту. Продуктами харчування військове містечко частково забезпечували, а промислові товари видавали за талонами.

Донька Оленка ГАРАСИМІВ із сім’єю Сергія КУЛЬЧИЦЬКОГО, який з роками став генералом, Героєм України (1993 р.)

Звичайно, ми з дружиною стежили за подіями в Україні. На той час Марія працювала лікарем-офтальмологом у поліклініці, син вчився в школі, донька ходила в садочок, де виховательки не завжди її розуміли, бо вона говорила українською, як і вдома. Довідавшись про створення у Львівському медичному університеті Українського лікарського товариства, я написав листа на ім’я ректора, де заявив про своє бажання стати членом товариства. Мені відповіли та запросили на конгрес УЛТ до Івано-Франківська. Я саме був у відпустці в Тернополі й радо відгукнувся на запрошення. Тоді й познайомився з тернопільськими членами УЛТ. До слова, аудиторії мене представляли як представника Росії.

Покликала рідна земля

– Новий етап вашої професійної діяльності пов’язаний з альма-матер. Як відбулося ваше повернення в Україну?

– Серед військовослужбовців, родом з України, велися дискусії про подальшу службу. Мені також треба було вирішувати: залишатися в Росії, маючи перспективу працевлаштування в центральному госпіталі в Підмосков’ї або на кафедрі ВМА у Ленінграді, чи повернутися в Україну, де ніхто нічого не пропонував. На сімейній раді обрали другий варіант. Після оголошення незалежності України я надіслав відповідного листа на адресу міністерства оборони Росії. На відповідь чекав понад дев’ять місяців. «Чи зможу я, добре підготовлений фахівець, знайти відповідну посаду в Україні?», – цікавився демократично налаштований начальник госпіталю. Шукаючи місце служби, кілька разів влітку їздив поїздом до Львова. Запам’яталося, що дорогою до Волгограда дерев не було, далі – зрідка, а на шляху з Ростова-на-Дону до Києва дерев ставало дедалі більше, з Києва до Львова узбіччя буяли зеленню. В Україні нас справді ніхто не чекав і роботи за спеціальністю в Прикарпатському військовому окрузі я не знайшов. Від знайомих почув, що в Тернополі формують батальйон новоствореної Національної гвардії, звернувся до майбутнього командира. Він сказав, що лікарі, які знаються на травмах голови та тіла, батальйону потрібні. І я залишився в Тернополі. Хоча моя нова посада була значно нижча, ніж попередня. Здавалося, що навчання у військово-медичній академії було зайвим та отримані там знання мені не знадобляться. Але,

Ігор ГАРАСИМІВ під час зустрічі із заступником міністра оборони України генералом Володимиром ПАСЬКОМ у Тернопільському медуніверситеті (2005 р.)

пройшовши добру життєву школу, я був певен у собі й у тому, що зможу бути корисним рідній країні. Радів, що через 15 років повернувся до рідного міста, що є можливість щодня спілкуватися з батьками. Служба в Національній гвардії України дещо відрізнялася від служби в армійських частинах. Тернопільський батальйон був укомплектований переважно військовослужбовцями, які повернулися на батьківщину з різних кінців колишнього СРСР, але всі добре розмовляли українською. Під час атестації на посаду це була обов’язкова вимога. Хоча тодішні Збройні сили ще залишалися здебільшого російськомовними. Велику увагу в батальйоні приділяли бойовій підготовці. Очолював і координував цю роботу заступник з бойової та спеціальної підготовки, згодом – командир частини, майор С.П. Кульчицький. Пізніше він отримав генеральське звання. 2014 року Сергій Петрович героїчно загинув в зоні бойових дій під час антитерористичної операції на сході України. Посмертно удостоєний звання Героя України.

Ігор ГАРАСИМІВ з онуком Віктором (2005 р.)

Медичне забезпечення особового складу було зорганізовано відповідно до вимог і можливостей. Обласна державна адміністрація та деякі комерційні структури допомагали в забезпеченні медичним майном і медикаментами. Наша служба тісно співпрацювала з медслужбою СБУ. Для мене ця робота була нескладна, хотілося нагромаджений досвід і знання використати з більшою користю.

1997-го повернувся в альма-матер викладачем

У медичних інститутах України саме створювали кафедри екстремальної та військової медицини і полковник медичної служби К.О. Пашко, згодом призначений начальником військової кафедри, запропонував мені перейти на викладацьку роботу. Підтримали цю пропозицію командир частини, полковник О.П. Варакута, тодішній ректор ТНМУ (на той час – інституту), професор І.С. Сміян і начальник Української військово-медичної академії, полковник В.В. Пасько, який згодом став генерал-лейтенантом, заступником міністра оборони. Питання мого звільнення з Національної гвардії України та зарахування до лав Збройних сил України вирішилося позитивно й 1997-го я повернувся в альма-матер викладачем. Інститут незабаром став академією, а мене призначили на посаду начальника навчальної частини-заступника завідувача кафедри екстремальної та військової медицини, згодом – медицини катастроф і військової медицини ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського. Підручників з військової медицини українською мовою, по суті, не було, тому завідувач нашої кафедри, професор І.Р. Мисула зініціював укладання угоди про їх підготовку за участі викладачів Української військово-медичної академії та ТДМА. Відтак побачили світ підручники «Загальновійськова підготовка», «Організація медичного забезпечення військ», «Військова токсикологія, радіологія і медичний захист» та низка інших. 2001 року кафедру очолив ініціативний і талановитий керівник – професор А.А. Гудима. В медичних університетах

Ігор ГАРАСИМІВ з колективом кафедри медицини катастроф і військової медицини (2018 р.)

Києва, Дніпра, Чернівців, Одеси, Вінниці відбулися науково-практичні конференції з розробки нових тенденцій військової медицини, в яких я брав активну участь, презентуючи доробок викладачів нашої кафедри. За підтримки ректора в НОК «Червона калина» створили єдиний серед закладів вищої освіти України навчально-тренувальний центр підготовки офіцерів запасу, що став осередком конференцій з участю найвищого військово-медичного керівництва України та представників НАТО. На жаль, з приходом на посаду міністра оборони людей з російським громадянством армію почали розвалювати, кафедри військової медицини у вишах – розформовувати. Однак, зважаючи на потужну навчальну базу, кафедру медицини катастроф і військової медицини ТНМУ ім. І.Я. Горбачевського визнали регіональною для західних областей. У 2014-16 роках підготовку офіцерів запасу та військові кафедри в медичних університетах відновили й нині ми пишаємося своїми випускниками. Найкращі з них займають важливі посади в Збройних силах нашої країни та Національній гвардії України.

– У будь-якій сфері важливо знайти свого наставника. Хто зіграв значну роль у вашому професійному житті?

Під час складання військової присяги випускників ТНМУ. (У центрі) ректор ТНМУ, професор Михайло КОРДА та заступник завідувача кафедри медицини катастроф і військової медицини Ігор ГАРАСИМІВ (2018 р.)

– Насамперед це професор, завідувач кафедри мікробіології, вірусології та імунології Сергій Іванович Климнюк – науковий керівник моєї кандидатської дисертації. З великою повагою згадую Ю.Л. Волянського – директора Харківського інституту мікробіології та імунології імені І.Мечникова НАМН України, де 2007 року відбувся захист моєї кандидатської. Нині я працюю в згуртованому колективі висококваліфікованих фахівців та однодумців і щиро пишаюся своїми колегами.

Узагалі не все в моєму житті складалося легко та просто, але завжди поруч були добрі люди, які підтримували й допомагали. Дуже поважаю доцента К.О. Пашка, який вміє знайти вихід з найскладнішої життєвої ситуації. Професор І.Р. Мисула завжди правив мені за приклад розважливого та порядного керівника, як і професор А.А. Гудима. З доцентом В.В Лотоцьким нас пов’язує міцна дружба з перших днів моєї служби на кафедрі. І з Ю.С. Балабаном, старшим викладачем, директором студентського містечка ТНМУ, ми побратими зі студентських років.

– Хотілося б дізнатися про вашу сім’ю. Ваші діти теж обрали медичний фах?

– Так. Син Андрій служить начальником ЛОР-відділення військового госпіталю, учасник бойових дій. Одружений. 2005 року народився мій перший онук Віктор, згодом внучка Настя, якій вже виповнилося 12. У доньки теж своя сім’я. Оленка – лікарка-стоматологиня, тривалий час працювала за фахом у Чехії, зараз доглядає сина Максимка, якому в жовтні виповниться два рочки.

Наша студентська родина – випускники ТНМУ 1979 року, як і раніше, любить збиратися разом. На зустрічі згадуємо найкращі роки нашого життя, проведені в рідному медичному інституті.

Лідія ХМІЛЯР